13 грудня відзначають день святого Андрія Первозваного, в українській традиції відомий як Андріївські вечорниці або ж просто «Калита». Цього дня молодь зазвичай гучно гуляла і влаштовувала вечорниці. Як це було сто років тому і як відбувається сьогодні?

Леон зі Швейцарії на українських вечорницях опинився випадково. Повертаючись додому із Японії, де працював архітектором, він вирішив відвідати Київ.

«Я просто йшов вулицею, почув музику і вирішив зайти. Це національне свято? Я в захваті!» – розповідає здивований іноземець.

Швейцарця Леона вразили українські традиції

Хлопці й дівчата зібралися разом у музеї Івана Гончара, щоб відсвяткувати Андріївські вечорниці. Запальні українські танці під звуки національних інструментів, автентичні співи, випікання смаколиків – усе, як і сто років тому.

13 грудня в Україні відзначають день Андрія Первозваного. За біблійними переказами, він, проповідуючи християнство у Скіфії, дійшов аж до Києва. Тож цього дня українські віряни у церквах просять опіки у апостола. Українці завжди гучно святкували його і в народі – на вечорницях. Й називали просто – свято «Калити».

Це передовсім молодіжне свято. Хлопці і дівчата його чекали і готувалися заздалегідь, пояснює працівниця відділу фольклору музею Івана Гончара Наталка Хоменко. Веселі гуляння із жартами і різноманітними витівками – ось головні заняття цього вечора.

«Це вважається парубоче свято, бо на Андрія парубкам дозволялося бешкетувати. Наприклад, якщо батьки не пускали дівчину на вечорниці, то вони могли цим батькам воза на дах затягнути, чи замастити сажею вікна. І громада їх за це карала. А дівчата зазвичай ворожили: приміром, пекли балабушки, потім шукали на вулиці пса, приводили його, і чию балабушку він першою вхопить, значить, та перша і заміж вийде», – розповідає Наталка Хоменко.

Наталка Хоменко, співробітниця НЦНК “Музей Івана Гончара” (по центру)

Цього дня сучасні українки теж намагаються знайти своїх суджених. 23-річна Соломія робить мотанку «на щастя». Дівчина пояснює, що кожна стрічка означає характер майбутнього чоловіка: «От я замотала стрічку, щоб він був добрий і розумний. Також хочу, щоб він був працьовитий і чесний».

Вечорниці для українців завжди були одним із найтрадиційніших способів знайти собі пару. Редактор соціальних мереж Раді Свобода Ірина Вівчар дослідила мемуари про те, як залицялися, сваталися і одружувалися українці сто років тому – і створила тест «Кохання по-українськи».

«Мене вразили розповіді старших людей про те, як вони любили, знаходили своє кохання, як відбувалися вечорниці. Це – не просто якась культурна забава, це були справді класні розваги. Тобто молоді хлопці й дівчата не лише працювали, а й розважалися, залицялися, танцювали і навіть здобули перший інтимний досвід. Є багато цікавинок, оскільки ми звикли думати, що наші предки були цнотливими і правильними», – розповідає Ірина Вівчар.

«Про українське кохання знаю я небагато», – із посмішкою ділиться результатами тесту Леонід, який пройшов його на великому музейному планшеті. «Я погано знаю українську культуру й історію, тому й прийшов сюди», – пояснює чоловік і додає, що йому подобається таке поєднання сучасності і традицій.

Кульмінацією свята стало кусання калити – коржа із діркою посередині, який символізує сонце. Його під наглядом народної майстрині Ганни Бут готували дівчата.

«Дівчата замішували калиту на долю хлопцям, щоб в них було все гаразд. Я їм кажу: якщо замішуєте, то з добрими думками, з піснями, з приказками, щоб потім все було нормально в житті. І у них, і у хлопців. Тепер вони спечуть цю калиту, а хлопці будуть її кусати. Але не так просто, треба відгадати загадку, сказати скоромовку, або проскакати «Зайчика». Якщо хлопець не може цього зробити – калити не отримає» – каже жінка.

Ганна Бут

Ганна Павлівна чи не єдина на святкуванні, хто застав вечорниці. Неодружені дівчата й хлопці з усього села зазвичай збиралися у хаті вдови, пригадує вона.

«Щойно починалися холоди, на кожній вулиці громади організовували вечорниці. Були вечорниці буденні, де дівчата працювали, а були – святкові. От на Андрія – святкові вечорниці. Все робилося в складку: дівчата приносили борошно, цукор, мед. Потім замішували калиту, випікали її, а потім приходили вже й хлопці. Вони приносили якогось домашнього винця, квасу чи медовухи. І починалися забави, співи. Обов’язково були дуже кмітливі і балакучі хлопці, які розказували наввипередки небилиці», – розповідає жінка.

Жінка пригадує, що на Тернопільщині у її рідному селі Жеребки вечорниці були популярні до 1964 року. А чимало її старших подруг таким чином знайшли собі майбутніх чоловіків.

Нині традиції відроджується – про це свідчить те, що і сьогодні у багатьох містах відбуваються схожі гуляння, кажуть фольклористи. «Звісно, до обрядів сьогодні ми зовсім по-іншому ставимося, бо інакша картина світу і мислення у людей, але це те, що нас об’єднує і показує повноту традицій», – резюмує Наталка Хоменко.

Парадокс у тому, що зародилися традиції в селі, а відновлюють їх «діти асфальту» – молодь у містах, зауважує Ганна Бут. Бо це «код», який неможливо забути, додає жінка.

Традиційно Андріївські вечорниці українці гуляли цілий тиждень – аж до Миколая (19 грудня).

radiosvoboda.org (текст), Юля Остроушко, НЦНК “Музей Івана Гончара” (фото)