Коли я тепер пробую пригадати, коли ж уперше почула ім’я Івана Макаровича, то згадуються мені студентські роки, кінець шістдесятих років. Уже, мабуть, “наверху” закручувалися гайки, а в студентському середовищі, яке формувало свій світогляд усе-таки в умовах певної “відлиги”, був величезний потяг до справжніх знань, які нам наполегливо прищеплювали не всі, прямо скажу – кілька викладачів. Серед них назву талановитого молодого тоді філософа Василя Семеновича Лісового, який на першому курсі викладав нам формальну логіку, одного з кращих культурологів, як тепер сказали б, професора Олега Кіндратовича Бабишкіна, на випускному році – Василя Васильовича Яременка. Кожен з них зробив визначальний вплив на наше покоління мислячих студентів. Василь Лісовий, з’явившись на першому курсі, зробивши революцію в самоусвідомленні, час від часу підтримував контакти з тими студентами, які, на його думку, були варті того, протягом усіх п’яти років нашого навчання. Олег Кіндратович Бабишкін викладав у нас протягом кількох років. Працював методично й наполегливо – і не тільки на лекціях. На факультеті журналістики він сформував свій особливий гурток студентів, до якого входило небагато, десь 10–15 осіб з різних курсів, але основу становили ми, ті, хто випуститься 1972 року, того року, коли були проведені арешти найсвідоміших, у тому числі, й Василя Лісового та нашого однокурсника з філологічного факультету Василя Овсієнка. Саме на п’ятому курсі почав викладати в нас Василь Яременко. Він був у мене опонентом на захисті дипломної роботи, яку я писала під керівництвом О. Бабишкіна – про “Літературно-науковий вістник”, той “Вістник”, де друкувався Сергій Єфремов і Симон Петлюра, Олена Теліга й Дмитро Донцов. Але цього періоду Олег Кіндратович казав мені не торкатися в дипломній роботі, висвітливши перший період – “Вістника” І. Франка й М. Грушевського, хоча читати заохочував. Але про це мала б бути окрема розповідь. У гуртку ж Олег Кіндратович займався в основному розширенням нашого світогляду. Скажімо, вже після другого курсу він організував для гуртківців чудову подорож у Карпати – з кваліфікованою розповіддю про пам’ятки культури, про історію тих місць, із зустрічами з народними майстрами. Пізніше, викладаючи історію українського кіно, він не тільки розповідав нам про Олександра Довженка, а й не раз водив на кіностудію його імені, організовував перегляд усіх фільмів цього майстра, пояснював, чому саме ці фільми є визначними у світовому кіномистецтві. Десь на четвертому курсі завдяки Бабишкіну ми ознайомилися з творчістю Івана Миколайчука, бачили тоді вже заборонений його фільм “Пропала грамота”. Пізніше там же ми переглянули ще один фільм “з полиці” – “Оддавали Катрю”, роботу Петра Марусика за твором Григора Тютюнника.

Ось саме в цьому середовищі вперше прозвучало й ім’я Івана Макаровича Гончара. Пам’ятаю екскурсію, яку влаштував для своїх гуртківців Олег Бабишкін. Мабуть, було це десь на другому курсі, тобто 1969 р. Пригадую, що нас було багато як для такого помешкання, і йшли ми тісними кімнатками, повністю заставленими різними експонатами. Не було як повернутися, брав острах, що щось не почуємо з тих розповідей, які провадив сам Іван Макарович, бо він ішов попереду, а ми тіснилися позаду. Мені ж весь час докучала думка: ну чому такий тісний цей музей… Пам’ятаю ту дещо таємничу інтонацію, з якою Олег Кіндратович запрошував нас до музею, кажучи, що якщо не підемо з ним, то ніколи більше не побачимо цього справжнього дива. Таємничою була сама атмосфера походу – зустрічалися не в гуртожитку, а їхали поодинці до центру міста, а там уже разом нас провадив професор до самого Гончара. Не говорилося, що музей заборонений або переслідуваний. Просто Іван Макарович розповідав, захоплюючись сам кожним своїм експонатом, а ми слухали й дивувались тихенько кожен сам про себе: що ж тут такого дивного, ми ж це у своїх селах бачили і не один раз – просто в побуті.

Розуміння прийшло пізніше. Це вже було, здається, на четвертому курсі. Як я говорила, Василь Семенович Лісовий так само підтримував зв’язки з деякими нашими студентами. Одного разу він запросив мене і ще двох-трьох студентів до Івана Макаровича Гончара під якесь свято. Іван Макарович розповідав про свій музей, а потім хтось почав співати старовинні думи, граючи на кобзі чи бандурі, які господар дозволив для цієї мети взяти зі своєї колекції. Уже тоді, після палких дискусій із самим Василем Семеновичем про сучасний стан нашого суспільства, після прочитаного “самвидаву”, який він нам давав читати “на одну ніч”, я вже дивилася і на музей, і на самого Івана Макаровича зовсім іншими очима. Ці відвідини залишилися в пам’яті, як дорогоцінні самоцвіти вражень моєї юності. Тих вражень, які перевертають душу, примушують замислюватися над тим, що і як робиться в світі, хто і за що відповідальний, як знайти своє місце в житті. Лиш пізніше вони, ці роздуми, дали свої плоди. Відтоді я все життя тримала в думці і сам подвиг Івана Гончара, і справу його життя – музей.

Скажімо, з 1981 року я працювала в газеті “Вечірній Київ” – спочатку в міжнародному відділі, а потім у відділі культури. Як тоді було заведено, особливо важливі матеріали редактор посилав “завіряти” до міськкому партії, до зав. відділом культури Заврайського. Під час одного з таких візитів я, крім того, вирішила “узгодити” тему матеріалу, який мені давно хотілося написати – про музей Івана Гончара (редактор сказав, що тільки тут можуть дати дозвіл на такий матеріал).

– Ну що ви, – сказав мені Ізот Опанасович, – ця тема не варта газетної шпальти.
– Чому ж, – продовжувала я наполягати, – про це ніхто не писав, а там же справжні скарби! Народ повинен про це знати. Крім того, Іван Макарович уже старший чоловік, раптом він помре, що станеться з тими скарбами? Пропадуть! Ми не повинні до цього допустити! Треба створити музей!

Свята простота! Мені думалося, що це якийсь недогляд, що про це з таким великим начальником просто ніхто не говорив! Але досі пам’ятаю цинічну посмішку, з якою Ізот Опанасович процідив кілька слів: “Нехай вмирає, нікуди воно не дінеться, аби за кордон не вивезли”. Це вже був кінець вісімдесятих.

А наприкінці 1989 року я почала працювати в журналі “Пам’ятки України”, в журналі, який прогримів на весь світ своїми матеріалами про національну символіку України, зокрема про синьо-жовтий прапор і гімн “Ще не вмерла Україна”, про Золотий Тризуб. З тих пір Іван Макарович став постійним автором журналу: з першого числа за 1990 рік тут почали з’являтися сторінки його “Спогадів”, які я готувала до друку. Він інколи заходив до редакції, але частіше я йшла до Івана Макаровича додому. Мені були дуже цікаві довгі розмови, приємна усмішка мудрого чоловіка, який умів мислити, вмів бачити за дрібницями узагальнений портрет епохи. Я була вдячним слухачем, мені цікаво було все, що розповідав Іван Макарович, а найбільше приваблювала сама постать цього красивого чоловіка, якому на той час уже вивершувався восьмий десяток років. Але він зовсім не виглядав на такого собі древнього, погаслого старця! Його виразні очі запам’яталися мені сивими, колись, видно, були синіми, як волошки, але й тепер сяяли молодо і світло, дивилися уважно, з глибоким розумінням. Уся постава його була хоч немолодецькою, але зграбною і дуже інтелігентною. Був він дуже охайним, сказати б навіть – по-особливому чепурним. Було це враження, мабуть, від того, що носив і в будень вишиванку. Мислив він образно, говорив виразно, запально, захоплюючись відразу темою, на яку, бувало, натрапимо в спільній бесіді. Особливо любив розповідати про свої мандри по Україні. Чітко пам’ятав, якого року де був, що знайшов, у яких умовах, в яких людей. Дуже любив свої скульптури, з радістю розповідав про ті, які стоять по різних містах. Дуже жалкував, що робота Шевченка не була належно оцінена. Прискіпливо придивлявся, яке враження на мене справляла його робота над скульптурним портретом відомого тоді молодого журналіста Олекси Починка. Мені ж подобалася “Берегиня”. Одного разу, пам’ятаю, заговорила з ним про майбутнє його скарбів. Запитала, чи не хотів би він віддати їх до музею українського образотворчого мистецтва. Адже тут вони можуть пропасти, ось зовсім недавно був наліт на його скульптури, а що буде, як і до музею доберуться?..

– Ні, – сказав Іван Макарович. – Доки я живий – не доберуться. А музей має бути тут, тут він уже створений, він тут уже давно існує. Мені пропонували перевезти все в інше місце. Але то не те. Ось у музеї, про який ви говорите, таж там виставлена лиш сота частка всіх фондів. Там і ці скарби будуть “у фондах”, їх жодне око не побачить.

Хотів Іван Макарович, щоб його “Спогади” вийшли окремою книжкою. Вів про це переговори з тодішнім редактором “Пам’яток України” А. Сєриковим. Той обіцяв, але нічого не зробив, хоча, як я тепер розумію, така можливість була, треба було тільки подбати про те, а не про щось інше. Зрештою, навіть у самому журналі ці чудові записи з життя великого подвижника українства з’являлися не щономера. Були прикрі перерви в один і навіть кілька номерів. Тоді Іван Макарович дуже переживав, я ж весь час його втішала.

З піднесенням сприйняв Іван Макарович підняття прапора біля Київміськради 24 липня 1990 року, а потім – на Верховній Раді України 25 серпня 1991 року. (Слід пам’ятати, що 24 серпня прапор був внесений до Верховної Ради, але піднятий тільки 25 серпня). Говорив, доводив у численних бесідах, що саме синьо-жовті кольори – то наша національна символіка.

Мої ж розмови з Іваном Макаровичем вилилися в невеликі репортажі, які я написала спеціально на замовлення редакторки дитячого журналу “Соняшник” пані Лесі Ворониної уже пізніше, на початку дев’яностих. Шкода, що їх опубліковано всього чотири, мені хотілося написати їх більше, але плани в журналі змінилися. А відносини з Іваном Макаровичем я підтримувала до останніх його днів, хоч не належала до кола близьких. Що могла, робила для того, щоб таки був створений музей Івана Гончара. Підписувала й різні відозви, і в пресі давала матеріали. Запам’яталося відзначення 80-річчя Івана Гончара, яке організувала й провела Спілка художників у січні 1991 року. Тоді вперше Іван Макарович був вшанований привселюдно…

Вечір видався настільки вдалим, що вирішили щороку проводити день народження Івана Макаровича публічно. Тоді ж, до речі, вперше громадськість заявила про необхідність створення музею Івана Гончара.
Наступного року, в січні, ініціатором проведення такого вечора, знову ж таки в Будинку художника, став журнал “Пам’ятки України”. Практично організацією вечора зайнявся мій чоловік Василь Марусик, який тоді співпрацював у “Пам’ятках України” і був організатором багатьох акцій, які проводилися під егідою журналу. Вечір називався “Гетьман української культури”, саме так запрошували афіші на зустріч з Іваном Макаровичем. Звісно, що головною дійовою особою був сам Іван Макарович. Люди з якимось особливим бажанням і піднесенням чекали його виступу. Він говорив про цінність української мови, української культури. Так просто і дохідливо, але так мудро – на віки.

Вечір вели Василь Марусик з Наталкою Поклад, виступала Ніна Матвієнко, яку Іван Макарович дуже любив. Він мені, до речі, якось сказав, що вважає і себе винним у тім, що їй свого часу не давали великої сцени.
Звучало українське слово, лунала українська пісня – виступав хор “Гомін”, неодмінний учасник усіх патріотичних зібрань тих часів. Леопольд Ященко, Лідія Орел, кобзар Володимир Горбатюк, Сергій Марченко, тоді студент театрального інституту, початкуючий кінорежисер і за сумісництвом – фотокореспондент “Пам’яток України” – усі сподвижники, усі однодумці. Особливе зворушення викликав у глядачів уривок зі “Спогадів” Івана Макаровича, який прочитав наш син Богдан, якому тоді було дев’ять років.

Знову говорили про музей, прийняли навіть спеціальну відозву про те, що далі вже не можна відкладати його створення. Зібрали й певну суму грошей на музей, адже сенс вечора був якраз у його добродійності, в тому, щоб піднести ідею створення музею. Після цього був відкритий спеціальний рахунок для збору коштів на музей. Але справа затягувалася, незважаючи на те, що сам тодішній президент Леонід Кравчук дав розпорядження про відкриття музею. Справа затягувалася, а інфляція кошти з’їла.

На прощання заповіли, що наступного року знову всі зберемося вшанувати Івана Макаровича на день народження та щоб штурмувати справу створення музею. Але наступного публічного пошанування дня народження він уже не мав.

Можливо й не надто важливі мої спогади для вирізьблення портрета самого Івана Макаровича, але мені хотілося показати, як він впливав на суспільство в цілому, як він, зрештою, готував його стати таким, яким воно, це суспільство, сформувало ідею незалежної України, як це суспільство виплекало свою українськість і явило світові в 1991 році.

Ольга Кобець,
голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги,
заступник голови Національної Ради жінок України,
шеф-редактор журналу “Жіночий світ”