Рецензія на навчальний посібник М. В. Вовка «Основи української музично-інструментальної етнопедагогіки».- Івано-Франківськ, 2009.- 167 с.

Сучасний стан музично-педагогічної освіти в системі педагогічних навчальних закладів України (музично-педагогічних та факультетів підготовки вчителів початкових класів педагогічних університетів, музичних відділень педагогічних училищ тощо) відзначається болісними процесами докорінної трансформації усталених радянських паралельно-культурницьких стереотипів, вибудуваних на основі низьковартісних художньо-самодіяльницьких та культмасових штампів і переходу навчально-виховної роботи на рейки науково і мистецьки виважених естетичних засад, а саме фольклорної та академічно-музичної естетики. За загально-музичними критеріями цього процесу система підготовки вчителів музики не лише дотримується високоестетичних вимог і завдань часу, а й значно випереджує систему підготовки культурно-освітніх працівників, яка зі згаданих «шароварних» позицій дедалі глибше сповзає у прірву побутового кічу, хлопоманії й «естетики» нічних клубів (Вєрка Сердючка, М. Поплавський, С. Звєрєв, «Фолькмюзік» та ін). Стосовно ж достеменно фольклорної естетики, то методологічно вірно поставлено цю роботу лише у Національній музичній академії ім. П. Чайковського, Львівській державній академії ім. М. Лисенка, Львівському національному університеті ім. І. Франка, Рівненському гуманітарному університеті, частково, у Харківській академії культури, а в решті закладах вона або відсутня цілком, або ж знаходиться у не визначеній чи зародковій стадії.

Яскравим прикладом сказаного слугує рецензований тут навчальний посібник, доповнений також додатками: Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника «Робочий навчальний план на 2008-2009 навчальний рік, напрям підготовки «Початкова освіта», спеціалізація «музика», V курс; Навчальна програма з Української музичної етнопедагогіки» для студентів ІV курсу, Івано-Франківськ, 2008.

Насамперед, навіть при дуже побіжному прочитанні тексту посібника відразу впадає у вічі, що голосно задекларована тема «музично-інструментальної етно(!!!!!!!) педагогіки насправді нічого спільного не має ні з народним інструменталізмом, ані з етнопедагогічними засадами переймання інструментальної традиції усним шляхом у достеменному народному середовищі. ЇЇ виклад ґрунтується виключно на таких відомих естетичних, психолого-педагогічних, музично-академічних та паралельно-культурницьких догматах і принципах як: принципи гуманістичного змісту (С. 18), гуманізації, природовідповідності (С. 19), зв’язку навчання і виховання з життям нації, методи наслідування, репродуктивний, семіотичний, релятивний (С. 20), ритмізації, мелодизації, гармонізації, ладового функціонування мелодії, мелодичної та мовної спорідненості (С. 21) та ін., про які ні народні музики-інструменталісти, ні дослідники автентичної інструментальної традиції або взагалі не чули, або ж мають власні (зазвичай протилежні) судження.

В українському етноінструментознавстві існує декілька праць, які містять окрушки етнопедагогічних знань, видобутих із аналів народної пам’яті шляхом експедиційних та науково-теоретичних пошуків і які можуть бути використані при науково-реконструктивному відтворенні достеменно народної, а не вульгарно-«шароварної» чи «народно-академічної» манери гри на тому, чи іншому народному інструменті. Це, зосібна, відомий реферат М. Лисенка про О. Вересая; “Мелодії українських народних дум” Ф. Колесси; “Ліра та її мотиви” П. Демуцького; “Кобзарський підручник” З. Штокалка; окремі зразки з “Інструментальної музики” (за ред. А. Гуменюка); “Музика Гуцульщини” С. Мерчинського; “Музика Бойківщини”, «Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція)» та «Гра на традиційних музичних інструментах», Робоча програма для студентів спеціалізацій музикознавство, композиція – автора цих рядків; “Уторопські сопілкові імпровізації”, “Бойківська сопілкова музика” та «Етноорганологія» Б. Яремка; “Самовчитель гри на старосвітських інструментах” та «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.) – В. Кушпета; «Шлях звичаю» К. Черемського та ін. Окрім того окремі етнопедагогічні дані містять численні статті І. Мацієвського (з яких автор знає лише одну), Л. Кушлика, І. Федун, Р. Гусак, Ю. Шевченка, О. Бута, В. Чуркіної та ін. А В. Мацієвська займається цією темою спеціально на матеріалі скрипкової традиції не так далекої від Івано-Франківська Гуцульщини.

Однак, окрім одиноких посилань на статті С. Грици та І. Мацієвського, дві праці Б. Яремка (“Уторопські сопілкові імпровізації”, “Бойківська сопілкова музика”) у рецензованій роботі М. Вовка фахового аналізу спеціальної етномузикознавчої літератури годі щукати. А покликання до авторитету Г. Хоткевича обмежується його «Встречами со слепыми», обминувши фундаментальну монографію цього автора «Музичні інструменти українського народу».

Значний досвід науково-виконавської реконструкції на етнопедагогічних засадах навчання/переймання традиції накопичено також у практичній діяльності всесвітньо відомого фольклористичного гурта «Древо», гуртів «Божичі», «Володар» (Київ), «Муравський щлях» (Харків), цілої низки гуртів з Рівного, «Родоводу» зі Львова, «Гуляйгорода» з Кіровограда (пісенна традиція); капелі інструментальної музики «Надобридень», гурту «Буття» (Київ), інструментальних груп «Гуляйгорода» та «Родоводу» та ін. Кобзарсько-лірницьку традицію реконструюють братчики Київського та Харківського кобзарських цехів, визрівають умови для заснування кобзарсько-лірницького цеху на Львівщині. Це потужний матеріал для дослідження впровадження етнопедагогічних засад переймання традиційної манери гри на народних (не академічних!!) музичних інструментах в сучасних умовах стрімкого згасання автентичної традиції. Кому як не педагогічним університетам із фольклорними курсами (включно з фольклорною практикою, яку у консерваторіях відмінили разом із Незалежністю) також зайнятися цією благородною справою?

Цілком очевидно, що запропонована у рецензованій роботі методологія дослідження торкається не етнопедагогіки, а методики культурно-освітньої роботи з її одвічною тезою про доконечну необхідність «удосконалення» традиційних музичних інструментів і перетворення їх у деривати, покликані грати авторську та «оброблену» музику, абсолютно позбавлену достеменно народної стилістики. Ніякі декларації автора про «музикальність українців як рису національного характеру» (С. 29), мораль (С. 30), патріотизм (С. 31) українця, «етноінструментальні виражальні можливості», «взаємозв’язок етноінструментального й танцювального жанрів» (С. 35) і «розмаїття звукових барв» (С. 36) і навіть спроби опису характерних танцювальних форм (метелиці, гопака, коломийки (С. 36–42) із подекуди вдалими екскурсами в історію медієвістичних, козацьких та кобзарських інструментально-виконавських форм (С. 43–75) не можуть пролити бодай якогось світла на заявлений предмет дослідження за відсутності самого предмета – власне народно-педагогічних засад переймання традиції гри на власне народних (не академічних) музичних інструментах. Самим лише механічним приставлянням модного словечка «етно» до діаметрально протилежного йому явища (найґенеральніший принцип етнопедагогіки – нікого ніколи нічому не вчити, а природно переймати з традиції), без ґрунтовного знання і аналізу спеціальної літератури (А. Фамінцин, В. Андрєєв, навіть пізній Г. Хоткевич, а тим більше біля десятка разів цитований М. Литвин тут не авторитети) справі не зарадиш.

Як наслідок, вийшла можливо й цікава, не без пікантних і невідомих досі деталей (на кшталт поради В. Андрєєва Г. Хоткевичу зробити з українською бандурою те, що він зробив з китайсько-московською балалайкою) книжка, але предмет і завдання теми досліджуваного явища – музично-інструментальної етнопедагогіки – виявилися не лише не з’ясованими, а ще більше повернутими у бік жданівсько-суслівської доктрини «народної творчості», ніж вони були до Незалежності. Якщо в Івано-Франківську вирішили свій педуніверситет перетворити у чергову цитадель карикатурної щароварщини на зразок київського «поплавка», то в цьому автор посібника досяг визначного успіху: інерції паралельно-культурницького мислення попри всю стратегічну його безперспективність ще вистачить не тільки на його життя, але з огляду на політичну і культурну кризу сьогодення, ще і на життя його учнів. Але навіть у цьому разі даній досить непогано написаній з цих позицій праці необхідно обов’язково змінити назву, як наприклад: «Українська музично-інструментальна (без етно!!!) педагогіка», «Педагогічні основи музичного інструменталізму», «Історія музично-інструментальної педагогіки» і т. п. Заявлена ж автором тема на сьогодні не до снаги навіть багатьом вузьким фахівцям-етноінструментознавцям. До неї лише починає підступати сучасна вітчизняна етноорганологічна думка.

Зі сказаного слід зробити прикінцевий висновок: Рецензований рукопис М. Вовка написаний досить цікаво і змістовно, але зовсім не відповідає темі і завданню сформульованого у назві навчального курсу. За умови зміни теми і пов’язаних із цим доопрацювань та виправлень у програмі він може бути рекомендований як навчальний посібник з курсу, орієнтовно сформульованого – «Основи української музично-інструментальної педагогіки».

Михайло Хай, доктор мистецтвознавства, зав. відділу етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України,
професор кафедри музичної фольклористики НМАУ ім. П. Чайковського

Світлини buttia.io.ua, proridne.com