Вперше зустрівся я з І.М. Гончаром у червні 1970 року під час своєї подорожі понад Дніпром від Запоріжжя до Києва. Мандрували ми з братом Василем, тодішнім московським художником (тепер проживає в США). Брат мені розповідав про свої враження від відвідин музею Івана Макаровича в 1969 році. Тому в кінцевому пункті своєї подорожі я мав на меті той музей відвідати.
У селі Мошнах на Черкащині оглянули велику Спаську церкву, яку новий священик отець Герасим пишно вбрав великою кількістю ікон, знесених йому селянами, які довго зберігали їх після зруйнування в 30-х роках Мошногірського монастиря. Священик запропонував нам забрати решту попсованих ікон, що догнивали в комірчині-сторожці з дірявим дахом. Ми відібрали кілька ціліших, писаних на полотні, зрізали з підрамників і згорнули в чималий сувій. Оскільки додатковий вантаж ускладнював наше пересування, ми, відвідавши Канів, вирішили завершити нашу програму і поспіхом добиратися до Києва.
Поклавши речі в камеру схову на київському вокзалі, оглядали пам’ятки архітектури й музеї. На третій день дійшла черга й до музею Гончара. Духовне багатство, що відкрилося мені в ньому, настільки вразило, що ми кілька днів його відвідували. Принесли мошногірські полотна, і Іван Макарович запропонував їх відреставрувати. Дуже дякував, коли ми їх йому подарували (в наступні роки деякі з них висіли на стінах його майстерні, і він казав, що вони є окрасою його музею).
Відтоді я, живучи на Донеччині, де працював технологом на заводі скловиробів, часто вибирався на кілька днів до Києва, де Іван Макарович з Аделею Петрівною гостинно запрошували мене зупинитися в них.
Порівняно з Кубанню, де в ті часи в станицях панувала українська мова й лунала українська пісня, на Донбасі, куди я переїхав з Кубані, була тяжка атмосфера засилля російщини. Мене гнітив стан такого занепаду українського життя, і я в пошуках причин цього почав збирати інформацію про Україну. Придбавши всі 17 томів Української Радянської енциклопедії, я почав її студіювати. Мені відкрилося безмежне море історичних подій, імен, явищ культури, географічних понять, що стосувалися України. Захотілося якомога більше з того побачити. Відтоді я почав у свої відпустки, заздалегідь обміркувавши маршрут, подорожувати Україною, оглядаючи, описуючи, фотографуючи пам’ятки культури, музеї, осередки народного мистецтва, краєвиди тощо. У Гончара я побачив таку кількість народного мистецтва з усіх регіонів України, якої до того часу не бачив у жодному музеї. Ще й докладну інформацію про нього міг одержати.
Понад 20-річне знайомство з Іваном Макаровичем і спілкування з ним трималося на тому, що
він був палким українським патріотом, надзвичайно цікавою особистістю і носієм рідкісних знань про народне мистецтво всіх регіонів України; спілкування з ним духовно збагачувало, а споглядання його величезної колекцїі давало великий енергетичний заряд; в його хаті я мав змогу розширювати коло своїх знайомств з патріотично налаштованими людьми (кажуть, що кадебісти називали його хату штаб-квартирою націоналістів); мав змогу необмежено користуватися його великою книгозбірнею україніки. Все це зміцнювало національну самосвідомість, патріотичну позицію у повсякденні і, зрештою, стало підґрунтям для подальшої участі у визвольних змаганнях.
В перші 1970–71 роки мого знайомства до хати-музею щоденно з ранку до ночі йшли потоком відвідувачі, групами й поодинці, з усіх куточків України і з-за кордону. Часто Гончар зустрічав їх надворі, розпитував, звідки вони прибули, запрошував до світлиці, говорячи, що “серце Ваше зворушиться, і Ви вийдете новою людиною”. У світлиці, оглядаючи витвори народного мистецтва, можна було прочитати текст палкого звернення-заклику Івана Макаровича до гостей пройматися вічним духом свого народу. Лунала українська народна музика, спів канадської капели бандуристів Гр. Китастого. Це справляло глибоке враження. Люди знайомилися зі змістом цілого стосу книг відгуків, писали свої. Сама обстановка збуджувала людей висловлювати у відгуках свої щирі почуття (згодом ці відгуки були використані “органами”, щоб звинуватити Івана Макаровича у розпалюванні націоналістичних настроїв, що стало підставою для закриття музею).
Наші бесіди з ним відбувалися під час прогулянок на схилах Дніпра. Запам’яталася репетиція до Купальских свят, яку проводив там Леопольд Ященко з молоддю, і особливо саме свято Купала в Гідропарку. Багато хто з учасників ігрищ були одягнені в народне вбрання з колекції Івана Макаровича.
Бувало, пізніми вечорами, коли вже нема відвідувачів, Гончар запрошував мене до своєї спальні, де ми, сидячи на ліжку, грали в дурня. Це його захоплення мене трохи дивувало (сам я був байдужий до карт), але гра в дурня позбавляла його нервового напруження. Він згадував, що в картах його партнером бував Микола Андрійович Малишко.
Перед Різдвом 1971 року, привізши на прохання бандуриста Михайла Полотая та редакції часопису “Народна творчість та етнографія” магнітофонні записи покійного вже тоді бандуриста Семена Власка, я зазвичай зупинився у І.М. Гончара. На Святий вечір у його господі зібралося кілька знайомих. У Володимира Данилейка виникла думка запросити когось з бандуристів. На автомашині Володимира Гончаренка (сина бандуриста в еміграції та чоловіка бандуристки Галини Менкуш) я й Данилейко привезли М. Полотая та сліпого Михайла Башловку. Допізна слухали бандуристів (зворушливо виконував Башловка на власну музику покладені Кулішеву “До кобзи” та Шевченкову “Стоїть в селі Суботові”), мої записи С. Власка, співали гуртом. Коли провели гостей, Гончар дав мені на ніч почитати віршовану історію України М. Башловки.
На другий день приходили колядники. Гарно вбраний гурт молоді приводив Степан Щербак (тепер бандурист).
Додому на Донеччину я возив багато історичної літератури (“Киевскую Старину”, твори Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, О. Лазаревського, М. Грушевського та ін.). Прочитавши, повертав Івану Макаровичу і міняв на інші.
В один із моїх приїздів застав Гончара дуже збентеженим. Причиною цього був опублікований в пресі (здається, в “Літературній Україні”) лист поета Миколи Холодного, в якому паплюжилося ім’я скульптора як підступного антирадянщика, що, як павук, затягує у свої націоналістичні тенета недосвідчену молодь і т. ін. Особливо обурювало Івана Макаровича те, що Холодний довгий час приймався в його хаті як своя людина. В той час Холодний, уже заарештований, підписав названого листа і був звільнений. Через газету Іван Макарович спробував заперечити наклепницькі твердження Холодного, але його намагання були марні, бо то вже починалося цькування його як українського патріота. Московсько-шовіністична влада заходилася придушувати підняту хрущовською відлигою хвилю національного пробудження. Він став небезпечним режимові.
Пам’ятаю фотографування на валу коло хати-музею. Схили валу густо поросли деревами та кущами, а нагорі була велика галявина, з якої виднілася лише Ковнірівська дзвіниця. Тут відібрані Гончаром люди перевдягалися в мальовничі національні вбрання, а запрошений фотограф знімав їх на кольорове фото для музею. Мене господар убрав у вишиту сорочку, червоні шаровари, чорні чоботи й синій жупан. На голові – смушева шапка з червоною китицею. Таким запорожцем я в кількох варіантах є на фотографіях, що й тепер зберігаються в мене.
Запам’яталося свято Купала 1971 року – останнє святкування перед довгорічною його забороною. Все було чудово, але коли дівчата пускали на воду вінки із свічками, якісь хулігани почали мотатися моторним човном, збурюючи хвилі, намагаючись потопити вінки. Ященко кричав: “Кретини! Не псуйте людям свято!” Обурені глядачі, погрожуючи закидати камінням, прогнали хуліганів. Там Іван Макарович познайомив мене з Борисом Ковгаром, якого невдовзі було ув’язнено до політичної психушки. Про нього Іван Макарович сказав, що це комсомольський працівник, якого “органи” підсилали до нього як агента. Але під враженням музею Ковгар перейшов на українські патріотичні позиції. Саме за це, чув я згодом, він і потерпів.
Після проведених владою на початку 1972 року арештів українських патріотів тиск на Гончара посилився. Він скаржився, що його “проробляють” в райкомі партії, вимагають закрити музей, а всю колекцію передати державі. Пояснюючи потребою мати колекцію для використання у своїй мистецькій творчості, він категорично відкинув таку вимогу. Розповідав, що, показуючи секретареві райкому музей, спитав: “Що поганого партія бачить в оцих вишивках на рушниках?” Той похмуро відповів: “Ці Ваші квіточки проллються кров’ю”. Згодом Івана Макаровича було виключено з КПРС.
Влітку того року мій син Микола хотів вступати на кінооператорське відділення Київського інституту театрального мистецтва. Але вступні іспити інститут провів ще до одержання випускниками шкіл атестатів. Довелося йому вступати до технікуму з фаху фотографії. Під час вступних іспитів Микола жив у Гончаровій оселі.
Саме тоді трапилася мені нагода перебратися ближче до Києва. Як фахівцеві мені було запропоновано перейти на роботу до Білицького науково-технічного об’єднання “Теплозвукоізоляція” розробляти технологію виробництва базальтових волокон. Погодився не в останню чергу через можливість бути ближче до книгозбірні митця. А ще через відсутність для дочки української школи в Костянтинівці. На новому місці напружена робота займала багато часу. Проте часу для відвідин мав більше, ніж тоді, коли жив на Донбасі.
На той час на вимогу влади музей було закрито. Припинився потік відвідувачів. Гончар казав, що бувають дні, коли до нього ніхто не навідується. Бояться. За хатою встановлено цілодобове стеження. Припускалося, що відвідувачів потай фотографують.
В один із моїх приїздів до Костянтинівки у відрядження на колишній мій завод знайомі ошелешено дивилися на мене, бо там пройшла чутка про мій арешт в Києві. Одна моя колишня співробітниця і однокурсниця по вечірньому інституту по секрету розповіла, що на запит з Києва про мене в неї розпитував її сусіда – співробітник міського КДБ. Коли вона зі сміхом відкинула всі його запитання щодо мого націоналізму, спитав: “А то, что он разговаріваєт только по-українскі?” Це її ще більше розсмішило.
Тих, хто контактував з Гончаром, КДБ зараховувало до неблагонадійних. Мене застерігали, що про мене розпитують “з органів”, але прямого виходу на мене не було. Може, тому, що я розробляв важливу “оборонну” тему? Досі не знаю.
Я й далі брав у Івана Макаровича багато книг. Щойно прочитавши, брав інші. Читаючи, робив виписки. З поїздок до родичів на Кубань привозив йому для його регіональних альбомів “Україна й українці” зібрані там старі фотознімки кубансько-козацької людності. Вони склали основу для його альбому про українців Кубані. КДБ не позбавляло його своєї “опіки”, турбувало візитами, про що він інколи розповідав. Якось я прийшов до нього, але Аделя Петрівна, відчинивши двері, прошепотіла: “Не заходьте! В нас КДБ…” Я швидко пішов геть.
Тоді, як і завжди при відході від хати-музею, мене тривожило лише те, що відберуть цінні, рідкісні книги.
Одного разу під час моїх відвідин до Івана Макаровича зателефонували. Він сказав, що то попередила про свій прихід Люда – дружина О. Б. Застеріг, щоб я був обережним і не вступав у розмову, бо вона працює на “органи” і не вперше з’являється, коли до нього хтось приходить.
Великий обсяг фоторобіт для альбомів майстра виконував як фотограф-професіонал мій син Микола. Потрібно було перефотографувати зібрані по всій Україні старі фотографії, ілюстрації з книг. На прохання Гончара Микола багато фотографував старої дерев’яної архітектури Києва (Святошин, Глибочиця, Поділ). Знімав ковані оздоби на старих будинках. Все те було зроблено вчасно. Тепер воно планово зруйноване. Все те робилося безкоштовно, як власний внесок у важливу громадську справу. Після трагічної загибелі Миколи весною 1982 року Іван Макарович виліпив його погруддя, яке тепер є в музеї.
З 1982 року, коли я придбав автомашину, ми з Гончаром, бувало, виїздили збирати експонати для музею по Київщині (села Рубежівка, Гостомель, Плахтянка, Біла Криниця тощо). Якось поїхали на Дніпропетровщину в села моїх дідів-прадідів Комісарівку, Жовте, Саксагань. Дорогою Іван Макарович так багато говорив про шкоду від вживання м’яса й сала (“Коли б я їх їв, то давно помер би”) і про користь від споживання овочів, фруктів і молока, що водій машини – мій зять Василь Чуб, який тільки сало й м’ясо визнавав за їжу, перейшов у дорозі на пісні страви. Коли ж ми під вечір третього дня, повертаючись додому, під’їжджали до Кончі-Заспи, Василь раптово зупинив машину. Сказав, що, не поївши сала (а він його чимало набрав у дорогу), не має сил далі їхати. За кілька хвилин повернувшись з лісу, я побачив незабутню картину. На розстеленій на пеньку серветці лежала гора нарізаного сала, а Василь з Іваном Макаровичем, стоячи, його апетитно наминали з хлібом і цибулею. Гончар сказав, “що сало має такий звабливий вигляд, а Василь з таким апетитом його їсть, що й він не витерпів”. Доїдали ми те сало втрьох, а Гончар усе повторював: “Ой, що мені буде, що мені буде?” Коли ми тижнів через два побачилися, він, пригадуючи нашу подорож, сказав, що від того сала ніяких поганих наслідків не було.
Щороку з гуртом колядників я колядував і щедрував у Івана Макаровича. В 1983 році в день його народження Ліда Орел попросила мене походити до щойно заснованого Клубу шанувальників народної пісні, що був дозволений владою і містився при Будинку культури Метробуду. Відтоді, живучи в Бучі, я 10 років їздив до Києва на хор Ященка.
Надходили буремні часи. Крім хору, мій післяробочий час зайняли Український культурологічний клуб (УКК), потім Українська Гельсінська Спілка (УГС) і Українська Республіканська партія (УРП). До Гончара я приходив рідко. Але тоді вже знову діяв його музей і в нього знову було багато відвідувачів.
Востаннє я відвідав його за два дні до його відправлення до лікарні у Феофанії. Сиділи ми у квітнику біля хати. Був худий і блідий і скаржився на слабість. Невдовзі його не стало і я проводжав його в останню дорогу. На могилі майстра тепер стоїть величний кам’яний хрест, спроектований митцем Миколою Малишком за зразком зроблених моїм сином Миколою фотографій стародавніх козацьких хрестів.
У моєму житті постать Івана Макаровича Гончара посідає особливе місце. Він позитивно вплинув на моє життя, за що я йому повік вдячний.
Хай буде вічна пам’ять йому – Великому Українцеві, Будителю рідної національної ідеї!
Ренат Польовий
25.01.2001
