…Не розписи – знаки магічні.
В скарбівні – скарби лиш одні…
(Антоніна Листопад, «Пошивайли»)
Спочатку була Свята Земля-Глина… За тим – Вода… І породили стихії Вселенські у коловороті Творення земну ойкумену… І спалахнув Вогонь, і увічнив Творіння у полум’яному горнилі Буття… І розкрутився небесний круг історичного поступу, й роздмухалося горно людської образо-творчості…
Усе, що рукотворить людина на землі, рано чи пізно зникає у вихорах Хроносу. Найвеличніші її досягнення – духовні та матеріальні, – відтак, не є самоціллю, бо спрямованість їх – естафетна. Вони – віхи певних епох, еволюційних ритмів, духовної невмирущості… Вселенський магнетизм розміщував народи по планеті. Дух нації притягувався до тих місць, де б міг найдієвіше реалізувати свою призначеність. Українців примагнітили найродючіші чорноземи й щедрі поклади глини…
Благословенна своєю мистецькою пасионарністю Полтавщина. Найближче до неба тут – в Опішному. В цьому краї, на підмурках легендарного Гелону городили свої поселення праукраїнські спільноти, скіфи й слов’яни, засновували фортифікаційні містечка козаки. Природно-ландшафтна мальовничість і культурно-історична значимість цього уславленого закутку Поворскля, починаючи ще з раннього середньовіччя, багаторазово засвідчувалася українськими літописцями, мандрівниками, митцями, письменниками, науковцями.
Іще наприкінці минулого століття Опішненська гончарна метрополія «рівнялася» на Корінф та Афіни, претендуючи на титул столиці Лівобережного гончарства. По всіх губерніях Російській імперії тяглися валки з опішненським посудом та декоративною скульптурою, які, потрапляючи на Міжнародні кустарні виставки до європейських столиць, здобували престижні нагороди та контракти на експортування. Віками численні гончарські роди творили тут Мистецьку Історію України…
Воістину знаменна земля ця творцями: «Які в нас майстри були: гончарі, кравці, шевці, плотники, малярі, килимарники. Усе Опішне було таке ділове, як ніде!..»* (* – Тут і далі без посилань – цитування Я.Д. Пошивайло з науково-літературних джерел, аудіо-візуальних матеріалів). Й поміж ними окрему «касту» складали гончарі. «Яка краса як було багато гончарів! Випалюють вони до Різдва горщечки, а до Великодня – пасківники… Гончарі були дружні. Піде кожний до горна, подивиться до своєї роботи. А воно, де хороше, в очі тобі лізе. А де плохе: думаєш, не так зробив, давай стараться! Такі люди були терплячі. За свою глину раде голодне робить і вмерти там…».
До Гончарського Пантеону Опішного належать тисячі нині невідомих майстрів попередніх віків, мистецьке сподвижництво котрих успадкувалося пріснопам’ятними Федором Чирвенком, Остапом Ночовником, Іваном та Герасимом Гладиревськими, Василем Поросним, Юхимом Різником, Юрієм Лебіщаком, Петром Шумейком, Іваном Задорожним, Мефодієм Сердюченком, Захаром Коломійцем, Терентієм Наливайком, Іваном Багрієм, Семеном Животковським, Макаром Пруглом, Яковом Пічкою та багатьма іншими. І вже за нашої пам’яті – неперевершеною Олександрою Селюченко, мрійливою Зінаїдою Линник, віртуозним Василем Біляком, щирим Миколою Пошивайлом, душевною Галиною Діденко, щойно вшанованими Шевченківською відзнакою Іваном Біликом, Василем Омеляненком, Михайлом Китришем…
Та неповним був би гончарний цех Опішного без незабутнього подружжя Пошивайлів – Явдохи та Гаврила. Було б їм нині – по 90! Та відтоптали ряст, приєдналися до предківського гурту. Мо’ й нині там, у позасвітті продовжують земні дивотворіння…
Дідусь Гаврило був небагатослівним. Удався, певно, у своїх дідів-прадідів. Адже чи до балаканини гончарям, коли слід вслухатися у мовчання глини, вітру, вогню? До цього додавалася замріяність і умиротвореність. Творив радше серцем, аніж ремісницькою вправністю. Був по характеру тихим, непоказовим, але послідовним і непоступливим щодо власних ідеалів. Якась з глибини народної зорієнтованість на уселадування спрямовувала його життєвий шлях. А той був не з легких…
Спадкоємний опішненський гончар: «У глині, з глиною, скільки й віку та пам’яті, жили й живемо, від батьків її любимо, все пам’ятаємо…». Дід Тарас виготовляв, як і більшість місцевих горшколіпів, тонкостінний полив’яний посуд, а бабця Килина ліпила дитячу іграшку. Явдоха Пошивайло згадувала: «У чоловіка мого баба була завзята гончарка. Сидить, дитину в колисці колихає і свистуни робить. Не могла і хвильки побуть без глини в руках. Та ще й співає…» Батько Ничипір також гончарував, спеціалізуючись переважно на полив’яному посуді, «…і так до глини приріс, що за гончарним кругом його й спаралізувало». «Ото як свекор випалював горшки, то Боже борони аби переступити горщок… Бо випалювання – це дуже і дуже святе діло». І хоча гончарі поміж інших ремісників (шевців, чоботарів) жили найубогіше, проте на початок ХХ століття нажили собі середняки-Пошивайли луків та гаїв від Гончарівки почерез Козацьку могилу до самої Ворскли, бо ж «кожен гончар – справжній труденний чоловік». Та все було невдовзі пограбовано комуно-капланівським режимом…
Гончарувати Гаврило розпочав змалку – в батьківській хаті. Вчився в місцевій керамічній школі, працював в артілі, згодом – на заводі, куди силоміць зганяли ремісників задля «світлого майбуття». «Раніше ж гончарі та малювальниці працювали вдома.., а як потяглися на завод – отоді і почало все занепадати». З кінця 20-х давили українське ремісництво репресіями, колгоспуваннями, податками, конвеєрністю. «Як знущалися власті над людьми, горенько, як за кріпаччини… Позаганяли людей поневинно…» «Хто ж такі норми понавигадував, от би того за гончарний круг, хай би упрів – тоді б знав, як знущатися над людиною-гончарем». Довелося помитарствувати і в пошуках заробітку, бо не хотілося гнути спину в колгоспі – тягло до глини. А там простяглися і фронтові дороги, залишивши на гіркі спомини бойовий орден та медалі за відвагу. У повоєння працював на «Червоному гончареві», потім – «Художньому кераміку». Тихими вечорами крутив гончарного круга в тісній кімнатці своєї глинобитної хати. Там у напівмороці народжувалися архаїчні барині, монументальні вершники на конях, «крилаті» тарілі, пузаті барила та баклаги, святкові куманці, дитяча іграшка – «монетка» (мисочки, горщечки, глечички, горнятка тощо), пластичні свистуни, самобутні скульптурні образи та композиції на теми Сорочинського ярмарку, відзначені плавністю ліній та гармонійністю. Дідусь оздоблював «опискою» традиційний посуд, розписував баринь. Розпис його у вигляді концентричних кіл із подвійними, потрійними мазками відзначається архаїчністю орнаменту, композиційною лаконічністю й завершеністю. «Я кераміку дуже люблю, – розкрився якось Гаврило Ничипорович відомому письменникові Олексію Дмитренку, котрий увічнив гончарні дивосвіти Опішного у однойменному есе, – просто жити не можу без неї… Кераміка – вона, знаєте, задушевна!». Ті форми прості й на перший погляд нічим, здавалося б, не примітні. Та все ж! Щось в них було особливе, особистісне й водначас глибинно традиційне – українське. Світле, легке, щире як сама душа нашого народу… Щось, що роками збивало пороги гончарської хатини на Заливчого. Про це вже говорено-переговорено, писано-переписано, відзнято-перезнято… Про що ж мовчить Слово вимовлене? Чи торкнулося воно невловимих струн Душі Майстра? Його внутрішніх драм і злетів, невичерпної туги й радості творення? Адже Шукачів Прекрасного вабить передусім втілена у витвір Душа Майстра…
Історія скупа на правдиві сторінки Творчої Самозреченості Українок. Лише поодиноким Титанідам відводиться жорсткий ліміт супільної справедливості. Так повелося у цю добу – Жіноче Начало як основний творчий потенціал людства іще за потаємними «покровами Ізіди». Мовчать про місце Малювальниць в історії українського гончарного промислу чиновницькі мужі, котрі титулують на «званія і ранги».
Явдоха, малювальниця від Бога, оздоблювала чоловікові вироби орнаментальними письменами: рослинними та зооморфними зображеннями. Й відтак, коли чоловічий формотворчий елемент доповнювався жіночою змістонаповненістю, гончарні твори набували довершеності, викінченості. Однак «затерли» бабусю як і багатьох її посестер-гончарівен, бо ж і так скупої уваги «сильних світу цього» вистачало лише на поодиноких гончарів. «А які ж були малювальниці! Параска Біляк як дасть грубі квіти по вазі, ніби вони воду п’ють… Колись у Линник, у Наталки Оначко, у Шиян, у Назарчук «співала» кожнісінька лінія… А як повимальовуємо – те синє, те біле, те жовте – усе лізе в очі, наче зорі… Бувало порозкладаєш тарелі фарфорові – як мертві, а миски розмальовані – наче живі, аж не хочеться очей відводити… Є й тепер здібні мальовщиці, але їм наче руки обтяли: що сказано, те й малюй – бо ж завод…».
У містечку Бабусю звали Карасіркою, а по батькові вона була Бородавкою. Мала гарну вроду, була «класичною» українкою-красунею. Рано лишилася сиротою. Поневірялася в наймах. Не причастилася, а спорожнила до денця чашу людського горя. Можливо тому й лишилася чуйною до чужої біди, привітною і сердечною до людей назавжди. Вже у зрілому віці про гостинність Явдохи Данилівни серед односельців і приїжджих ходили справжні легенди. «Отам моя хата, отам моє багатство. До нас люди ходять, ми їх приймаємо. Скільки, думаєте, за літо прийде людей? А нам же добре, що нас не забувають. Бо ми любимо глину, свою кераміку любимо, свої горшки любимо…». Чутлива була Душа. Говорила здебільшого приказками, прислів’ями, часто переказувала народні бувальщини та казки, оповідала вірші та байки. Любила народний спів: «Палимо горшки, так по всіх вулицях співають люди. На Гончарівці однієї заводять – «Туман яром», а десь там – «Сосна, сосна». Така була краса! Співають, а ми випалюємо…». Мала силу слова, була гарною промовницею, відвертою і безкомпромісною. На схилі віку все сумувала за промайнулим життям – чи то за своєю юністю, чи за чимось невловимим, втраченим назавжди. «Боже, які люди були. Кулик Іван, Сердюченко, Володька, Яценки два. Як виряджали їх в армію, так я понесла і даю їм усім рублі: «Нате, – кажу, – щоб ви мені з фронту усі поприносили… Білик один прийшов, а то всі пропали». Ось так, маючи тройко своїх синів, вона все клопоталася за інших, мов та Берегиня. Берегиня Роду гончарського… Як й інший жіночий цвіт у нев’янучому Українському Вінку – Русова, Білокур, Приймаченко, Пата, Селюченко, Великодна…
Бабуся тонко відчувала Красу, була залюблена в неї. Але не показово, а серцем, тихо й невимушено. «Неграмотна», вона все уболівала за збереженням прабатьківських скарбів духовних. Все напитувала у односельців то вишитого рушника, то народну картинку, то вицвілу ікону чи домоткану ряднину – усе те, що ментальністю колгоспної орди було приречене на непотріб й неминучу загибель. І в своїй тісній хаті відвела найбільшу, найсвітлішу кімнату, де розмістила усе те зібране разом із родинною керамікою…
Так виник хатній музей родини Пошивайлів. Пізніше збірка поповнювалася мистецькими творами старшого сина Миколи, котрий успадкував батьківське рукомесництво, а також зразками давньої опішненської кераміки, що їх віднаходив по закутках села та в присілках онук Сашко, тоді ще неофіт керамології… Той унікальний хатній музей, куди водили численні екскурсії та закордонні делегації, був Храмом їхніх Душ, прообразом майбутнього Музею Гончарства. Бо ж «такі були гончарі, що вже якщо не пом’янути їх і Музей не зробити…» Бабуся зареклася: «Хочу не вмерти допоки Музею не буде…» І тихо, пророче додавала: «Подивлюся! Так хочеться подивитися…» І горлицею побивалася на громадських зібраннях: «Люди добрі! Чого ж ви цураєтеся одне одного? Де ж ділися ми всі?». І грізно заклинала чиновництво: «А ви старайтеся, до людей йдіть… Якщо не зробите Музею – історія вам ніколи не простить! Ніколи!». І, напевно, десь і її молитвами постав у Опішному той омріяний українством Музей…
Бабуся писала по сирій глині віртуозно, швидко. Мотиви розписів народжувалися миттєво. Могла поратися по господарству, а, звільнившись, сісти на лаву і малювати. Традиційні орнаментальні композиції: квіти, виноградна лоза, риби, птахи випурхували з під-її руки невимушено й легко, лягаючи на тарелі, вази, глечики, макітри, миски, барильця, куманці, скульптуру без натяжок і штучності. Підполив’яний розпис Явдохи Данилівни, виконуваний фляндрівкою та ріжкуванням був «густим», соковитим, барвисто яскравим, мотиви декору – виразно неповторними. Усі чесноти українського єства, уся любов до життя, до людей вкладалися в ті малювання. «Отак і живемо з гончарним кругом біля ліжка. Бо бува, і вночі приходить до тебе дивовижний малюнок, зазирає в очі, ніби хоче щось розповісти. Тоді потихеньку вставши, тягнешся до глини…». Незадовго до смерті вона, уже тремтливою рукою, для нащадків, виконала зразки орнаментальних розписів на папері, що відображують неповторність та різноманітність стилістики її декору.
Дідусь і Бабуся, працюючи в опішнянських традиціях, як давніх, так і пізніших, земських, привнесли в опішненське гончарство свій творчий колорит. Як легко народжувалися глиняні «діти» Пошивайлові, так легко і розліталися по світах… Чи були в Опішному ще гончарі, які могли незнайомого подорожнього запросити до свого небагатого, але щирого столу, та ще й дати щось із кераміки на згадку? Безпосередні мов діти, вони завжди погоджувалися «зробити щось» на безкінечні міністерські замовлення чи художпромівські виставки, і це «щось», спритно вивіяне чиновницкими вітрами, вже рідко поверталося додому. Та це не хвилювало Майстрів – «хай люди бачуть»…
Жодне Сорочинське ярмаркування 70-80-х років не обходилося без діда Гаврила. Там на ярмарковому подіумі сидів він, мов цар на троні, самозаглиблено крутив гончарного круга й щедро роздавав «слизькі», мов в’юни, горнята, глеки, макітерки, баньки, миски… А коли скінчав роботу, то сідав до свого «містового» й торгував дзвінколунним посудом, вишуканою «монеткою», голосистими свистунами – «Почім черепки, діду? – А що даси!». Треба ж було і на хліб заробляти та дітям з онуками на гостинці…
А незабутні свята майстрів у Пирогівському Скансені, де, мов у гетто, та все ж дивотворив правдивий український світ? Там дідусь спорудив гончарного горна для Дитячої студії, щоб поставали в Україні молоді гончарики їм, патріархам, на зміну.
Бабуся і Дідусь… Вони доповнювали одне одного, мов дві половини Єдиного. І чи не це були крила їхньої творчості, їхнього натхнення, їхньої любові до глини і до людей? В оселі Пошивайлів завжди знаходили розраду й підтримку односельці. Олександра Селюченко кликала їх до себе в останню хвилину попрощатися. Приятелювали й з багатьма народними майстрами з усіх теренів України. Горнулися до них і журналісти, кінорежисери, письменники, поети, науковці. Бо легко було з ними й цікаво. Кожна така зустріч збагачувала некнижною мудрістю, зачаровувала безпосередністю й доброзичливістю. Та десь у глибинах їх душі пеклися незримо тривожним: «Чого ж так є: і сонце світить так само, як колись, і зорі, і місяць, а усе перемінилося. І то на гірше…». Можливо, сумували за втраченою душевністю в людях, за тим неповторним українським світом, що його пам’ятали з дитинства. «Лежиш, а сон не бере – все пригадуємо… Біжимо, бувало, а тоді – шмиг до хатки, а треба ж нагинатися, бо ж низенько. Хати маленькі, а ж весело було! Тепер – хороми, лиш увійдеш, уже роззувайся – не те, не те… Проминулося все як туман, зійшло і перейшло, нема. Хіба згадка з-під серця…»
За рік до відходу Дідусь виніс свого вірного круга з хати, сумно зітхнув: «Усе, вже відкрутив свого. Час на спочинок». І випаливши останнє горно, розклав на траві свої ярмаркові валки й дивився на них у задумі, немов хотів пристати до одного з возів й податися ген-ген поза Обрій… Гончарна Пара була дивовижною цільністю, якої так не вистачало Білокур, Селюченко, Великодній… І по відході Його не змогла Вона змиритися з самотністю, все побивалася за Ним, усе просилася до Нього… І так сталося. Рівно за 3 роки, 3 місяці і 3 дні.
Осиротіла колись повнолюдна хата на Гончарівці, «де черепок на черепку, а глина – на глині». Та не замулилося джерело пам’яті на Пошивайловому дворищі. Йдуть люди, не забувають… 1998 року Фонд міжнародних премій посмертно вшанував пам’ять члена Спілки художників України, Заслуженого майстра народної творчості України Гаврила Ничипоровича Пошивайла медаллю Христа Спасителя «За життя, гідне людини». А напередодні свята Архангела Гавриїла, до річниці 90-річного ювілею гончарської родини Пошивайлів потугами Державного музею-заповідника українського гончарства було відкрито їх Меморіальний музей-садибу. Щоб могли спраглі шукачі скарбів душі народної причаститися тут, в Опішному…
Міліє життєдайне джерело гончарської столиці… Відходять у небуття гончарі-патріархи, і чи постануть у прийдешньому новітні гладиревські, ночовники, чирвенки, поросні, селюченки, пошивайли? Щоб не зупинився гончарний круг і щоб горно не згасло…
А поміж тим витає над прадавніми курганами та святилищами велич минувшини. Лише вслухаймося, щоб почути Правдивий Голос Безмовності.
1999 рік
Ігор Пошивайло,
eтнолог, кандидат історичних наук
