Про музей Івана Гончара, неофіційний, хатній, але вже тоді добре знаний я почула вперше десь у ранні шістдесяті. Не пам’ятаю, хто перший привів мене туди у складі якоїсь екскурсії, здається, Алла Горська або Галина Зубченко. Згодом я стала час від часу бувати там з кимось із друзів, а то й сама приводила туди “неофітів”, передусім іноземців.
Це завжди було свято. Свято барв, музика форми, відчуття свого духовного коріння. Мовби припадав до живлющих джерел народної культури. Учився пізнавати її не в збаналізованих здешевлених офіціозних вимірах, а глибинно, у вершинних мистецьких зразках. Не як щось вчорашнє, “нижче” щодо великого справжнього мистецтва, до чого ми поблажливо “спускаємося” зі своїх інтелігентських вершин, а як мистецький феномен, до якого треба доростати, щоб збагнуть його істинне значення, прадавній смисл, міфологічне коріння – як архетипу поетичної свідомості людини.
Так наше покоління – покоління шістдесятих – вчилося розуміти народне мистецтво. Відштовхуючись від такого розуміння, шукати – і знаходити! – точки зіткнення народного мистецтва в його найвищих проявах – з високими зразками сучасного модерного мистецтва, виробляти мистецьку мову ХХ століття, виходити на кін сучасного світового мистецького театру. Такий погляд на народну творчість єднав усіх шістдесятників – художників, літераторів, музикантів. І музей Івана Гончара був школою, де такий погляд вироблявся.
І ще один урок виносили ми з цих стін – урок безоглядного, подвижницького служіння своїй патріотичній і мистецькій ідеї – одержимість мистецьку і громадянську. Все це допомагало “будувати себе”.
Пригадую, як я якось влітку привела до Івана Макаровича родича моїх друзів з діаспори, молодого американського архітектора українського походження, який щойно почав усвідомлювати себе українцем. Він пережив у музеї справжній мистецький шок – так пояснював згодом свої мистецькі відчуття. Був уже вечір, але я все ж таки повела його ще на Поділ, на Андріївському узвозі ми пройшли через відкритий тоді для всіх “замок Річарда” на оповиту сивою давниною гірку Уздихальницю, і він сказав мені, що відчув себе заново народженим. Так відбувалося наше очищення і духовне відродження – через історію, народне мистецтво, високі духовні цінності. Музей Івана Гончара мовби матеріалізував для нас ці цінності.
Із самим Іваном Макаровичем не була близько знайома – зустрічі на тих або тих урочистостях, концертах, вітання, потиск рук – і все. Бачилася з ним якось у Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. В останні роки свого життя Борис Дмитрович дуже вболівав за Івана Макаровича, якого переслідували, хотів йому чимось допомогти – та що він міг тоді вдіяти, сам гнаний і цькований. Та ці люди тяглися одне до одного – лицарі ідеї, лицарі України.
Михайлина Коцюбинська
3.01.2001
