Хіба ж раз українці скидалися на тубільців, забуваючи про найцінніші власні скарби заради усіляких блискучих брязкалець і люстерок та комічних модних придибенцій? Варто лише згадати, як уся нація, маючи за собою високу цивілізацію вжитку натуральних тканин, парилася й пітніла спочатку в нейлонових білих і кольорових сорочках, а потім і в барвистих одяганках суцільно із кримплену… Як різали на ганчірки сорочки й рушники з найтоншими й найбагатшими узорами і мили ними посуд та витирали пилюку… Як викидали на сміття розмальовані скрині, різьблені старовинні комоди, шафи з дуба чи інших цінних порід, щоб на їхнє місце поставити меблі з полакованої пресованої тирси й дуже ними пишатися… Як родинні коштовні намиста з коралів та бурштину, який в моєму селі називали лінтарем, за 5 рублів продавали столичним пройдисвітам «для театру й цирку»… Як кажуть, а шкода було й голову тим сушити.
Нині ще один нюанс такого явища, але вже новітній: їмо чужоземну картоплю, гречку і вдягаємо українські вишиванки нашвидкуручного китайського виробництва…
Тож дякувати Богу, що нам є де в Україні усвідомити, хто ми такі і якої культури, чим багаті та здібні і що можемо використовувати з надбання предків нині, передавати дітям, онукам і всім нащадкам, незалежно від будь-яких сучасних і майбутніх мод та в їхньому переосмисленні. І про це красномовно скаже вже назва виставки, яка чекає на відвідувачів із 31 січня до 28 лютого в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара»: «Спадкоємність: традиції та інновації в народному мистецтві» (писанкарство, малярство, вишиття, ткацтво, гончарство, дереворізьблення, лялькарство, витинкарство, плетіння, народне вбрання). Де вже класичні мистецькі речі народного побуту ремісників та умільців кількох останніх століть сусідують із творами сучасних майстрів, у яких прадавні традиції гармонійно й природно переплетені із власними художніми інтерпретаціями.
Людмила Яновська, «Урядовий кур’єр»
Богдан Пошивайло (фото)
