Звідки у вас ця фотографія? – якось питає у працівників музею киянка Тамара Мірошниченко. У першій експозиційній залі “Буття українців” на стіні з давніми портретами вона впізнала свою прабабусю Марію Купрієнко. І якщо придивитися до світлини нижче, то й справді, риси схожості між родичками попри часовий проміжок у кілька поколінь помітити можна.
Тамара Мірошниченко зі світлиною прабабусі праворуч
“Спочатку мама пішла до музею і впізнала прабабусю, але вона не була впевнена, чи то вона. А коли я пішла з нею, то зразу впізнала, бо я знала ту фотографію. Вона була у нашої бабусі, а потім та фотографія пішла до наших родичів. Щоправда, фотографія в експозиції збільшена. У нас вона була набагато менша і бабуся була у повний зріст”, – згадує Тамара і продовжує, – “Моя бабуся ще віддавала копію цього фото у музей у місцевій школі. А в кого ще була ця фотографія, ми не знаємо. І це ми б хотіли дізнатися. В музеї Гончара нам ніхто не може сказати, як вона там опинилася. Може зі школи, може ще які родичі їх мали… Ми подзвонили одним родичам, але вони нічого не знають, а з іншими зв’язок обірвався. Як вийшло: коли моя бабуся померла, ці всі фотографії пішли у другу половину сім’ї. І ми з ними не дуже спілкуємося.
– А про свою прабабусю ви щось знаєте?
– Лише відривками. У неї було троє дітей, двоє померло у голодовку. І чоловік також помер у 33-му. Вона взяла мою бабусю і вони пішли в Білорусь. Так вони вижили. Потім під час війни моя прабабуся працювала на фермі у Німеччині. А коли повернулася в Україну, жила у селі Балико-Щучинка Київської області”.
А от з підписом до фотографії виникла плутанина. Іван Гончар у своєму альбомі її підписав не так, як називає свою прабабусю пані Тамара. До слова, на стіні в експозиції висять збільшені або зменшені копії оригінальних світлин.
Лідія Дубиківська-Кальненко, завідувач відділу архівів НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Ліворуч біля фотографії помітний і авторський напис Івана Макаровича, зроблений простим олівцем: “Шестопал Олена із Київщини”. А під самою світлиною підписано його авторським художньо-креслярським шрифтом, яким він описував усі свої світлини: “Дівчина з села Стайок Шестопал Олена. Фото 20-х років”. Про історію надходження цієї світлини колекціонер ніде не пише”.
Аркуш з фотографіями з Історико-етнографічного мистецького альбому Івана Гончара “Україна й українці”
Аркуш зі світлинами знаходиться у “Незавершеному томі”
Як потрапила до рук фундатора музею ця фотографія, зараз дізнатися неможливо, – наголошує Лідія Дубиківська-Кальненко. – Тим більше що, за словами науковця, в музейній колекції зберігається не оригінал цього фото, а копія, зроблена всередині минулого століття.
“Скидається на те, що це фотокопія, яка була виготовлена дещо пізніше, аніж сама фотографія. Фактура паперу інша та й сама обробка країв світлини характерна саме для 50-60-х років. Тобто у нас теж не оригінал, це фотокопія. Повірте нам, бо ми стикаємося з такими речами”, – каже завідувач архіву.
Порівняння країв. Світлина праворуч 60-х років ХХ ст
Лідія Дубиківська-Кальненко (праворуч) та Юлія Патлань, науковці архівного відділу НЦНК “Музей Івана Гончара”
“Тож Іван Макарович міг в когось взяти оригінал, зробити собі копію і їм оригінал повернути – у нас дуже багато таких випадків, – продовжує розповідати Лідія Дубиківська-Кальненко. – Збереглися всі конверти, в яких Іван Гончар зберігав світлини, що він приносив з експедицій. І там серед них багато поміток “повернути власнику”. Є листи, в яких пишуть люди: “А пам’ятаєте, ви в нас були тоді-то тоді-то, в такому-то році, взяли фотографії, пришліть, ви обіцяли, що зробите копії”. Є конверти, де написано рукою Івана Макаровича, “оригінали повернути туди-то туди-то”. Але ми вже їх не будемо повертати, хай Бог простить. Ми їх вже записали в КН книжку (Книга надходжень – найголовніший музейний документ, куди заносяться дані про експонати – авт.), як ми їх повернемо?”
– А зробити копії?
– Ну, треба шукати, це колосальна робота. Якби у нас було по сто рук, то ми може б це робили. Але це резонансна подія. Людям приємно, вони прийшли і побачили свою родичку в музеї.
Лідія Дубиківська-Кальненко каже, це вже далеко не перший випадок, коли відвідувачі музею пізнають на виставлених фотографіях своїх родичів і звертаються в архівний відділ за поясненнями. Нижче про кілька таких випадків.
Чоловік з Троєщини
“Минулого року до нас прийшов чоловік, який живе в селі Троєщина у Києві. На великому фото весільної пари, що розміщена в експозиції народної ікони, цей чоловік впізнав своїх батьків. І каже: “Боже, це ж наша хата, в якій я народився, але хати вже немає”. Плакав тут півгодини, ми його втішали. Чоловік залишив нам свої телефони, дані про батьків. Розповів, що на місці батьківської хати вони побудували нову хату, фотографії батьків не збереглися. Мабуть, хтось з родичів йому сказав, що в музеї виставляється це фото. Ми йому виготовили його копію”.
Весільна пара з села Троєщина. Молода в традиційному народному вбранні ХХ ст. Фото 1952 року.
У цій парі чоловік впізнав своїх батьків
Родич з Канади
“А кілька років тому, здається у 2009, до нас приїздив чоловік з Канади, Дмитро Вербенко, програміст, відомий вчений. Він виїхав з Києва на постійне проживання в Канаду, багато років живе в Торонто. То він приїхав і каже: “Я Івану Макаровичу подарував фотографії своєї родини, хочу їх забрати назад, бо ми домовлялися, що він їх мені поверне”. Ми знайшли не всі, але кілька фотографій йому повернули, притому не просканувавши. Він обіцяв, що пришле нам скани, але поки не прислав. Але умова була така – власник прийшов, пізнав свої фотографії, ми віддали. Тобто коли люди просять, ми повертаємо, якщо звісно ці фотографії не були занесені в КН книгу”, – пояснює пані Лідія.
Історико-етнографічний мистецький альбом “Україна й українці”. Том “Галичина і Буковина”
Весільна пара з обкладинки альбому “Україна й українці”
Світлину весільної пари з обкладинки альбому “Україна й українці: Галичина і Буковина” бачило багато людей. Це фото вільно гуляє просторами інтернету та є одним з найулюбленіших серед шанувальників старовини. От саме на цьому фото жінка з Коломиї і впізнала своїх прабабусю і прадідуся, й не зволікаючи, написала музею листа, який і досі зберігається в архівах.
Лист до Музею Івана Гончара
До листа правнучка додала фото та свідоцтво про одруження своїх прабаби та прадіда. Михайло Гнатишин та Софія Павлюк одружилися 11 листопада 1933 року
Разом вони прожили до глибокої старості
Лідія Дубиківська-Кальненко, завідувач відділу архівів НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Вона написала, що ця світлина в альбомі Івана Макаровича підписана неправильно. Що ця весільна пара не з Космача, а з села Корнич Коломийського району Івано-Франківської області. Більше того, вона нас попросила виправити це у виданні. Правнучка цих людей надіслала нам дані з усіма прізвищами, іменами, датами народження і смерті, розповіла, що це за люди були, бо точно такі ж світлини є в її родині. Але лист прийшов вже після того, як вийшла книга “Галичина і Буковина”, після того, як книжка розійшлася по світу, тому у виданні ми вже не можемо нічого змінити.
За свідченням Оксани Антонюк, це весільна пара з с.Корнич Коломийського району Івано-Франківської області
Але якщо буде фінансова можливість перевидання цього тому, то ми всеодно надрукуємо так, як написано в Івана Макаровича, тому що це меморіальна річ, це цінний експонат, ми не можемо тут нічого вишкрябати, не маємо права. Тобто ми будемо подавати так, як написав Іван Гончар, але із коментарем від родичів. І це є науковий спосіб обробки й подачі інформації. Так працюють архівісти всього світу. Тобто ми даємо ту інформацію, яку нам залишив фундатор музею, але завжди раді, коли до нас надходить правдива достовірна інформація”.
Музейні працівники кажуть, ці історії – це справжні історії буття українського народу, це жива історія, тому що є реальні люди, які можуть посвідчити, що це їхні батьки, діди, прадіди й прабаби. Це живий український рід, свідчення якого у вигляді фотографій та документів й покликані зберігати музеї для передачі відомостей наступним поколінням.
Під час екскурсії в Музеї Івана Гончара
Під час екскурсії в Музеї Івана Гончара
Катерина Качур, НЦНК “Музей Івана Гончара”
