“Дєвочки, ви оце зря до мене приїхали. Я вже все позабувала, я оце тільки можу вас поддержать у піснях”, – переконує мешканка села Антонівки 77-літня Марія Григорівна Прокопчук працівників Музею Івана Гончара, які приїхали на Херсонщину за фольклорним матеріалом в рамках етнографічної експедиції під кодовою назвою “Дорога до Раю” (за назвою каталогу робіт художниці-самоучки з міста Цюрупинськ Поліни Райко).

Та це все відмовки, бо “що сусіди скажуть”, якщо почати співати серед білого дня, “хіба роботи немає?”. Але за якісь пару хвилин Марія Григорівна разом з двома іншими своїми подругами таки повитягали із закутків пам’яті пісні, що ще замолоду частенько наспівували вечорами, за роботою та під час свят. Одну з таких пропонуємо послухати в аудіозаписі.

[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/1.mp3 /]

Берегинька на даху кухні. Інша назва “коньок”. Вірили, що такий знак захищатиме дім від грому та блискавки. А чисто утилітарна функція – це прикрити шов між двома причілковими “вітровими” дошками. Обереги є різних форм та розмірів. Особливо поширені у селах Херсонської області.

В селі Антонівка

Зліва направо: Ліда Іванівна (1938), Олександра Положай (1940), Марія Прокопчук (1936)

Антонівка – селище міського типу за 10 кілометрів від Херсону. Перша згадка датується 1822 роком. У 1859 році тут мешкало 339 переселенців з Полтавської губернії, нараховувалось 48 дворів. Статус селища міського типу село отримало з 1963 року, після адміністративного (без згоди жителів) об’єднання сіл-сусідів Кіндійки та Антонівки.

Саме від Антонівки на лівий берег лежить найпівденніший міст через Дніпро з розкішним краєвидом.

Антонівський міст через Дніпро. Фото: Вікіпедія

У Антонівці й досі поодиноко збереглися обряди та вірування. Майже 80-літні бабці, в яких ми гостювали, досі щороку напередодні “старого” Нового року або святого Василя переодягаються у спеціальні строї і водять Меланку, співають колядки, досі вірять у русалок та домовиків, навіть можуть їх в деталях описати. Й на повному серйозі розповідають про зустрічі з ними (розповідь можна і слухати і читати).

[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/rusalky1.mp3 /]

– У нас колись тут на березі були русалки. Я живу над берегом, то було вийдеш, коли сонце заходить, а вони лежать так гарно і співають… “Ой-ой-ой, русалки, русалки!”, – було люди кричать. А вона як дасть хвостом по воді!, – згадує 75-літня Ліда Іванівна.
– А я не знаю, яка це вона русалка. Я не понімаю, яка вона, як гадюка? – з недовірою питає Марія Прокопчук у подруги-казкарки.
– Нє, до половини женщина, і груди є. А з половини… тьху-тьху… хвіст такий, як у риби. У Дніпрі були, а щас немає. Ми діти бігали, дивилися. Красіві такі: золотистий хвіст, стан такий красівий і груди. Коси є й чорні і білі. “Ох мене матір породила, нехрещену положила” було співають. Люди їх не боялися. Ми отак здаля було сидимо, і хочеться до них ближче, а вони отак пурх у воду… Або було Андрій Хряк питає у русалок: а як ви там ото дихаєте? А вона хвостом воду як хлюпнула на його!

– А домовики у вас є? – питаю.
– А він у каждого є! Я сама бачила, як він по мені йшов, – переконано каже Ліда Іванівна.
– По мені теж лазив і душив мене, але я його не бачила, тільки лапнула, то він такий лахматий, – підхопила розмову недовірлива до русалок Марія Прокопчук. – То я “Отче наш” проказала, то він чух – і його не стало.

Марія Прокопчук (праворуч) не вірить у русалок, зате переконана в існування домовиків

Меланка

А от в селах Раденську та Піщанівці, за плюс-мінус 30 кілометрів на південний-схід від Херсону, 70-80-літні жінки сперечалися за правильність наспівів пісень. Кожна доводила, що саме її варіант найвірніший. І як не дивно, всі були праві, бо фольклор і народна творчість творяться в безмежній уяві людини, наслідуючи хіба що місцеву традицію.

Як це було, у відео нижче.

село Раденськ. Ліворуч двійнята: Надія Степанівна Усенко (1939), Тетяна Степанівна Гурин (1939) та Варвара Василівна Долганова (1932) праворуч

Відео

А ще тут вирує контрастність культур між молодим та старшим поколінням. Це й закономірно, зважаючи на плинність та мінливість всього з часом. Однак разюча прірва між світоглядами та музичними вподобаннями таки зачіпає.

У Піщанівці не тільки гарно співають, а й розказують українські народні казки. 8-мирічний Толік не соромлячись переказав “Рукавичку” (у записі нижче). Ми зустріли його біля місцевого будинку культури. Там для діток села влаштували святковий концерт.

[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/rukavychka1.mp3 /]

8-річний Толік хоче стати водієм маршрутки. Добре вчить математику, щоб вміти рахувати гроші. Любить читати, знає багато казок. Має четверо братиків та сестричку.

Діти Піщанівки

Молодший братик Толіка

В наступному селі Підстепному, куди завітала делегація з Музею Івана Гончара, пощастило знайти 85-літнього діда Івана Тихоновича Перерву, який попри вік має напрочуд сильний голос та харизму, що не на жарт зачіпає за живе.

[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/did1.mp3 /]

с.Підстепне

Іван Тихонович (1928) має сильний голос та досі пам’ятає багато пісень

Якщо в людини талант, похилий вік не завада

У Підстепному проживає всього півтисячі з лишком людей. Може саме тому там панує особлива домашня атмосфера. І все має якусь первинну незіпсовану енергетику.

Місцевий транспорт

Місцевий домашній пес

І тут берегиньки на дахах

У Підстепному не тільки співають, а й вирощують добрий урожай

У теплицях в’яжуться огірки

Та спіють помідори

Після днів проведених на Херсонщині наш шлях лежав далі на Запорізький край. Однак по дорозі ще заїхали у село Галаганівка Миколаївської області. Там, казали, є ще одна унікально розмальована хата. Однак по приїзді знайшли лише полотно та картину з цієї хати у місцевому історико-етнографічному музеї. А саму хату родичі художниці кілька років як розваляли.

Картина “Наталка-Полтавка”. Л.Заходяченко

“Ікона”. Л.Заходяченко. Оці дві картини – єдине, що залишилося від хати й унікальної художниці

Історико-етнографічний музей с.Галаганівка, Миколаївська обл. Експозиція розташована у давній відновленій хаті.

У цьому музеї гостей зустрічає… ластівка

Експонати збирали на горищах покинутих хат, а деякі речі дарували самі мешканці села

Мешканка Галаганівки

Діти тут запускають повітряних зміїв

А мами безпечно прогулюються селом

Навіть рукодільниці є в селі, про що вказують спеціальні таблички. Шкода, та цього разу майстриню не застали вдома. Сусіди кажуть, вона гарно вишиває.

Нижче села цього року розлилася одна з приток Дніпра, затопивши частину суші та рівень, де діти зазвичай гойдалися на автентичних орелях, або традиційній гойдалці. Тепер місцеві хлопчаки використовують її як підвищення для стрибків у воду.

Автентична традиційна гойдалка – орелі. Щоправда нетрадиційно знаходиться у воді.

Кажуть, на місці гойдалки ще минулого року була суша

Миколаївська область

Ну, а далі знову дорога… Напрямок – Запорізький край: затоплена Томаківська Січ, могила Івана Сірка, дід Соломаха, ночівля під відкритим небом та вітер, який все бачив та все знає. Однак про землю козаків вже наступного разу…

В дорогу

Етнографічна експедиція працівників Музею Івана Гончара на Херсонщину під назвою “Дорога до Раю” була здійснена в рамках поїздки до розмальованої хати вже покійної художниці-самоучки Поліни Райко (1928-2004), що мешкала в місті Цюрупинськ (Олешки – історична назва). Докладніше про художницю та її хату за посиланням: https://old.honchar.org.ua/p/malovanyj-svit-poliny-rajko/

Катерина Качур (текст, світлини), Петро Гончар (світлини), Мирослава Вертюк (аудіозапис пісень), Володимир Хоменко (відео), НЦНК “Музей Івана Гончара”