Еклектика сучасного буття і пошуки чогось свого, до щему рідного, спонукають вивчати наше національне минуле, в тому числі й народне мистецтво. Йдучи на етнічний фестиваль «Країна мрій», українські вечорниці, у дні національних свят багато хто хоче одягти не просто вишиту сорочку, а саме те традиційне вбрання, яке було притаманне його рідному реґіону – малій Батьківщині. Для цього потрібно немало знати, особливо, якщо давно полишив рідний край і живеш у великому місті. З іншого боку, не так вже й багато залишилося у скринях, так званих «автентичних» сорочок кінця ХІХ – початку ХХ ст., які зберігають усталені традиції ткання і вишивання. На ярмарках, фестивалях народного мистецтва торгують переважно сорочками із Західної України. Продавці кажуть, що вже допродують знамениті городенківські сорочки, що мало борщівських, але є ще «буковинки». На ярмарках із домотканих сорочок переважають ті, які датують сороковими – п’ятдесятими роками ХХ ст.

Багато у відродженні локальних традицій роблять науковці. Вже кілька десятків років, як відійшла мода одягати всіх учасниць народних хорів та гуртів, незалежно від віку і реґіону, в однакові вінки, вишиті хрестиком квітчасті «брокарівські» сорочки, керсетки і плахти. Начебто до всіх прийшло розуміння багатства і різноманіття традиційного українського вбрання. Та в центральній і східній Україні доволі поширене уявлення про західно-український народний одяг як суто гуцульський. Проте, за типовими ознаками фахівці відносять галицько-львівський комплекс вбрання не до карпатського, а до лісостепового центрального реґіону разом з подільським і південнокиївським на Правобережжі та переяславським, полтавським і слобідським на Лівобережній Україні.

Своєрідним відкриттям для «непосвячених» у тонкощі народної традиції в ці дні у Києві стала виставка «Декоративно-прикладне мистецтво Львівщини», яку привезли до Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» представники львівського Музею народної архітектури та побуту: Тамара Дуда, Любов Сварник, Надія Боренько, Святослав Фот, Ірина Єлейко.

На виставці львів’ян представлено понад 200 експонатів. Це – народне вбрання, кераміка, вироби з дерева, в тому числі дитяча іграшка. Чорна димлена гаварецька, яворівська (зелені поливи із затіками на рудому тлі), миколаївська кераміка (коричнево-руде тло, зелені затіки, білі хвилясті лінії) ілюструють розвиток гончарства протягом століть аж до переходу на суто промислове виробництво на початку ХХ століття.

На унікальній виставці відвідувачів особливо вражає вбрання, що демонструє як далеко просунулись українські науковці у вивченні його локальних комплексів. Тут репрезентовано сорочки, спідниці, запаски-фартухи, безрукавки (камізельки), подекуди кабати (короткий верхній одяг з рукавами) з усіх районів Львівщини і навіть деяких сусідніх областей. Оглядаючи все це багатство, відразу помічаємо відмінності в оздобленні традиційного одягу, крої, колористиці. Є тут вбрання кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли ще побутували традиції і фабричний крам тільки починав поширюватись у селах, є пізніші зразки: 30-х – 50-х років минулого століття. У той час довгі спідниці з домотканого полотна мінялись на коротші, легші та «модніші», пошиті з фабричної тканини. На зміну довгій вишитій сорочці прийшла коротка – так званий «станок».

Якими ж красивими, дивними і ностальгійними є для нас ті давні спідниці – «мальованки» (вибійки). Ще одну їх назву – «димка» – я чула у своєму далекому дитинстві. Носили такі спідниці саме на Львівщині. На виставці вони представлені у комплексах народного вбрання Дрогобицького, Городоцького і Яворівського районів. Є тут і дошки з різьбленими візерунками, за допомогою яких вручну наносили малюнок на домоткане, переважно лляне полотно. Спочатку такі спідниці були дуже престижні, та поступово, з поширенням кольорових візерунчатих фабричних тканин, вони виходять з ужитку. На початку ХХ ст. мальованка зникає, стає нецікава, перетворюється із святкової у буденну.

Серед представленого на виставці вбрання з яскраво вираженими етнографічними рисами – комплекси Жидачівського, Яворівського і Сокальського районів.

Відкриттям працівників львівського скансену в результаті їхньої експедиційної роботи є високохудожнє народне вбрання Жидачівщини, яке має багато спільного з поліським: таке ж довершене ткацтво, аристократичний колорит. Для жіночої сорочки характерна ткана «уставка» (орнаментована вставка між коміром і рукавом на плечах сорочки), як на Поліссі. На Львівщині цей прийом більше ніде не зустрічається. Жидачівський народний костюм молодої жінки – яскравий, довкола тканої уставки квітковий орнамент вишито хрестиком, запаска – з двох пілок червоного кольору, вся заткана геометричними візерунками. Головний убір – перемітка, краї якої вишиті хрестиком. Комплект вбрання старшої жінки ідентичний за кроєм, але стриманіший за колоритом. Ткані уставки сорочки прикрашені чорним геометричним орнаментом. По низу однотонної лляної спідниці ткання з візерунком чорного і синього кольорів.

Окрасою львівської виставки є й «Болехівський костюм» – локально індивідуальний, ближчий до автентики. Він ніби ілюструє твердження спеціалістів: чим архаїчніше вбрання – тим стриманіший колорит його оздоблення, а сорочки з різнокольоровим яскравим вишиттям – це результат технічного прогресу і фабричного виробництва. Найдавнішим, як відомо, є вишиття білим по білому.

Та при всьому сказаному фаворитом виставки постає, зокрема, яворівське народне вбрання. Воно вузько локальне за своїм поширенням, але ж яке красиве! Недаремно організатори розмістили цю красу в самому центрі виставкової експозиції. Спершу впадає в око стенд із хустками, які одна краща за іншу. Всі прикрашені вишивкою, виконаною гладдю у життєрадісних червоних, жовтих, зелених і синіх кольорах. На більш ранніх яворівських хустках по краю вишите декоративне дерево, яке на пізніших поступово переходить у декоративні вазони, розсіяні по всьому видимому краю хустини. Поряд – іще один характерний для Львівщини головний убір – «бавниця». Жіночий одяг Яворівщини 1920-х – 30-х років вирізняється яскравим квітковим гаптуванням. Стрічкові орнаменти на білому тлі і ткані у смужку спідниці «шорц» набувають особливо життєрадісного і яскравого кольору в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., з початком промислового вирощування у цьому реґіоні жучка «кошеніль», з якого виробляли червону фарбу.

Зміни в колориті вишивок демонструє і сокальський комплекс вбрання. У цьому реґіоні найдавнішою є чорна графічна вишивка, яка вже з кінця ХІХ ст. виконувалась хрестиком. У період піднесення національної боротьби до чорної додається синьо-жовта гама, а з 30-х років ХХ ст. переважає бордове забарвлення. Але композиція і крій залишаються незмінними. На Сокальщині збереглася традиційною тільки вишивка, бо там проходили торгові шляхи й одяг переважав привозний.

Одним із чинників, який, на жаль, посприяв доволі швидкому зникненню у вишивці стародавніх швів і технік, стало тиражування у 20-30-х роках минулого століття західно-українськими популярними виданнями «Наша хата», «Господиня», «Добрий господар» зразків вишивок хрестиком. Ця техніка, як відомо, не є питомо українською, а була поширена з ХVІ ст. у Західній Європі. Як результат: повторюються мотиви, забуваються давніші шви, поступово нівелюються локальні відмінності вишивання.

Можливо, не всі комплекси народного вбрання, продемонстровані на виставці, задовольняють високі естетичні смаки шанувальників старовини і народного мистецтва. Проте вони правдиво ілюструють шлях людини від натурального господарства до фабричного виробництва і технічного прогресу. Дивлячись на них, ми краще розуміємо себе, можемо правдивіше оцінити свої здобутки і втрати.

Загальновідомо – людина ніколи не могла жити без краси. Знаючі люди кажуть: чи не в кожному українському селі були хоч невеличкі локальні відмінності у традиційному вбранні, навіть у тому, як жінки і дівчата «закручувались» у хустину (саме так називається процес вив’язування хусток на Львівщині). Мабуть всюди і завжди є місце для творчості. Виставка львів’ян ще раз продемонструвала нам, яке багате у своїх проявах народне мистецтво!

Такі виставки – це шлях до пізнання самих себе, бо й справді, чи кожен з нас може похвалитися тим, що знає, яку вишиванку носила молодою його рідна бабуся?

вересень 2009 року

Христина Чучман,
історик, завідувач сектором архіву НЦНК «Музей Івана Гончара»

Світлина Юлії Патлань