Тихим лютневим, не по-зимовому теплим, надвечір’ям підходимо з художником Миколою Стратілатом до заповітного обійстя Івана Гончара, освітленого неяскравими ліхтарями двоповерхового будиночка в густому мереживі дерев. Ліворуч на тлі пригаслого неба золотом вимальовуються ажурні куполи лаври, праворуч у німому докорі своїм “творцям” височить незугарна постать жінки з надламаним мечем, а поміж ними в ледь прозорому серпанку мріють обриси Дніпра.
— Ось тут би й побудувати музей для колекції Івана Макаровича, — вказує Стратілат на чималий клин вільної площі побіля садиби Гончара. – Людний закуток був би…
На порозі тепло стрічає нас господар — у спортивному костюмі, не по літах (йому вже під вісімдесят) стрункий, підтягнутий. І хоч у глибоких зморшках на високому чолі, щоках та в куточках вуст залягла скорбота минулих, устелених тернами літ, жваві, проникливі очі відсвічують енергією.
Проходимо залом першого поверху, де розміщені мистецьки довершені скульптурні твори Гончара, в яких увічнені образи несхитних, вірних синів народу — Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Ґонти, Максима Залізняка, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка. Тут і погруддя наших сучасників. На стінах — живописні полотна з циклу “Типи українців у народному вбранні з різних місцевостей”. Поетично і водночас документально точно зображені характерні людські постаті, сцени з народних свят, обрядів — колядок, щедрівок, гаївок, веснянок, купальських забав, весільних дійств. Усе це рік тому ми бачили на персональній виставці митця, але знов оглядаємо кожен твір з трепетним захопленням.
— Нічого б цього не було, — обводить Іван Макарович очима свої роботи,— якби не ті скарби, що у світлиці на другому поверсі. Вони — джерело моєї творчої снаги.
Гвинтовими сходами підіймаємось на другий поверх. І хоч ми з Миколою тут уже не раз бували, та мимоволі завмерли на порозі. Світлиця дихнула на нас незбагненною красою, святістю. Довкіл розвішані на стінах старовинні ікони в рушниках, “Мамаї”, що передавалися від роду до роду як символ людського безсмертя, барвисті килими, зразки народного вбрання. На поличках — осяйна кераміка, веселкові писанки, срібнострунні кобзи й бандури.
Іван Макарович вмикає магнітофон, і ми вже вкотре слухаємо його сердечні слова-звертання до відвідувачів, записані ще на початку шістдесятих років:
— Перед вами чарівна душа нашого великого і стародавнього українського народу. Його думи, його поезія, його хист, його віковічний дух зафіксовані в оцих безцінних скарбах, які ви бачите перед собою… Ви відчуєте широкі простори нашої рідної Батьківщини, запашність і чарівність стародавньої полянської землі, екзотичної Гуцульщини і мальовничої Полтавщини, краси України — Поділля… Ви відчуєте дух козацької волі, що буяла в розлогих степах України, сприймете шелест жита і шум гаїв, спів соловейка і щебетання жайворонка, сльози матері і щастя закоханої дівчини…
Йдемо світлицею, вдивляємось у кожен витвір людського генія і вбираємо, здається, не тільки очима, а всією душею силу народного духу. Повертаємо обличчя до Івана Макаровича.
— Як, коли вам уперше спало на думку зібрати оці безцінні скарби? Тут же їх тисячі…
— Запалився цим зразу по війні. Коли проходив з боями Європу, бачив, як там навіть у час воєнного лихоліття свято берегли пам’ятки історії, мистецтва. І такий мене пронизував біль за долю рідної культури, що, здавалося, серце зупинялося. У тридцятих роках, та й після війни, під гаслом боротьби з релігією, зруйновано сотні прекрасних храмів, колись зведених золотими руками народних зодчих. Тільки в Києві зрівняно з землею десятки архітектурних пам’яток світової слави — Золотоверхий Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву, Братський та Богоявленський монастирі, церкву Пирогощі, Микільський військовий собор. Нищилися й шедеври живопису в храмах, рушники, килими, металеві вироби, руйнувалися вітряки, водяні млини. Хотілося на весь голос кричати: “Рятуйте!” Але розумів, що це нікого з керівних чиновників не зворушить. І я кинувся по всій Україні в пошуках скарбів мистецтва минулих часів, які безслідно зникали. Рік у рік ходив од села до села, від міста до міста, поповнюючи свою колекцію новими експонатами. Де куплю за свої невеличкі заощадження, а де випрошу й так у щедрої господині. Ось і заповнив цю світлицю та ще й прибудову. А з 1970 року на основі зроблених під час мандрівок малюнків та фотографій упорядковую мистецько- етнографічні альбоми “Україна та українці” (щойно закінчив шістнадцятий том), де представлені народні типи, одяг, житло, звичаї, обряди, пам’ятки архітектури та мистецтва різних областей України.
– Титанічна праця. А ви пробували звертатись до видавців?
– Альбомами зацікавилися співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Рильського, зокрема кандидат історичних наук Ганна Скрипник. Є якась надія видати їх у “Науковій думці”…
– Але ж ви все це не тільки зібрали, а й відкрили для людей, – говорить Микола Стратілат. – Пригадую, скільки тут бувало відвідувачів у шістдесятих роках. Я, навчаючись у художньому училищі, а потім у поліграфічному інституті, майже щодня приходив сюди, щоб послухати рідну мову, пісні, напитися очима небуденної краси народного мистецтва…
Так, до світлиці не заростала народна стежина. Були тут люди не тільки з України, не тільки з інших республік Радянського Союзу, а й з-за меж нашої Батьківщини. І всі виходили звідси збуджені, окрилені. Про це свідчить дев’ять товстезних книг вражень, у яких десятки тисяч захоплених відгуків. Гортаючи книги, промовисто поглядаю на Івана Макаровича.
— За що й постраждав, — гірко усміхається він. — У сімдесятих роках, у найчорнішу добу застою, чиновники від культури звинуватили мене в тому, що буцімто звив у своєму домі “націоналістичне кубло”. Мені запропонували здати державі всі зібрані зразки народного мистецтва і “покласти край збіговиську націоналістів”. А коли я рішуче відмовився, мене виключили з партії. Хоч комуністом я став на фронті, грудьми захищаючи Вітчизну. Колишній інструктор Печерського райкому партії Ісаєнко цинічно заявив: “То, что вы делаете, никому не нужно”. Але я не здався. Гартував себе фізичними вправами, брав снагу у безсмертних творах народного мистецтва. І вистояв. За ці п’ятнадцять років зробив більше, ніж за всі попередні. Основу персональної виставки, що відбулася минулої зими, становили твори цього невимовно тяжкого, але й такого плідного для мене часу. Нещодавно мені повернули партквиток. Справедливість восторжествувала. Живу новими ідеями, задумами. Хочеться ще багато створити, а головне — увійти в нове приміщення музею. Кошти на його будівництво вже зібрані. Велику справу зробив у цьому Український фонд культури. Спасибі, люди підтримали, окрилили…
Прощаємось, зичимо Іванові Макаровичу міцного здоров’я, здійснення його світлих намірів. А з динаміка магнітофона чистою росою лягають на душу його слова-звернення до відвідувачів, слухані-переслухані у його світлиці десятками тисяч людей:
— Глибока, ревна любов до рідного живить усе найшляхетніше, найгуманніше. Вона є невичерпним джерелом енергії людини, могутнім стимулом патріотизму і водночас інтернаціональної солідарності.
Вимальовуються золотом на тьмяному нічному небі куполи лаври, пом’якшали в темряві риси жінки з надламаним мечем, яскравіє освітлений лампіонами незайнятий клин біля садиби Івана Гончара. А в нашій уяві постають осяйні зали його нового музею-світлиці, де освячуватимуть душі людей нетлінні скарби народного мистецтва.
Степан Музиченко
