Колись жінці починали рахувати вік, починаючи з весілля. Могли казати, що вона на такому-то році, наприклад, на п’ятому році після одруження. Тобто після весілля для жінки наставало нове життя. “Перехід” до нього супроводжувався низкою весільних обрядів.

Сьогодні мода на традиційні весілля повертається. Все більше свідомих молодих пар одружуються на дідівський манер, дотримуючись не тільки зовнішніх атрибутів, а й намагаючись виконати більшість супровідних обрядів, які, так би мовити, краще підготовлюють пару до спільного подружнього життя. Спробували на початку вересня подібне зорганізувати також Оля Троян та Сергій Довгий. Місце під весілля обрали в етнографічному комплексі “Українське село”, що у селищі Бузова неподалік Києва. Олю знають як майстриню прикрас та вокалістку київської етно-рок групи “ДримбаДаДзиґа, а Сергія як поета та музиканта.

“Поки їхала сюди мене разів з п’ять у метро запитали, що це за свято сьогодні?”, – розповідає одягнена в український традиційний костюм Марія Квітка, одна з дружок на весіллі Олі та Сергія. “Треба було сказати, що ще День Незалежності догулюєш”, – сміються подружки Марії, переодягаючись у народний стрій в салоні автобуса, яким по дорозі до місця гуляння підбирали частину складу музик та саму наречену.

“Олька пішла заміж, як діти в школу”, – глузує з дати свого весілля 25-річна наречена.  Через гастролі до свого весілля вона активно почала готуватися лише за місяць.

Вбрання

Оля почала з того, що замовила сорочку у знайомих вишивальниць. Орнамент підібрала з автентичних зразків колекції Музею Івана Гончара. Там же знайшла й відповідний зразок рушника, який став прообразом весільного. Для нього майбутній наречені пощастило знайти давнє домоткане полотно своєї прабабці.

“Я два місяці вишивала рушник, возила його з собою в гастролях. Але його ніхто не бачив. Вишивала в тамбурах потягів, прикривала тканиною, як хто заходив. Бо це ж обмін енергіями, і не відомо, хто б міг його побачити. Та за цей час встигла вишити лише кайму, тому коли відчула, що не встигну закінчити, віддала довишивати Саші Сторчай з Музею Гончара, то вона справилася з триметровим рушником за три тижні. Я була настільки вражена і щаслива!” – згадує вже законна дружина Оля Троян.

А от весільну сорочку дошивали ще зранку у день весілля. Якщо з вишивкою проблем не було, то вручну зшити докупи 15! викроєних шматків тканини, з яких, власне, і складалася сорочка, задача не з легких. “У вісім рук ми працювали всю ніч і ранок”, – згадує Ганна Кошманенко з Музею Івана Гончара, що допомагала завершувати роботу над сорочкою нареченої. Як би там не було, а за кілька годин до вінчання молоду вже вбирали у запланований весільний стрій. Розкішну спідницю для нього пошила майстерня автентичного українського костюму “Шляхетний одяг”.

Намиста та вінок – рук самої нареченої. Квіти до весільного вінка вона робила з деко клею, баламбони з вовняних ниток, а восковиці (білі вкраплення у вінку) – з воску. Завершувала роботу над вінком разом з дівчатами на дівич-вечорі. До слова, восковиці Оля створювала за старовинним методом. Розповідає, що свого часу навчилася цього в Надії Химиченко, відомої майстрині з Обухова.

Низки автентичного намиста також самостійного збирання. Як це відбувалося, можна переглянути у відео нижче, яке було зняте ще 2012 року в рамках англо-українського проекту Музею Івана Гончара “Від дому до дому: краєвиди пам’яті”.

У традиційне були вбрані не тільки молодий та молода. Спільними зусиллями в українські костюми вдалося одягнути більшість гостей. Окрім того, що заздалегідь усіх попереджали про особливість весілля, тим, хто таки не знайшов у домашньому гардеробі відповідний одяг, сорочки видавали вже на місці, в більшості випадків автентичні з приватних колекцій молодої та її дружок.

“Я дуже багато весіль пережила у друзів і бачила скільки людей супротивиться тому і вважає, що це якась селянська мода, – розповідає Оля Троян. – Дехто з моїх та Сергія родичів також були проти, але ми на них не ображалися, бо в людей є своє вже усталене бачення. Але більшість ми таки змогли одягти. Моїх десять сорочок точно пішли до родичів. Мама та свекруха були просто пречудові, вони перебрали всі мої наряди і таки знайшли підходящі. Дівчатам всі свої намиста роздала. У мене їх дуже багато. От лише оператора і фотографа, шкода, не встигла приодіти”.

Обряди

Наряджання гільця, розплітання коси, наряджання молодої, викуповування молодим молодої (на воротях, на порозі і в хаті), благословення батьків до шлюбу, вінчання, святкування; а перед завершенням весілля – покривання молодої, обряд “чоботи” і розподіл короваю – основні традиційні ритуали, через які мають пройти молоді перед узаконенням їхнього подружнього життя. Власне, саме з таких етапів складалося весільне дійство Олі та Сергія. Долучилися до організації фольклористи з Музею Івана Гончара та кафедри фольклористики Національного університету імені Т.Шевченка.

Кожен регіон використовує своє гільце – це може бути плодове дерево (вишня, яблуня) або ж сосна, ялинка. Опісля весілля, бувало, гільце закидають на горище або чіпляють на дерево в саду чи десь біля тину, поки яскравий колір начеплених квіток не вимиють вітер і дощ. Це символ новоствореної сім’ї, родини і частково прототип світового дерева. Є варіанти, коли це гільце ділять по квітці разом з короваєм між гостями (як ритуал жертвоприношення), наприклад, так роблять на Черкащині.

Оля Троян, наречена: “На дівич-вечорі дівчата заспівали таку жалісну пісню, що я хвилин з десять не могла зупинити сліз. А на весіллі у мене таке було, що наливалися сльози, але старалася не заплакувати свого майбутнього. На все життя запам’ятається цей дівич-вечор, було і моторошно і якось не по собі, бо все вже, дівування закінчилося”.

Пісні, що супроводжували процес розплітання коси та завивання волосся для одягання вінка
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/zaplitannya.mp3 /]

“Розплітання коси та покривання молодої – це два моменти емоційно найскладніші. Під час розплітання коси часто плакали, особливо коли віддавали в чужий край. А також під час покривання молодої, коли вона стає жінкою, – розповідає Мирослава Вертюк, фольклорист з Музею Івана Гончара. – Вважається, що в процесі весілля молода знаходиться у стані невагомості. Раніше молоді не пили й не їли на весіллі, тому що вони знаходяться між світами, переходять з одного в інший. Тому молодих за хустку водять, тобто до них навіть не торкаються, бо було уявлення, що вони знаходяться в якомусь іншому світі. Вони нічого не їдять, мовчать, з ними щось серйозне відбувається. Якщо в сучасному варіанті це всеможливі конкурси і забави… Так, безумовно гості веселяться, а для молодих це має бути особливий стан”.

Для наших молодих передвесільні дні були на стільки заклопотами, що, кажуть, на кілька діб забули про сон та їжу, жили підготовкою майбутнього дійства, до якого поставилися всерйоз.

“Для мене особисто ці всі обряди були правдиві, це не були якісь театральні постановки. Ми це досліджували, пісні переймали від бабусь, – розповідає молода дружина та співачка Оля Троян. – У нас обряд був чернігівський, бо я дуже люблю ці пісні, вони протяжні, космічні, беруть за душу. Ці пісні ми вже співали на кількох весіллях. Спостерігаючи збоку за обрядами, чекала на своє весілля. Мені завжди було цікаво, як це зсередини. Але під час свого весілля мені дуже хотілося співати разом з дівчатами, було навіть, що мугикала, то Мирослава підходила і била мене рукавом, приказуючи, що співати не можна. А мені було якось ніяково, не знала, що мені робити. Бо в обряді я в більшості випадків повинна була просто сидіти”.

Щоправда, відтворити давній обряд не так то й легко, це вимагає спеціального дослідження, теоретичної підготовки та практичного досвіду.

“Раніше весілля не менше тижня тривало, починаючи з четверга. Зараз воно все зведено в один день, – розповідає Мирослава Вертюк з Музею Гончара. – Роблячи реконструкцію, складно розібратися з обрядами, тому що не зрозуміло, що найголовніше, що брати, а що ні, що в який день робилося, яка послідовність, тому що багато чого сплутано в процесі того, як імплікувався обряд, коли він стискався в часі.

Наприклад, на весіллі Олі та Сергія ще одне наряджене гільце привезли з собою також гості з боку молодого. Оскільки раніше святкувалися два весілля – в молодої своє, а в молодого своє, то відповідно кожен мав свій коровай і гільце, хоча по суті весілля одне. Зараз же два роди святкують весілля в один день, а раніше це було поокремо навіть в часі”.

Кілька весільних пісень
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/mnohaya-lita1.mp3]
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/vesilna.mp3]
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/vesilna1.mp3]
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/VN860550.mp3]

Якщо в традиційних весіллях фольклористи таки намагаються все органічно поєднати, то не зовсім досвідчені “тамади” беруть лише окремі елементи старовинних обрядів й інтегрують їх у звичайне гуляння. Хоча з цим треба бути обережним, бо невміло закладена програма на початку створення нової сім’ї може мати плачевні наслідки в майбутньому. Фольклористи стверджують, кожна обрядодія у весіллі спрямована на те, щоб “запрограмувати благополуччя майбутньої родини”, тому це дуже серйозно і відповідально. З одного боку, це момент коли всі веселяться, а з іншого, важливо пройти оці всі стадії ритуалів, обрядів, “бо це програма майбутнього життя і вона прописується на кожному кроці обряду”.

Продає наречену, як правило, молодший брат чи неодружений хлопець з її роду.

Про весілля Олі та Сергія фольклористи кажуть, що воно не канонічно традиційне, а певний симбіоз регіонів, стилів, нових ідей. Далеко не всіх правил дотримано, чи то в одязі, чи то в обрядах, чи то в стравах. Однак головне, кажуть, щоб всі обрядодії відгукувалися в серцях молодих, були їм органічні та близькі, а не організовані “для галочки”.

Мирослава Вертюк, НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Чого не хотілося, вони того не брали. Зокрема, по строю не все канонічно. З традиційного зразка має вишиту сорочку, спідницю теж за традицією, але в кольорі чи ще в чомусь Оля дозволяє собі відходити від канону і це нормально. Головне, щоб вона почувалася комфортно, щоб подобалося. Якби традиція, яка побутувала в селі, дійшла до наших часів, вона точно увібрала б в себе щось сучасне. Тобто є канонічні рамки, які тримають певний пласт культури, а є те, що змінюється, бо життя постійно в русі.

Для мене головне, що ця традиція чи повертається чи самовідновлюється. Це дійсно якийсь феномен, що ці традиційні весілля набувають актуальності. І це вже не мода, а самоповернення. Ми повертаємося самі до себе. Бо воно народжувалося, вишліфовувалося на нашій території нашими людьми і нашою ментальністю, тому ці всі обряди дуже органічні і на своєму місці”.

У свою чергу щаслива дружина, майстриня та співачка Оля Троян додає:

“Зараз дуже важко усіх канонів дотримуватися. Тому я вибираю ті обряди і правила, які мені зручні. Ну бо зараз дуже важко жити в глиняній хаті, їсти дерев’яною ложкою з глиняної миски і тільки вареники. Я кажу це образно, але треба враховувати, що зараз не ті часи, не ті матеріали. Та й сам підхід міняється, важко його дотримуватися. Сергій мені каже, ти позьор, не всього дотрималася.. От, наприклад, торт – це ж не народне, але от не втрималася. І дуже багато таких нюансів було. Але це вже інші часи, ти вишиваєш сорочку сучасними нитками. Так само ми вишили це весілля сучасними нитками, сучасною голкою і рука була теж сучасної людини. Але зразок, з якого брала оце все натхнення, був старовинний”.

А розважав гостей фольклорний інструментальний гурт “Баламути”. У їхньому виконанні як традиційна музика так і сучасна з додаванням власних імпровізацій. Послухати можна в аудіозаписах нижче або ж послухати і побачити у відео Ніни Гаренецької.

[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/musyky.mp3 /]
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/09/VN860545.mp3 /]

Катерина Качур, НЦНК “Музей Івана Гончара”