Праправнук великого Кобзаря Микола Лисенко зібрав 1300 історій для книги «Коріння Шевченкового роду». Це найбільш вичерпна генеалогія українського поета, над якою Микола Павлович працював 30 років.
Презентував Лисенко книгу у Львові, де з ним мала можливість поспілкуватися кореспондент Укрінформу.
«Мені пощастило «зняти» плоди із незвіданих гілок генеалогічного дерева нашого роду, вписати до нього тисячу триста осіб, віднайти давні фотографії, які ілюструють родинну історію. Це було непросто, адже нащадки Тараса живуть не тільки в Україні, але й у Прибалтиці, Франції, США, Англії, Польщі та навіть у Японії та Австралії», — зазначив Лисенко.
Сам Микола Павлович — нащадок великого Шевченківського роду по лінії брата Тараса Григоровича — Йосипа. Прибув до Львова з Черкащини, де він тепер живе і досліджує свій родовід.
Для того, щоб зібрати дорогоцінні крупинки сімейної пам`яті, йому довелося витрачати увесь свій вільний час і скромний бюджет. Особливо це було відчутно після виходу на пенсію. Хоч часу стало більше, та грошей не вистачало навіть на розсилку численних листів до рідні. А ще потрібно було працювати у музеях та архівах, зустрічатись із представниками роду. Проте з кожним роком літопис обростав новими фактами і біографіями.
“У нашій родині було немало видатних людей, які успадкували і письменницький дар великого предка, і його малярський талант, і, на жаль, його трагічну долю, — розповідає Микола Павлович. — Взяти хоча б художника Фотія Красицького — правнука сестри Тараса — Катерини. Його ім`я замовчувалося у радянські часи. Адже в 30-ті роки минулого століття він був звинувачений в українському націоналізмі, а згодом, у часи німецької окупації, фашисти по-звірячому побили художника за відмову написати портрет Гітлера. Після звільнення Києва у 1943 році всі картини, які в 1941-му рідні спакували у діжку та закопали у садку, були передані державі. Нині вони зберігаються в Національному художньому музеї, а також у будинку-музеї художника. Фотій Степанович зазнав переслідування і в повоєнні роки: органи КДБ прискіпливо цікавилися, чим він займався під час окупації. Це для хворого, розбитого паралічем художника стало останньою краплею: у 1944 році помер від крововиливу у мозок. Лише у 1973 році його сторічний ювілей було відзначено в Україні та у світі під егідою ЮНЕСКО. Своїм спадкоємцям він залишив картини: «Шевченко в майстерні», «Смерть Шевченка», «Дуб Шевченка» та багато інших.
Як розповів Лисенко, з роду рідного брата Фотія — Євлампія вийшов відомий художник Валерій Красицький. По лінії дочки Федори пише прекрасні картини Наталія Майборода, яка закінчила відділ живопису Московського університету. А її дочка Людмила пише натюрморти, пейзажі, портрети. По цій же лінії Юлія Писаренко, якій зараз лише шістнадцять, гарно малює, чудово співає, ще й до того пише власні вірші.
Письменницький дар Кобзаря успадкували Дмитро Красицький, Людмила Красицька, Олександр Відоменко, Даниїл Анреєв, академік Людвиг Боярський. Не вдалося реалізувати свій поетичний дар ще одній правнучці Катерини — Ніні. Проте це зробила її донька — Олена Майборода.
Як зазначив Лисенко, за 30 років пошуку таких історій йому вдалось зібрати понад 1300. Усі вони увійшли у «Коріння Шевченкового роду». І хоч це найбільш вичерпна розвідка генеалогії українського поета, проте Микола Павлович не припиняє своїх пошуків.
Сам він належить до «скромних» представників великої родини. Його батько був митником. А він обрав собі спеціальність «технаря» — закінчив спочатку гідромеліоративний коледж, згодом — технологічний інститут харчової промисловості. А вийшовши на пенсію, перебрався до родинної Кирилівки і присвятив увесь свій час дослідженням.
«Я взяв собі за завдання зберегти відомості про моїх пращурів, передати ці знання наступним поколінням. Важливим завданням вважаю також наочним прикладом заохотити інших, щоб вони не полінувались в суєті повсякденних клопотів і справ зберегти пам’ять про своїх предків», — каже Лисенко.
Його знакове дослідження стало однією із центральних подій Міжнародної конференції кобзарів, яка зібрала маже 300 дослідників.
2 відгуків