Це слова із щоденника Івана Гончара, великого Українця, скульптора, графіка, етнографа й історика. Він протягом десятиріч «терновищ» зберіг і передав нащадкам неосяжний духовний скарб народної культури.
Так судилося, що останнє в житті інтерв’ю Івана Макаровича було дано авторові цих рядків у травні 1993 року.
На знімку: Іван Гончар у своєму будинку-музеї в Києві (бл. 1989 року). Фото з фондів Лип’янської шкільної кімнати-музею Івана Гончара.
…Черкащина готувалася відзначити 225-ту річницю національно-визвольного гайдамацького повстання під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти. В колишньому козацькому сотенному містечку Медведівка готувалися відкрити монумент Максимові Залізняку, а в Умані — пам’ятний знак, присвячений подіям 1768 року. Корпункт газети «Голос України» разом з телеканалом УТ-1 вирішив провести телемарафон «Тризна Холодного Яру» і пройти шляхами гайдамаків від чигиринської Медведівки, Холодного Яру — до родинного гнізда Івана Гонти, села Розсішки, що за Уманню. А звідти — до Києва, до Івана Гончара, що давно увічнив героїчні постаті лицарів української волі…
Отак журналістські дороги привели до незвичайної оселі Івана Гончара, у світ стародавньої України. Здавалося, ми з телеоператором опинилися не у центрі Києва, а на обійсті козацького сотника, звідки видно золоті бані Лаври, а вдалині — стрічку Дніпра.
Іван Макарович за станом здоров’я вже нікого не приймав. Та коли йому сказали, що це посланці «із самого Холодного Яру» — він ніби аж піддужчав. Запросив гостей до будинку-музею і, забувши про всі хвороби, розповідав про зібрані унікальні старожитності, особливо дорогі йому знахідки, про свої творчі роботи. В одній з кімнат ми побачили макет пам’ятника Максиму Залізняку та Іванові Гонті. Ця композиція вражала з першого погляду. На здиблених конях, з гордо піднятими головами, із шаблюками в руках, гайдамацькі провідники уособлювали собою відвагу, мужність, непохитність, національну гідність. «Минуло більше двадцяти літ, як я виконав цю роботу, — поділився старий скульптор, — а влада, навіть за незалежної України, боїться поставити на високий п’єдестал воістину народних героїв…»
Забігаючи наперед, скажу, що й до 240-ї річниці Коліївщини, яку скромно відзначили у 2008 році, скульптура Івана Гончара «Ватажки гайдамаків» так і не з’явилася ні в Холодному Яру, ні в Умані. Чому? «Туристи-хасиди, котрі щороку відвідують могилу цадика Нахмана, ображатимуться», — відповідає черкаська влада.
А тоді, після закінчення захоплюючої екскурсії, Іван Макарович запросив нас до саду. Був кінець травня. Навкруг дому, між яблунь та груш, зеленіла молода трава. Синіми очима дивився у ясне небо барвінок, дзвеніла срібними дзвониками конвалія. Іван Макарович сів на лавку. Розмовляли кілька годин. Це була ніби його сповідь Україні. Ніби молитва до Бога. Він як серцем відчував, що скоро його не стане. Піднесено і щиро оповідав про пройдений життєвий шлях. Про селян-батьків, рідну Лип’янку, про чудових людей, київських інтелігентів, котрі поставили його на ноги, сформували його творчу особистість. Про фронтові дороги, післявоєнну творчість і «терновища», що заважали робити улюблену справу. Іван Макарович звернувся до української молоді — заповідав любити свою землю, материнську мову, національну культуру, історію народу. «Щоб не йти у світ безбатченками, убогими сиротами, а сповненими національних щедрот, гідності і самоповаги людьми…»
Через кілька тижнів по нашій зустрічі, 18 червня, перестало битися його серце. Телевізійний запис нашої розмови став документальним фільмом, що згодом поповнив фонди Українського національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Газета «Голос України» опублікувала останнє прижиттєве інтерв’ю з легендарним хранителем української старовини.
27 січня минуло 100 літ від дня народження Івана Гончара. В нього на батьківщині, у Лип’янці Шполянського району, колоритно вшановують цей славний ювілей. У сільській школі широко відчинено двері до кімнати-музею Івана Гончара. Тут зберігаються скульптури «Тарас-водоноша», погруддя Шевченка та Франка, подаровані Іваном Макаровичем. Є листи, що їх писав Іван Макарович друзям-школярам, рядки з Гончаревого щоденника: «Колиско моя, Лип’янко! Бачу тебе в яблуневому цвіті, чую голос твій з минулих літ дівочими веснянками і величальними великодніми дзвонами. То гукає мене дитинство, кличе мене вернутися назад через терновища часу…»
Приємно, що земляки зберегли садибу і хату батьків Івана Гончара. Тепер тут облаштовують музей. У центрі Лип’янки — монумент великому Кобзареві роботи Івана Макаровича. Він подарував цю скульптуру односельцям.
Щоліта до Лип’янки приїздить з Києва прийомний син Івана Макаровича, відомий художник Петро Гончар. Разом з дружиною, народною артисткою України Ніною Матвієнко, вони всіляко допомагають сільській громаді увічнити пам’ять про свого видатного батька.
5 лютого Лип’янка прийматиме гостей з усього району, з області та Києва. Цього дня в Будинку культури відбудеться велелюдний фестиваль аматорських художніх колективів, присвячений ювілеєві — виставки українського рушника та старожитностей, ярмарок майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, показ обрядів та забутих ремесел, конкурс хлібопекарської майстерності, турнір козацької сили і кмітливості, концерти. Що й казати, за таке розмаїття Іван Макарович похвалив би своїх завзятих і талановитих земляків…
Черкаська область.
Лідія Титаренко, Голос України
