Київ був містом моєї мрії з дитинства. Народився й виріс я на березі Азовського моря в Таганрозі, який на час моєї появи на світ уже давно був переданий до складу Російської Федерації. Мої батьки та родичі розмовляли українською мовою, яку перейняли від них і ми – їхні діти. Шкіл українських ні в Таганрозі, ні в навколишніх селах не було, їх позакривали ще сумновідомого 1933 року, сприйнявши як керівництво до дії телеграму Й. Сталіна: “Припинити українізацію”. У дитинстві я ще не дуже розумівся на тонкощах територіально-адміністративного поділу, тож вважав рідне місто частиною України, і мене прикро вражала відсутність української мови в школах, театрах, різних установах.
Першим містом в адміністративних межах України, яке я відвідав, був Харків. Української мови на вулицях почути не довелося, але українськомовних вивісок було багато. Це дало надію на те, що в Києві (а я, розпочавши другий десяток життя, вже остаточно вирішив пов’язати свою майбутність із цим містом) мій слух пеститимуть лагідні звуки рідної мови. Адже оголошення з умовами вступу на філологічний факультет університету імені Тараса Шевченка, що його надіслали на мій запит, було надруковано українською мовою.
Та ба!
Коли на початку червня 1956 року я вперше ступив на київську землю і йшов від залізничного вокзалу та розпитував перехожих, як потрапити до університету, на мої українськомовні запитання відповідали російською мовою з українськими звуковими особливостями. Спересердя звернувся до однієї жінки: “А що, в Києві не розмовляють по-українському?” У відповідь почув, що в Києві “розговарюють, хто как хочет”. Я був шокований. Проте Київ утішив мене своєю красою, буянням зелені (тоді ще дерев не вирубували так, як тепер, навпаки – їх насаджували дедалі більше), затишністю вулиць і парків, у яких я готувався до вступних іспитів і почувався ніби вдома. Тодішні враження від Києва я згодом висловив у неопублікованому вірші, що починався так:
Києве, казко дитинства блакитна!
Серця відрадо, утіхо очей,
Круч і каштанів красо ясноквітна,
Мрійносте синя червневих ночей…
Відтоді минуло багато років. Київ подарував мені втіху зустрічей, радість знайомств, щастя дружби з багатьма яскравими особистостями різних поколінь, фахів, уподобань, захоплень, вдач. Усіх їх і мене з ними єднала відданість українській національній ідеї. Ні відлиги, ні морози радянської дійсності не міняли суті цих ідей. У зросійщеному на перший погляд Києві 60-х років вирувало українське життя завдяки поетам-шістдесятникам, Клубові творчої молоді й хатньому музеєві Івана Гончара.
Іван Макарович був одним із найяскравіших носіїв української ідеї. У його гостинній господі, яка вже тоді стала музеєм українського мистецтва, люди збиралися не лише для ознайомлення з експонатами, а й для спілкування. Сама атмосфера тієї оселі сприяла зміцненню українського духу в усіх, хто туди приходив. Лагідноокий митець-господар був одночасно екскурсоводом, просвітником, другом старших людей і вчителем молоді. Не можна було відвідати оселю Івана Гончара й не стати свідомим українцем. Київ у 60-х роках помітно зукраїнізувався. Причому не тільки з мовного погляду. Щораз більше киян пізнавало історію свого народу, його традиції, відбиті в зразках витворів, які збирав і плекав Іван Гончар. Заходили до оселі й ті, хто приїздив до Києва з інших місцевостей України, набиралися тут українського духу й везли його додому.
Іван Гончар був із когорти тих, хто не визнавав синтенції “так історично склалося”. Справді, українському народові судилося впродовж усієї його історії втрачати національну еліту, без якої неможливе повноцінне духовне життя нації. І якщо, попри всі злигодні долі, українці зберегли себе як народ, то в цьому заслуга його видатних синів і дочок, що своєю творчістю відроджували систематично знищувану національну еліту. До таких вихователів української інтелігенції, плекальників національної еліти належить і видатний митець Іван Гончар. Я вдячний Богові, що дав мені змогу бути слухачем цієї людини, свідком її шляхетних діянь.
Олександр Пономарів,
мовознавець
