Ніколи я так не відчував гострого болю за долю нашої української культури, як по війні, після демобілізації з діючої Армії, в якій перебував усю Велику Вітчизняну війну. Тяжкі враження від спустошливої війни, що ураганом пронеслася по всій радянській землі й забрала з собою неоціненні скарби нашої мистецької культури, я вже не кажу про всім відомі людські жертви. Побувавши поза межами нашої Вітчизни – в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Австрії, я на власні очі побачив, як там свято бережуть пам’ятки своєї культури національної, і мимоволі пригадувалося, як по-варварськи знищувались подібні на Україні.

Згадався рідний Київ, столиця мальовничої України з величезними, світової слави храмами: Золотоверхий монастир XI ст., Трьохсвятительська церква Х–XII ст., неповторної краси Братський монастир; Богоявленський XVII ст. на Подолі, шедевр і гордість національної культури – Нікольський військовий собор на Печерську, а біля нього монастир XII ст., церква Пирогощі на Подолі, Успенський собор Києво-Печерської Лаври. А коли окинути оком всю нашу Україну, її міста і села, де всюди були видатні пам’ятки нашої багатющої культури минулого, де вони поділися? Їх безжалісно знищено страшним ураганом ненависті, невігластва та яничарства. Безглузда боротьба з релігією підло підміняла атеїзм руйнуванням історичних пам’ятників, а віруючих заганяли в підпілля, де створювалися різні релігійні секти, творилося, як бачимо, подвійне зло. Разом із знищенням пам’ятників архітектури зникали шедеври нашої мистецької культури, що находилися в храмах, церквах – живопис, неповторне сніцарство, гончарні вироби, ткацтво (килими, рушники, підрясники тощо), шитво, що не мало собі аналогів, залізні вироби та інші види народного мистецтва.

Крім того, руйнувалися інші цінні історичні споруди, які зберігали неповторний національний український колорит – вітряки, водяні млини, оригінальні будівлі тощо.

Виникає закономірне запитання: в ім’я чого все це чинилося? І ким? Робилося, незважаючи на гнівний опір і протест народу. А коли до цього додати зневагу до рідної української мови і творчості народу, на яких ґрунтується наша культура, то стане будь-кому зрозумілим, що це було справжнє знищення української нації. Нації з великою культурою та багатою історією, як героїчною, так і трагічною. За всю свою багатовікову історію Україна так не потерпіла, як в передвоєнні роки.

Все це бачене і пережите мене обурювало, гнітило душу не лише як митця, а як свідомого і не байдужого громадянина своєї нації. Хотілося на весь голос кричати – рятуйте! Але нікого б це з начальства не зворушило, хіба що заслужив би не один огидний ярлик. Та я все ж таки вирішив діяти. Перш за все розпочав пошуки по всій Україні скарбів нашої мистецької культури минулих часів, що безслідно зникали не лише з плином часу, але й від невігласів та яничарів, вихованих нігілістами нашої культури чи просто нашими ворогами. В цих подорожах мені доводилося відвідати не один краєзнавчий музей, малий чи більший, але скрізь я спостерігав сумну картину – крайню убогість, майже у всіх були відсутні неоціненні плоди творчості талановитого українського народу за минулі роки, такі як народне малярство, ткацтво, вишивання, гончарство, різьбярство, ковальство тощо. А хто були працівники цих музеїв? У переважній більшості випадкові, безграмотні люди, яких не тільки не цікавила українська культура, але які й не знали української мови. Безумовно, виникало запитання, яким чином такий музей міг бути вогнищем української культури, виховувати в людей патріотизм, любов до рідного, національну гордість. Але все бачене не тільки мене обурювало, але й наснажувало на подвижницьку працю по відродженню української культури.

Метою моїх подорожей по Україні було дослідження мистецької культури нашого народу, збиральництво і пропаганда її скарбів. Отак з року в рік я не їздив, не ходив, а літав від села до села чи міста, окрилений жадобою пізнання української мистецької культури. Внаслідок цього я створив у власному будинку музей національної культури. Це була моя, та й не лише моя, домашня академія, яка була невичерпним джерелом моєї творчості як живописця, скульптора та етнографа, але й істотним вогнищем пропаганди української мистецької культури. З року в рік музей поповнювався новими і новими експонатами. Разом з тим зростала і кількість його відвідувачів не лише з України, а й з усього Радянського Союзу, а пізніше й зарубіжних країн – з 50-ти держав світу. Для ознайомлення відвідувачів зі скарбами музею я написав вступне слово-розповідь, що линула з магнітофону.

Вступне слово

Десятки тисяч людей різного віку відвідали музей. Я їм прочитав не одну лекцію про наше народне мистецтво, закликав берегти його. В музеї, крім моєї розповіді, постійно звучали народні думи та пісні, які сприяли глибшому сприйняттю баченого. Дев’ять товстих книг містить численні захоплені відгуки відвідувачів, у яких висловлено високу оцінку баченому та моїй діяльності на благо нашої культури.

У процесі роботи як скульптора, живописця та етнографа народжувалися нові й нові ідеї. Так, у 1970 році я започатковую історико-етнографічні мистецькі збірники-альбоми «Україна та українці», (а сьогодні їх уже шістнадцять), де відтворено образ українця, народне мистецтво в основних історико-етнографічних регіонах України. У цих збірниках-альбомах вміщено фотографії пам’ятників архітектури, що мають національний характер,– церкви, собори, вітряки, млини, хати та господарчі споруди. В альбомі, присвяченому Києву, в основному відображено діячів української культури та історичні пам’ятники архітектури, а також і ті, що були безжально знищені невігласами. Вважаю, що видання цих збірників-альбомів збагатило б наше уявлення про національну культуру.

Мій домашній музей сприяв створенню і збагаченню не одного закладу на Україні, в тому числі й Музею архітектури та побуту – в м. Переяславі. Свого часу його працівники зі своїм керівником М. Сікорським побували у мене, побачили те, чого в них не було, порадилися. Через деякий час їм вдалося зібрати цінні пам’ятники архітектури –церкви, вітряки, господарчі споруди, хати, над якими висіла загроза знищення. Деякі були вже напівзруйновані, такі як трибанна церква в с. Острійках. Була перевезена і церква з с. Андрушів, яку замалював Т.Г. Шевченко. Словом, музей ріс і збагачувався.

Моя діяльність на ниві нашої мистецької культури спонукала до ідеї створення на Україні Товариства охорони пам’ятників та пам’яток архітектури і побуту. Разом з художником, першим мозаїстом у республіці – Степаном Кириченком – удалося не без абияких зусиль домогтися його створення. Та, на жаль, не все керівництво новоствореної організації зрозуміло своє призначення. Будучи членом президії цього Товариства та головою його мистецької секції, я з перших днів його існування підняв питання про збереження та збирання цінних пам’ятників та пам’яток нашої культури. За свої заклики я одержував стримуючі, а то й гнівні окрики працівників. Та, незважаючи на все це, Товариство почало активно діяти. Були створені етнографічні музеї просто неба в Києві, Львові, Закарпатті та інших містах. Вони стали великими осередками патріотичного виховання, а також місцем проведення традиційних народних свят, ярмарків продажу виробів майстрів народного мистецтва.

Ще на початку 60-х років з моєї ініціативи були відновлені наші славні щедрівки та колядки, які ще далеко до прийняття християнства побутували в народі як величальні пісні хліборобам, в які пізніше вписалися християнські колядки та щедрівки. Відновлено було також українські чарівні веснянки, купальські свята, обжинки та інші. Був створений молодіжний мандрівний хор «Гомін», який подорожував по Україні і популяризував українську пісню серед народу. Все це разом сприяло відродженню віковічних національних традицій та культури загалом. Та, на превеликий жаль, були ліквідовані всі ці починання і хор «Гомін», а Товариство охорони пам’яток минулого підмінено охороною сучасних пам’яток, на які ніхто не посягає.
Нині все це треба відродити, а також пам’ятники архітектури, які мали світову славу – Пирогощу, Золотоверхий Михайлівський монастир XII ст., Братський монастир на Подолі, де виникло перше братство, засноване видатним козацьким полководцем Петром Сагайдачним, Нікольський військовий собор на Печерську.

За всю мою діяльність тодішнє керівництво міськкому партії, міськвиконкому, обкому мені щиро «подякувало», навішавши дискримінаційних ярликів. Перш за все запропонувало здати чи продати все те, що я зібрав, по суті, віддати свої засоби творчості як митця, свою творчу лабораторію і припинити діяльність. Звичайно, я не наважився на творче самогубство і збірки народного мистецтва не віддав. Тоді мені, як комуністу, винесли сувору догану з попередженням, якщо я й надалі триматиму вдома експонати і не здам своєї збірки, то мене виключать з партії. Та я рішуче заявив, що цього зробити не зможу, бо це моє творче життя, цілком суголосне з моїм перебуванням у партії. Тоді мене позбавили партквитка, незважаючи на те, що комуністом я став ще на фронті. В чому мене звинуватили, щоб досягти мети? Звичайно ж, у націоналізмі.
З великим терпінням і зусиллям мені довелось вистояти цей душевний терор. Як хочеться, щоб він більше ніколи не повторився… У таких умовах дискримінації тяжко було не лише творити, а й взагалі жити, та ще й з підірваним на війні здоров’ям. Але я знайшов у собі сили і вперто працював, не покладаючи рук, і за цей період (15 років) як митець створив більше, ніж за весь попередній творчий час. Це дало мені можливість без будь-яких зусиль в січні–лютому 1988 року підготувати свої твори на персональну виставку. Нещодавно мені повернули партквиток. Справедливість восторжествувала.

Сподіваємося, що час нового мислення і перебудови сприятиме відбудові та відродженню нашої національної культури.

Гончар І.М. Оберігати перлини народного генія // Народна творчість та етнографія, 1989, №3. – С. 41–48