«Козак-Мамай»… Цей загадковий образ у багатовіковому історичному поступові виявився духовним символом українців, уособлюючи звитяжницькі ідеали народу, його світоглядні орієнтири та націотворчі спрямування. Набувши свого значного поширення в Україні XVIIІ–XIX століть, народна картина «Козак-Мамай» освячувала чи не кожну українську хату, утворюючи своєрідний сакральний комплекс разом із традиційними іконописними образами. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях.

Відомо, що козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій борні з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах в час, коли запорозького війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам’ятник героїчному минулому українського народу. Малювали «Козаків-Мамаїв» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях. Навіть на липових вуликах інколи з’являвся лик цього козарлюги. Для козака, селянина «Козак-Мамай» – це борець супроти сил зла, як і Юрій Змієборець на поширених в той час іконах. Адже і Святий Юрій, і козак своєю звитягою виборювали щастя і добробут людей.

Може видатися дивним, що народного героя, козака-воїна, зображували не в запеклій сутичці з ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Утім, видається, що саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні переживання козака, його внутрішня духовна міць. Уже чимало років він не розлучається зі своєю шаблею, боронячи батьківський край від заклятих ворогів. Коли ж випадає вільна хвилина, він сідає під дубом, кладе осторонь зброю і одній лише бандурі, «подрузі вірній», довіряє свої тужливі думи.

Враховуючи вагомі здобутки багатьох «шукачів мамаєвих таємниць», слід зауважити, що ще нерозв’язаною залишається проблема походження народних картин «Козак-Мамай». Вірогідно, іконографічний тип зображення «Козака-Мамая» сягає своїм корінням культури тих племен і народів, котрі в І тис. до н.е. – І тис. н.е. населяли територію сучасної України. На процесі становлення та утвердження сталої композиційної схеми позначилися складні етнокультурні зв’язки та взаємовпливи давніх культурних традицій. Так, зусиллями багатьох поколінь вироблялася дуже досконала мистецька форма, яка існувала протягом віків, міцно увійшовши в свідомість українства. Композиція, що зображувала мешканця степів у типовій для нього позі, саме й була з числа тих стандартних образів, що кочували з одного століття в друге, доки не стали «художньою формулою», без якої український образотворчий фольклор уже не міг обійтися. Видатний дослідник Платон Білецький зробив припущення, що ймовірним доказом походження композиції картини «Козак-Мамай» можуть бути буддійські ікони, які козаки могли бачити у кибитках воїнів монголо-татарського війська, або ж серед речей калмиків-буддистів, з якими козаки в 1639–1642 роках були союзниками, а пізніше могли використати цю композиційну схему в зображенні козака.

Значного ж поширення цей сюжет набув за часів гайдамаччини та ліквідації Запорозької Січі. В умовах значного погіршення становища основної маси козацтва, вірогідним було формування образу спокійного, зажуреного козака і композиції картини, яка з часом стала самобутнім живописним літописом козацькому станові, героїчна доба якого відходила в минуле.

З проблемою походження картини тісно пов’язане питання семантики її назви. Чи не дивно, що узагальненому образові козака народ надав неслов’янське ім’я, яке ніколи широко не побутувало серед українства. Загадковим залишається і те, що в усній традиції картини названі «Мамаями», а у підписах-текстах до них козак називає себе Іваном, Хомою, Велегурою тощо. Щоправда, на картинах із гайдамацькими сценами інколи трапляються написи-уточнення – «Козак-Мамай», «Мамай, славной козак», «Мамай из Жалкого», «Мамай-Гайдамака».

Можливо і те, що ця назва походить від невеликої річки Мамай-Сурки, яка протікала в околицях Запорозької Січі. До того ж і кам’яні баби на курганах у давнину називалися «мамаями». В українській мові є вираз «піти (поїхати) на мамая», який означає – «відправитися на удачу», що дозволяє зробити припущення про первісний зв’язок козака-мамая із ризикованою гайдамацькою справою. Звідси й слово «мамай» могло бути синонімом до слова гайдамака і означати не ім’я козака, а характеризувати його заняття. Тюркською мовою «мамай» – це чудовисько, яким лякають дітей. Але досить близьким до розкриття імені козака є татарське слово «мамай», що означає «ніхто», адже в підписах під картинами знаходимо: «Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш, відкіль родом, І як зовуть нічичирк не знаєш. Коли трапилось Кому у степах бувати, то той може прізвище моє угадати…». А можливо, цим імення називали себе козаки-характерники, котрих не брала ні куля, ні шабля, як, приміром, Івана Сірка, який за переказами двічі «воскресав».

А. Скальковський мав у руках архівні документи, за якими гайдамака Мамай існував насправді. Не виключено, що відгадка назви картин може міститься в листі П. Куліша до О. Бодянського від 16 липня 1848 року. Там, зокрема, говориться: «Ляхи зовут его [козака] в своих книжках Козаком Мамаем». У відомого українського етнографа і фольклориста Б. Грінченка є надзвичайно цікава для нас оповідь «Про Хмельницьких. Про Мамая», записана ним у селі Суботів Чигиринського повіту Київської губернії: «А се вже чи не після Хмельницького було, як приїхав у Суботово Мамай із запорожцями і ляхам багато шкоди наробив. Тут у лісі неподалечку є дуб невисокий да рясний, Мамаєм зветься. Кажуть, що буцімто Мамай на йому казан вішав, да як задзвонить, то його хлопці і біжать. А інші кажуть, що через те, що і Мамай був низький та дужий, як той дуб».

Виступ гайдамаки Мамая набув широкого розголосу в Правобережній Україні. Для панства цей народний герой постав розбійником. Саме слово «мамай» навіювало на них страх розправи і стало синонімом «гайдамаки». Ця назва з Правобережної України могла потрапити й на Лівобережжя, де, за браком часу, лише частково утвердилася в усній традиції.

«Козак-бандурист», «Козак-запорожець», «Козак-Мамай» – все це назви картин одного типу. Загальні риси композиції і головного образу, побутування їх протягом кількох століть на українських землях дозволяють вважати ці твори традиційними народними картинами. Їх існує кілька варіантів. Але у всіх випадках основою композиції завжди є постать козака, який сидить «по-східному», тобто з підібганими під себе ногами. Усі відомі нам твори можна розділити умовно на три групи, передовсім залежно від положення на картині фігури козака-бандуриста – головного визначального елемента кожної композиції, а також від наявності дерева, коня, речей козака і розташування додат-кових постатей.

Загалом Мамая слід розглядати двопланово. У вузькому розумінні – він є конкретизованим прототипом козаків, котрі брали на себе послух, тяжкий хрест й, водночас, горде життя служіння національній ідеї. Однак семіотичної значимості набуває не він сам, а передусім його образ, який в культурно-історичному поступі нації ототожнює і символізує дійсність. Тож у ширшому розумінні Мамай – ціла містерія, феномен, де земне тісно переплітається із небесним. Поняття «мамай» постає всеосяжним явищем, замкненим в образну форму, сокровенною таємницею. Основне в ньому – недовимовлене, недоназване, приховане. Предки знали, що речене в повноті – матеріалізується, починає діяти, проявлятися. Як відомо, таємниця – засіб збереження істини, знання. Відтак, маємо підійти до нового розуміння образу Козака-Мамая не просто як уособлення козака чи козацтва, а як символу закодованої світоглядної системи українців. Мамай, як і всесвіт, – біполярний, самодостатній, згармонізований: у ньому втілено два світових начала (чоловіче – святий-батько, козак-лицар та жіноче – земля-мати, душа-пісня). Він постає своєрідним каналом зв’язку між двома планами буття, слугує живим камертоном українців, який налаштовує на гармонійний лад, виступає «матрицею-кодом» етнічного ідеалу. Для того, щоб набути подібного статусу посвячення, Мамаю слід було втілити і поєднати в собі два начала і в такий спосіб злитися з Космосом, стати його невід’ємною часткою. У такому розумінні народна карнина «Козак-Мамай» є специфічною знаковою системою, в якій міститься не лише правдива історико-культурна інформація, а й закриптограмовано життєвоважливі чинники етнічного світогляду, основні складові національного ідеалу та духовних орієнтирів українського народу.

Історичні обставини зумовили те, що протягом XVIII–XX століть саме з козацтвом українці пов’язували всі свої мрії і сподівання на краще життя та національне визволення. «Козак-Мамай», шедевр українського художнього образотворення, є писаною фарбами думою народу, в якій за допомогою зображень-символів і реалій-знаків втілено цілий комплекс морально-етичних норм українського народу, його поглядів на життя, на людину, її місце в світі. Знаковий образ козака на цій картині постав уособленням життєздатності української нації, її духовним ідеалом. Відтак, «Козаки-Мамаї» – найдорожчий скарб спадкоємців козацьких родів, заповітний оберіг у хаті, що передавався у спадщину від покоління до покоління.

Тетяна Пошивайло,
етномистецтвознавець,
заступник директора НЦНК „Музей Івана Гончара”