Сьогоднішній світ лише тепер починає відкривати для себе таїну українського наїву. Таку зацікавленість засвідчують численні виставки українського народного малярства в престижних музеях та мистецьких галереях Європи й Америки. Та й для нас самих, тут в Україні, цей загадковий феномен все ще залишається незвіданим. Згадаймо, ще донедавна, за часів соцреалістичної пропаганди, ці вишукані автентичні твори вважалися низьковартісними. Їх цінність визначали винятково у порівнянні з професійним живописом, який, як відомо має зовсім інші закони й іншу природу буття. Тож, у чому мистецька самобутність і виразна знаковість української народної картини?
Особливий ностальгійний настрій за чимось близьким і рідним охоплює душу, коли споглядаєш твори наївного малярства. Здавалося б нічого особливого на картині: краєвид, кілька хат, вітряк або церква на пагорбі, пара лебедів на озеречку, типажі простих селян, сцени із щодення, натюрморти. Але саме в цій простоті, лаконічності композиційного та колористичного вирішення криється глибинна суть української душі, ментальності цілої нації, його глибинної світоглядності. У такому контексті можна без перебільшення сказати, що мистецтво народної картини виступає оберегом національної самобутності, показником високих моральних та естетичних прикметностей самого народу.
Розглядаючи народні картини, відчуваєш, що вони передусім покликані задовольняти духовні потреби людей села. І відразу ж задаєшся питанням, що змушує, приміром, сучасного народного маляра звертатися до змалювання яскраво виражених національних типажів українців, вдягнутих у традиційний народний одяг, що нині майже повністю витіснився модерновим, “європейським”? Вочевидь, тут важливим є те, що в свідомості автора твору, як представника нації, живе пам’ять свого народу, зберігається інформація про минувшину рідного краю, а тому він сам виступає спадкоємцем і автентичним носієм етнокультурних цінностей своїх пращурів. У народній картині виявляються важливі елементи повсякденного життя селян, їх сокровенні мрії, які самобутньо втілювалися в міфо-поетичній системі народного світобачення, в словесному й образотворчому фольклорі.
Поетико-романтичний погляд селянства на щасливе, безтурботне життя виявляється в системі чітких образів-символів народних картин, в яких домінує одвічна мрія селян про “райський” куточок у вихорі життєвої суєтності. Сама назва таких картин, як “Тихий куточок”, спрямовує думку глядача в русло авторського світобачення. Відтак, перед нами на полотні постає свого роду сільська ідилія, виплекана народною уявою протягом віків. У зелені садків і струнких тополь видніються білесенькі хати, “мов діти в білих сорочках у піжмурки в яру гуляють” (за Т.Шевченком). Десь на пагорбі крутить своїми розлогими крилами колесо часу вітряк – типовий елемент давніх українських пейзажів. Поряд тихенько в’ється річечка, навіюючи медитативний спокій, романтичну замріяність, гармонійну умиротвореність. Іноді на картинах зображується ставок, в якому плавають білі лебеді – символ родинного щастя і благодаті. Інколи у таку мальовничу картину природи вплітається і побутова сценка: зображення народного звичаю, обрядодійства, зустріч закоханих, чи просто поодинока постать людини. І при цьому все довкілля доцільно зорганізоване, композиційно врівноважене. Навколишній світ згармонізовано – у ньому немає зла, насильства, пристрастей, всюди домінують високоморальні етнічні й загальнолюдські гуманістичні ідеали. Саме в цей казковий або, як нині говорять, віртуальний світ лине душа українця в своїх найсокровенніших мріях і духовних спрямуваннях.
Чільне місце в сюжетних лініях народної картини відводиться питанням взаємин між важливим складовими світобудови, зокрема, жіночим і чоловічим началами (парубок-дівчина, чоловік-дружина), між минулим, сьогоденням та прийдешнім. У своїх простих, на перший погляд, творах народний майстер веде розмову про добре і зле, моральне й аморальне у сферах соціального середовища, висуває традиційні етнічні критерії краси і гармонії. Примітно, що окремі негативні явища зображуються не натуралістично, а шляхом підтекстового розкриття відповідної ситуації з відтінком народного гумору, сатири. Як приміром, у картинах “Де моя хата?”, “Тікай Петре з Наталкою, біжить мати з качалкою” та інших.
Особливістю сюжетів українського малярського наїву є й те, що їхній антураж здебільшого пов’язується з місцевістю, де народжувалися твори, із місцевими особливостями традиційно-побутової культури. Так на полотні зображувалися тамтешні церкви, вітряки, вулички і хати, річки та ставочки. У всьому вбачаються місцеві особливості звичаєвості, побуту, народного одягу тощо, тобто всього повсякденного оточення маляра і його односельців.
Значимим здобутком народного малярства є витворений генієм народу образ козака-бандуриста „Козака Мамая”. Ці славнозвісні картини по праву стали писаною фарбами думою народу, в яких за допомогою зображень-символів втілено комплекс етичних ідеалів народу, світоглядних засад його буття. Сам образ цього “українського святого” викристалізувався у виплеканий віками тип національного характеру, перетворився на невід’ємну складову етнічного менталітету. Народні малярі через конкретне в зображенні сцен із життя козака зуміли піднятися до загального у змалюванні цілого народу.
Визначне місце в українському народному малярстві посідає народний іконопис. Початки виникнення народної ікони як явища давньоукраїнської традиційної культури сягають своїм корінням домонгольської доби, свідченням чому є ікона “Покрова” XІI – поч. ХІІІ ст. По тому ця тенденція в українському іконописі не прослідковується, або ж його зразки не дійшли до сьогодення. Частково риси народного письма проявляються в іконах ХVІІ – ХVІІ ст. Свого розквіту “хатня” ікона набула в XIX – на поч. XX ст.
Протягом усього життя традиційний побут селян був пов’язаний з церковним календарем, тобто днями пам’яті тих чи інших святих. Чужоземці-мандрівники у своїх подорожніх нотатках акцентували велику побожність та духовно-релігійну мораль українців. У одній господі могло нараховуватися більше десятка ікон різнопланових сюжетів. То був своєрідний хатній іконостас, найсвятіше місце оселі, яке називалося “красний кут”. Там, під ікони, садовили молодят в час весілля, то було почесне місце для шанованих гостей. Вважалося, що очі святих слідкували за повсякденним життям людей. Тому в хаті, де розміщували образи, гріх було сваритися, лаятися та чинити кривду. Не випадково святі-угодники сприймалися простолюдом як близькі їм та рідні особи. Адже народні малярі трансформували канонічні образи в народні, вносячи в них риси своїх родичів та односельців. Відтак багатьом з них Богородиця нагадувала своєю зовнішністю їхніх рідних матерів, як про те йдеться у народній пісні: “Намалюю матір на божничку в хаті, на божничок гляну – матір спом’яну…” А святі Великомучениці Варвара, Параска, Катерина уподібнені на іконах до кругловидих українських дівчат, святий Миколай – до мудрого і благочинного чоловіка…
У чому ж неповторність української народної ікони, в чому її таїна? Очевидно, в тому, що самоуки-малярі зуміли своєю інтуїтивно-філософською творчістю подолати одвічну прірву між людиною і Богом, між зовнішнім і внутрішнім, мирським і духовним. Адже на відміну від строгих, часом “неприступних і відсто¬ронених” образів візантійських, балканських і, до певної міри, російських ікон, українська ікона була дуже близька людському сприйняттю. Використовуючи мінімум художньо-виражальних засобів, народні малярі зуміли піднятися до висот образно-мистецького формовиявлення. Тож не випадково українські народні ікони відзначаються особливою поетичністю мистецького виображення, особливою красою і плавністю ліній. Усі ці прикметності ставлять українську народну ікону на вищі щаблі світового мистецтва.
Таким чином, для творів народного малярства притамання висока майстерність виконання і значна мистецька вартісність. Позбавлені фахових навичок, народні малярі обмежено користувалися засобами лінійної та повітряної перспективи, законами світлотіней та рефлексій. Вони не прагнули до анатомічно правильної передачі людських зображень. Подібні завдання народні мистці розв’язували спрощено, узагальнено й від цього їхні твори не втрачали своєї емоційної сили, набуваючи глибокої символічності. Без перебільшень українська народна картина постає своєрідним “вікном” у душу майстра, а отже, і всього народу, а її всебічне вивчення й вірне прочитання приведе до пізнання духовних дивосвітів українства, його самобутньої культурної спадщини. Адже останніми із могікан постають в урбанізованому прагматичному сьогоденні народні малярі України – своєрідні містки між минулим і прийдешнім. Чи здатні ми сприймати їх мистецькі твори душею, чи є вони для нас тим важливим і необхідним, заради чого вони й постали із глибин людського духу й людської історії, щоб зупинити нас у несамовитих перегонах третього тисячоліття?
2004 рік
Тетяна Пошивайло-Марченко,
мистецтвознавець
