Селами аж до кінця ХІХ – початку ХХ століття мандрували народні співці-музики, які супроводжували свій спів грою на кобзі, бандурі, лірі. Серед народу їх називали “старцями” або “дідами”.
Існує безліч легенд про старцівське життя. Найбільш поширена — про Перебендю — була створена Т. Шевченком. Романтичним шукачам старожитностей хотілося віднайти в житті подібний тип безпритульного кобзаря чи лірника, однак ті співці-музиканти, які їм траплялися, ніяким чином не вписувалися в бажаний образ. «…Тут у багатьох з тутешніх лірників є осідлість, дім, земля, город та й взагалі хазяйство», — журився М. Корнилович. В. Горленко записав, що лірник Є. Перепелиця «живе в своїй хаті й займається хазяйством на своєму дводесятинному наділі». О. Сластьон розповідав про бандуриста Михайла Кравченка: «…житель м. великі Сорочинці, де в Преображенському приході має свою невеличку хату». О. Малинка описував побутові умови життя незрячого кобзаря Павла Кулика, який «…на 84-му р. життя Великим постом. 1928 року помер… в своїй хаті на В’юнищі, передмісті Сосниці. Мав він у себе в дворі дві хати, в одній жив сам з сім’єю, а другу наймав старцям. Коли хату хотіли відібрати у нього, то він переробив її на хлів і держав там коня та худобу. Була у Павла й клуня. Землі мав десятин п’ять, її обробляли йому за гроші сусіди». В. Боржковський так описав інтер’єр хати лірника Никона: «…звичайна простора селянська хата. Житлове приміщення розділяється на дві частини: перша велика кімната, а друга менша — кухня. Навколо стін лавки, а замість „полу” ліжко. На стінах зазвичай багато ікон». П. Тіханов занотував про лірників з Чернігівщини, що ті, «повертаючись додому, перепочивши, починали займатися господарськими роботами». Про таку саму господарську діяльність білоруських старців сповіщав А. Грузинський: «Має наділ, пару волів, веде господарство за допомогою матері та сестер, приймаючи сусідів на окремі роботи». Старцівська молодь, допоки не мала власного помешкання, проживала в батьків чи у родичів: «Живе (лірник Довгалюк. — В. К.) в м. Янові на „Царській горі” у свого батька. Батько виділив йому половину хати й третину городу — поля ще не дає». Лірник А. Никоненко розповідав П. Кулішу, що «назбирав рублів півтораста та оце хату і ґрунт купив. Хата в мене добра».
Портрет кобзаря О.Савченка (Баря). 1902
Єдиним відомим безпритульним бандуристом був Хведір Холодний: «…глибоко нещасна людина, що не мала жодного притулку, проводив ночі то під тином, то де-небудь в хліву чи просто в канаві в бур’яні. Ніяка непогода не могла загнати його до людей, яких він не любив, тож вважав за краще тремтіти й мерзнути на холоді, мокнути під дощем, аби тільки не звертатися ні до кого за допомогою — тому його й прозвали “Холодним”». Зараз складно достеменно пояснити таке ставлення цього бандуриста-віртуоза до людей. Можливо, його психологічний стан був результатом якихось попередніх моральних потрясінь чи травм, бо ж нарікати на відсутність людського співчуття до нього буде несправедливим: «…всі турботи людей, які співчували йому або ж жаліли, він сприймав вкрай холодно й ніскільки не цінував; інколи „люди або й пани” вдягали його, пропонували притулок і тепло, та витримати таке життя він міг лише день-два, а далі… кидав теплий куток і йшов в свої канави й бур’яни».
Інших свідчень про «перебендівський» спосіб життя старців не знайдено, навпаки, все свідчить про родинно-господарський уклад старцівського життя. В. Боржковський у своїх «Лірниках» наводить більше двадцяти прізвищ із зазначенням місць проживання.
Перебуваючи вдома після мандрів, «діди» займалися різним, можливим для них, промислом. «Архип Никоненко (лірник. — В. К.) підсобляв своєму співу ремеслом, більш потрібним для селян: він навпомацки вив мотузки… та в’язав з коноплі селянську упряж. Він взявся за свій промисел з такою старанністю і проворністю, що… збудував хату». Інший лірник із Янова — Охрім — «дак він човном їздив по річці, ятирі наставляв і рибу ловив. Наставить ятиря, а потім приїде до нього. А піде в ліс, то всяку птицю знає».
Можливість подвійної праці та заробітку поліпшувала матеріальне становище старців. Напрошуються навіть висновки про заможніше їхнє життя порівняно з переважною частиною односельців. «Лірник по свойому селу не ходить». До речі, П. Тіханов вважав це однією з причин того, що старці ніколи не збирали милостиню у своєму селі. Про життя лірників у радянські часи В. Харків зробив такі висновки: «У своєму селі лірник живе замкнутим, відрубним життям. Він наче зовсім відірваний від інтересів сільської громади, не належить ні до яких сільських організацій, приміром КНС (Комітет незаможних селян), хоча кожен з них незаможний».
Старці, як і переважна більшість їхніх односельців, одружувались, створювали сім’ї, мали дітей, онуків, тобто вели нормальний родинний спосіб життя. «Остап (Вересай. — В. К.) одружився, виростив дочку, вісімнадцяти років віддав її заміж». «Жінку Кулика (бандуриста. — В. К.) вбили злодії і він жив з двома дочками; старшою й меншою». «Ава роки тому він (бандурист С. Власко. — В. К.) одружився з Горпиною, якій сподобався своїми піснями та грою. У Горпини … був хлопчик … він носить за вітчимом ослінчик, на який сідає той під час співу та гри. Торік народилась у них дитина». «Антін Іваницький (лірник — В. К.) зараз має жінку й сина». «У „Зорі” (лірника. — В. К.) крім батька, є мати, сестра, брат, жінка й син». «Сім’я Никона невелика: жінка років 45 й четверо дітей — дві дочки й два сини. Старшу дочку він вже видав заміж за господаря, менша ще на виданні; старший син вчиться у коваля, а менший ще вдома». «Він (бандурист М. Кравченко. — В. К.) оженився вдруге, від першої жінки має трьох дітей: дві дівчинки й сина; живе в одній хаті зі своїм братом та його жінкою».
Майже всі відомі бандуристи та лірники XIX ст. проживали у селах та невеличких містечках. Як зауважив П. Куліш, «кращі з них живуть в селах, де їх кожен знає. Міста остаточно псують моральність старців». В українських містах XIX ст. романсовий стиль співу та нові музичні інструменти (гітари, гармоні — “ручные органчики”, катеринки – “шарманки”) досить швидко витіснили старосвітську музику та її інструментарій. А в консервативному сільському середовищі старцівство, що сповідувало старосвітську музичну традицію, мало своїх прихильників, а старці завжди мали прихисток.
Витяг з книги Володимира Кушпета “Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.)”, 2007.
