13 жовтня в Музеї Івана Гончара відкрилася виставка живопису Веніаміна Кушніра під назвою “ДЖЕРЕЛА”, створена до 90-річного ювілею українського митця.
На кількох десятках полотен – портрети, що відтворюють український національний характер, пейзажі та натюрморти, що зображують красу рідної землі. З огляду на картини художник щиро закоханий у Карпати, Поділля, Київщину, багато поїздив та походив по тих місцях, де творилася історія України. Зокрема, свого часу часто бував у хатньому музеї Івана Макаровича Гончара, довкола якого в другій половині ХХ століття формувалося національно свідоме середовище.
Іван Кушнір, син художника
“Кушнір знову прийшов до Івана Макаровича. Він не сам прийшов, він прийшов з усіма вами, як він часто туди й ходив. Він сам майже не ходив, він ходив то з мамою, то з друзями, то з колядниками. І кожна така зустріч давала поштовх, який вів його в ці гори, ці традиції. Це середовище в Івана Макаровича й спасало таких, як Кушнір, приводили туди багато молоді. Хтось з художників там вчив тоді українську мову”.
“Я український художник, і моя творчість повинна бути національною”. Сповідуючи своє кредо, Веніамін Кушнір завжди прагнув свободи, малював лише те, що хотів, те, що глибоко хвилювало. Він належить до тих небагатьох митців, які у задушливі роки панування тоталітарної системи і соцреалізму торували шлях в українському національному мистецтві.
Олександр Мельник, художник
“Серед усіх унікальних людей він виділявся своїм аскетизмом, всі йшли на якісь компроміси – і мистецькі і з владою, і тематично, а він був абсолютно чистою і безкомпромісною людиною, прямолінійно йшов по своєму чесному вибраному шляху”.
У творчій свідомості художника на першому плані було почуття громадянської відповідальності за історичну долю України. Він активно включився у рух шістдесятників, очолював секцію художників Клубу Творчої Молоді.
Петро Гончар, генеральний директор НЦНК “Музей Івана Гончара”
“Хоч в рамках певного соцреалізму, але серед шістдесятників всеодно був якийсь революційний процес, час і формотворчість. Їхні роботи прочитували філософію того світу. А головне, мабуть, ця революційність. Я думаю, що революцію, незалежність фактично вони почали. Дехто сидів по тюрмах (навіть з художників), але багато художників тримали зброю своєю творчістю. Ви бачите, на скільки ці твори справді революційні, навіть по сюжету, навіть сьогодні вони актуальні”.
На жаль, за життя митець не мав жодної персональної виставки. А без зібраних разом, хоча б у гарно виданому альбомі, кращих робіт художника годі думати про доконечне розуміння цієї неординарної в українському мистецтві постаті.
Галина Скляренко, мистецтвознавець
“На жаль, я не знаю його творчості повністю. Так склалося, що тільки окремі роботи бачила. Мені здається, що такої великої експозиції, як тут в Музеї Гончара, ще ніколи не було. Хоча творчість цього художника була пов’язана з українською історією, з фольклором, з українським міфологічними легендарними образами, але він дуже різний. Одна його робота свого часу мене дуже зацікавила – це його автопортрет зі свічкою. Людина, яка ходить вулицями зі свічкою, шукаючи рідну душу – на скільки я зрозуміла за концепцією цієї картини. Тобто це художник досить різний. І я думаю, що ми маємо поступово відкривати його творчість.
В Україні немає, і в Києві зокрема, жодної більш-менш потужної колекції, яка б висвітлювала мистецтво цього часу достатньо репрезентативно. Ми стикнулися з тим, що немає творів навіть в Національному художньому музеї. На жаль, розійшлися роботи оцих пізньорадянських часів, і зробити потужну репрезентативну експозицію надзвичайно складно. Нам потрібно робити великі персональні виставки, тому що, на жаль, для того, щоб написати серйозну сьогодні історію нового українського мистецтва і висвітлити цей складний період пізньорадянських десятиліть, нам просто не вистачає текстів та монографічних досліджень про творчість цих художників”.
Триватиме виставка до 27 листопада.
Додаткові матеріали: boryviter.etnoua.info, archive.khpg.org
НЦНК “Музей Івана Гончара”
