«У цих невеличких затишних світлицях ви відчуєте широкі простори нашої рідної Батьківщини». Так починав Іван Гончар вступне слово до екскурсії по своїй хаті – музею. Тут він зібрав предмети народного вжитку з усіх етнографічних зон України. Цей музей – царина української культури.
28 січня у стінах музею, який постав на основі зібраної колекції дослідника, лише теплі слова і щирі спогади. Видатному скульптору, живописцю та хранителю української свідомості 27 січня могло б виповнитися сто.
Ніна Матвієнко називає його батьком. Голосом невістки митець був зачарований. Він пророчив їй велике майбутнє. Про Івана Гончара народна артистка України згадує з любов’ю.
Мистецьке коло сім’ї зібралось в одному із залів музею. Ось тільки приміщення виявилось затісним. Близько двох годин половина гостей провели стоячи. Велика кількість людей нікого не здивувала. Ще за життя на дні народження до видатного етнографа та збирача приїздили гості з усієї України.
Пані Олена, народна майстриня, приїхала на вечір пам’яті із Закарпаття. До музею привезла рушник, який вишила власноруч.
Як працював батько і досі згадує син Івана Гончара. Петро Іванович пам’ятає – для скульптора і художника головною була творчість. Тому він ніколи не змушував сина щось робити, коли той малював. Згадує також і неабияку мужність подвижника. Знайти експонати після війни було особливо важко. Тому найкращим подарунком Іван Макарович вважав предмети декоративно–ужиткового мистецтва. Ці експонати пам’ятають обличчя «шістдесятників» та палких патріотів. Дім Гончара для них був завжди відчинений.
У 1993 році особиста колекція предметів народного вжитку та творчості стала національним надбанням. Музеєм він не створював пам’ятник собі. Це була спроба зберегти причетність до тисячолітньої національної традиції. Усі картини, фотографії, одяг, рушники – лише засіб. Справжня мета – показати незамінність та багатство української культури для України. Й Іван Гончар своєї мети досяг.
Текст: Державна телерадіокомпанія “Культура”
Світлини – Богдан Пошивайло
