З Іваном Макаровичем Гончаром, скульптором, живописцем, графіком, народознавцем, збирачем скарбів нетлінних у мене пов’язано багато світлого і сумного. Я щасливий, що ніколи його не зрадив, що був із ним у важкі моменти його життя, хай не повсякчас, але поруч, що він відкривав мені свою душу, багато, дуже багато про себе розповідав, а я нотував на папір. Я щасливий тим, що одним з перших опинився біля нього і допоміг на його провесінні розрубати кригу напівзабуття і замовчування, оприлюднив у всій повноті багатогранність його подвижницької діяльності. Моя совість чиста хоча б тим, що я калатав у всі дзвони на сполох, звертався в усі офіційні установи, аж до президента Леоніда Кравчука, аби Майстер діждався довгоочікуваного музею, використав із цією метою і тодішнє республіканське радіо, і радіостанцію “Свобода”, і пресу. В ті тяжкі дні його хвороби я побував у нього в лікарні, що у Феофанії, і сам, і з Лідією Орел. Не забуду, як за два дні до смерті він пильно дивився своїми ясними сумними очима на мене, запитуючи: “Миколо, а чи скоро буде розв’язане питання з музеєм на Січневого повстання, 29? Коли виїдуть звідти родини військових?” Що я міг йому відповісти, коли ті військові ще й досі не виселилися з приміщення, в якому давненько вже функціонує музей Івана Гончара?!

Я дуже любив Івана Макаровича як духовного батька, навчителя, старшого друга. І глибоко за нього вболівав. Мені здається, що й зі мною він був щирий, відвертий, хоч зрідка пред’являв претензії, докоряв, що не так часто, як йому того хотілося, бував у його музеї в моторошні 70-ті роки – маланчуківські роки! Справді, не міг часто бувати, бо сам був під ковпаком. І мене застерігали: “Якщо підеш – підставиш і себе, і наш колектив”. Я все ж потай бував, розмовляв, але не вбачаю в тому ні відваги, ні героїзму. І віри додавало мені те, що він є, бореться, не зрікається себе, а отже, з ним був і я, по-своєму боровся за одне і те ж, сповідував одну і ту ж національну ідею, і робив, що можна було хоч трохи зробити в ті роки мракобісся, – пробивав книжки і статті про Оксану Петрусенко, збирав спогади про розстріляного енкаведистами-кадебістами видатного співака Михайла Донця, писав гострі статті. Звичайно ж, у ту свою працю посвячував і Івана Макаровича. В книжках про легендарну Оксану Петрусенко ввів і його спогад, як він з нею познайомився, коли вона на ювілейній Шевченківській виставці спинилася біля його композиції “Тарас-водоноша”, як вона погодилася йому позувати, та раптова, не виключено, що ворожими силами запрограмована і зреалізована, смерть співачки перешкодила скульпторові здійснити свій благородний намір.
Як ставився Іван Макарович до мене, як сприймав – покаже час. Я знаю, що він регулярно вів щоденники заледве не до останнього подиху. В його архівах зберігається і кільканадцять Книг вражень, в одній з яких зафіксований і мій запис. Та не буду перейматися, як сприймав мене Іван Макарович. Я ж пригадую все найяскравіше, з ним пов’язане.

То, певно, була весна 1968 року. Якщо не Великодня, то першотравнева неділя. Я вперше в господі Івана Макаровича разом із співучою молоддю, яку знаний митець запросив до свого музею перевдягнутися в національне вбрання і вийти на зелену поляну поблизу –веснянок поспівати, народними перлинами душу потішити.

Запам’яталося, як Іван Макарович підняв віко скрині і почав обережно виймати звідти пречудові жіночі сорочки, плахти, пояси, керсетки. Сам виймав безцінне добро, сам давав приміряти, прикидаючи оком: підійде – не підійде. Дівчата й молодиці на моїх очах у національному вбранні мовби перероджувалися – ставали такими вродливими, такими пишними,. що й не описати: цвіли і лицями, і вінками, і намітками, і мережками на рукавах. І для паруботи господар щось знаходив – і сардаки, і креси, і топірці.

Мов зараз бачу худорлявого господаря із синіми очима, атлетичною поставою в національному вбранні. Як брав твою руку у свою жилаву долоню, відчувалися міць і сила в тому потиску. Говорив небагато, але суттєво і ніби напутньо, однак не зверхньо.

Я стояв біля його скринь, але так трішечки збоку, щоб не заважати і не дуже впадати в очі з першого разу. Та, виявляється, він мене запам’ятав, навіть виділив з-посеред інших як “нашого” і допитливого. А я ж із ним і не розмовляв, очевидно, мій вигляд виказував оту допитливість. Пізніше він повертався в розмові до того мого вторгнення в його дім.

Тоді мене вразило: як це одна людина, і то в Києві, одягає в національне вбрання скількох дівчат і хлопців! І в хаті його все в скульптурах, картинах, іконах, козаках-мамаях на стінах. І кругом народні вироби, писанки… Стільки добра безцінного!

Запам’яталася і зелена поляна, і ось цей момент: ми, утворивши коло і взявшись за руки, кружляючи приспівуємо:
Катерино, відчини-но, Катерино, дай-но,
Дай-но їсти, дай-но пити, як то буде файно…
А в центрі в білій сорочці, чорній спідниці, в червоній запасці з квіточкою в косах виспівує-приперчує хлопцеві, мабуть, коханому, маленька, прудка Ніна Матвієнко:
Ти думаєш, мій Петрусю, що тебе кохаю, –
Я такими парубками хату підмітаю…
А він, Петрусь, високий, худесенький, як тичина, не паском, а чимось тоненьким переперезаний, зухвало разом з усіма вистрибує, неначе й не про нього йдеться.

На тій поляні я упізнав високого чорнявця Леопольда Ященка – в мої студентські роки він забігав до нас в університет, протоптував стежинку до серця жагучої красуні філологині Лідії Орел. Мене захопило, як Леопольд задьористо диригував, а молодь з блиском в очах трепетно співала “Ой не світи, місяченьку, та й на мій перелаз”. Я буквально захворів тією піснею, заспівую її в усіх компаніях, де тільки буваю. Вона – найсвітліший спогад моєї юності. Та й пов’язана з дорогим мені Леопольдом Ященком і його хором “Гомін”, найкращим народним колективом на моїй рідній землі, бо він з його керівником пройшов через пекло, але не зламався, – співає славу солов’їній Україні і сьогодні.

Чому Леопольда Ященка, Лідію Орел, їхній етнографічний хор “Гомін” згадав і ще згадаю не раз у спогадах про Івана Гончара? А тому, що ці люди якнайближчими друзями Івана Макаровича були, багато з ним пережили. Вони для мене – неподільні.

Зринає в пам’яті ще епізод. У Різдвяні дні 1969 року громадськість Києва сколихнула подія – Державний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки під орудою Анатолія Авдієвського запрошував до Колонної зали імені М. Лисенка Київської філармонії на вечір українських народних колядок, щедрівок. Уперше за роки радянської влади, і то офіційно! Ажіотаж! Квитків не дістати. Я на той час ходив у безробітних і безквартирних – витурили з видавництва “Дніпро” за гострий виступ у Спілці письменників на захист “Собору” О. Гончара, “Неопалимої купини” С. Плачинди, викрив підступний замір моїми руками очорнити в пресі Миколу Бажана. То був важкий період у моїм житті – про які квитки смів думати? І раптом Іван Макарович пропонує мені піти на вечір у філармонію: мав чи то квитки, чи запрошення на двох. Сидимо в перших рядах. Палко оплескуємо “Добрий вечір тобі, пане-господарю”. То байдуже, що замість “Син Божий народився” – “Світ ясний засвітився”, що всі три релігійні празники випущено, а додалося нонсенсне: “Хай святкує з нами… радянська Вкраїна”. Ми розуміли цю фальсифікацію, але лунала правічна мелодія, а її слова співали про себе.

Аж ось на сцену виходить маленька, тоненька, гарненька в пишному вінку Ніна Матвієнко, солістка хору і заспівує “Павочка ходить”. Зала завмерла. Неначе янгол з неба спустився і перед наші очі явився. Слухачі на мить сторопіли, відтак зірвалися ураганними оплесками. Іван Макарович, нахилившись до мене, шепнув на вухо: “Оце, Миколо, буде невістка  моя, а Петрусеві – дружина!” – “Ну й гарна ж бісова дівка! А співає – серце крає! Дай, Боже, вам такої невістки діждатися!” – “Куди вона дінеться од мого Петруся!” – твердо проказав. Так воно й сталося. І надовго за Ніною закріпилося в радянських органах “націоналістка”. І обмежували її репертуар на кону, і за кордон з колективом рідко відпускали, а якщо таке траплялося, пильно “сторожували” кожен її крок – “даби чавось не случилось!”. Мужньо стерпіла Ніна те лихоліття, двох синів  і доньку з Петрусем народили, виховали, в люди пустили. І на весь світ знаменитою стала, символізуючи пісенну душу нашого народу. І свекрові підмогою і підпорою була. Такі наші українки!

1970–1972 роки – для мене особливо значущі у взаєминах з Іваном Макаровичем Гончаром. Їх благословив збіг обставин. Я влаштувався на посаду редактора в редакції образотворчого мистецтва у видавництві “Мистецтво”. Там до мене поставилися відносно нормально, хоч з трибуни директор Віктор Миколайович Машинцев заявляв: “Ми Кагарлицькому пробачимо “кагарлицькізми”, але не пробачимо націоналізму”. І до доган доходило, напучувань “на килимку”, та Віктор Миколайович мене і рятував від покарань, а в один із драматичних моментів для мене назвав навіть видавничих стукачів, яких мав остерігатися. Я і тепер задумуюся, що ним рухало? Симпатії до мене? Я ж не був підлабузником, навіть відмовлявся іноді виконувати його завдання, коли вони суперечили моїй совісті, скажімо, упорядкувати солідний збірник народних пісень без пісень козацьких і чумацьких. І альбом “Іван Гончар” у серії “Художники Радянської України” не побачив би світу, аби не ризик Машинцева.

А було все так. Як тільки я прийшов до видавництва, за мною закріпили ряд видань, за які легко було звинуватити у втраті пильності, проявах націоналізму, – альбоми “Олекса Новаківський”, “Український середньовічний живопис”, “Софія Київська”. В редакції піджартовували: “Якщо й перепаде з “білої хати” чи “сірого дому”, буде на кого вину звалити”. І перепадало.

Торкнуся драматичних колізій навколо альбому “Іван Гончар”. Вступну статтю підготувала мистецтвознавець Галина Богданович, якою не дуже був задоволений ні Іван Макарович, ні я. І так собі думаю, що Галина Анатоліївна, давня знайома скульптора, добре тоді вже відчувала, що в повітрі пахне порохом, тому в тексті була стриманою, поміркованою, десь завуальованою. А мені хотілося підкреслити унікальну збиральницьку діяльність Івана Макаровича, виопуклити його залюбленість в історичні постаті ватажків Коліївщини, козацтва. Одне слово, точилися дискусії, розмови з авторкою, Іваном Макаровичем і навколо статті, і навколо ілюстративного матеріалу, який підібрали порівняно непогано і, на щастя, до якого не було претензій.

Звідтоді, як мені здається, Іван Макарович повірив у мене – і ми обмінювалися думками про все, що кожного боліло, допікало. Скульптора серйозно хвилювали долі Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Михайла Гориня, з якими був особисто знайомий. Він мав у себе роботу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку я також уже прочитав і розмовляв про неї з Олесем Гончаром. Переживав Іван Макарович за Леопольда Ященка і Лідію Орел, над якими вже скупчилися чорні хмари. А в подружжя було двоє малих хлопців і Ліда серйозно захворіла на легені…

Одне слово, було чим хвилюватися, було над чим сушити голову. Та й до скульптора вже добиралися і партійні, і кадебістські органи.

Якось я зізнався Іванові Макаровичу, що одружився, маю дах над головою. А він трохи ображено: “Чому не запросив на весілля?” А коли почув, що на тому скромному моєму весіллі були Іван Дзюба, Анатоль Перепадя, Володимир Забаштанський, Валерій Шевчук, він аж брови насупив: “Невже в такому товаристві я був би зайвий?” А я виправдовувався тим, що не смів його турбувати сімейними справами, а тепер собі думаю: “А може б, треба було його запросити?” Прийшов би – не прийшов, то його справа. Кажу про це хоча б тому, що саме того дня, 22 вересня 1970 року, Іван Макарович подарував як подружній талісман дві невеличкі роботи – “Леся Українка”, “Тарас Шевченко”, які й сьогодні стоять у мене на почесному місці і завжди нагадують про скульптора.

Та повертаюся знову до альбому. Пройшовши всі видавничі “рогатки”, в жовтні 1970 року видання було підписано до друку. Сигнальні примірники ми одержали десь у середині 1971 року. І раптом наказ “згори” – альбом під ніж. У видавництві переполох. Викликає мене директор: “Догралися ми з твоїм Іваном Гончаром! Його виключають з партії. Я домовився з Дмитром Григоровичем Янком – підеш завтра вранці до нього прямо в ЦК КПУ з альбомом, він порадить, що нам робити”. Дмитро Янко був моїм автором, здався мені непоганою людиною. Щоб не накликати вогню на видавництво, він порадив зняти статтю Галини Богданович, нічого їй завчасно не говорити, мені самому звелів підготувати коротеньке вступне слово від її імені – і якнайскорше запустити видання на виробництво, не очікуючи, що там буде з Гончаром. Так ми і вчинили у видавництві, спішно відправивши в друкарню вже не альбом, а зшиток з ілюстрацій.

Тим часом наша співробітниця Ніна Михайлівна Севастьянова, яка підтримувала зв’язки видавництва з фабриками, вихопила для мене три примірники порізаного альбому, подарувала мені з умовою, що й під кулею я її не видам. Два з трьох примірників я передав Іванові Макаровичу, теж заручившись його мовчанкою, бо і в мене вже були непереливки: я потрапив на обшук і арешт Івана Дзюби в його квартирі, мною зацікавився такий собі Микола Архипович із “сірого будинку”, безконечно викликав на обідні “променади”, схиляв до праці стукача в “Мистецтві”. Як викрутився – один Господь Бог відає, але викрутився. Іван Макарович знав про мою біду і навчав триматися стійко і аргументовано доводити, чому не можу ступити на таку стезю. Коли мені в КДБ заявили, що прийдуть до мене в дім не тоді, коли їх я кличу, а коли вони самі забажають, я спалив у туалеті свої щоденникові записи протягом 1969–1971 років, аби не потрапили до рук Миколи Архиповича чи ще когось і не постраждали мої товариші, друзі, яких згадував у тих чи тих ситуаціях.

Десь на початку 1972 року вийшов і зшиток “Іван Гончар” саме в той час, коли над скульптором чинилася шалена розправа. Для Івана Макаровича розпочалися чорні роки, що розтяглися на цілих півтора десятиліття цькувань, залякувань, погроз. А з ними прийшло і злиденне існування.

Зшиток “Іван Гончар” у крамницях розхапали тихо й блискавично. Видавництву претензій ніхто ніяких, слава Богу, не пред’явив. А на голову Івана Макаровича звалилася страшна зрада – у газетах “Літературна Україна” від 7 липня і “Вісті з України” від 13 липня 1972 року з’явився відкритий лист поета Миколи Холодного “На терезах совісті”, датований ним 4 липня, в якому він своїми заклятими ворогами-націоналістами назвав Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Гориня, Олександра Сергієнка… Особливо ж дісталося Іванові Гончару, якому він, як пише, “довірився”, а той його “затягнув у свої облудні тенета дрібнобуржуазної ідеології”. Тільки “духовне прозріння” дозволило, мовляв, Миколі Холодному настрочити цей донос. І то в той час, коли Валентин Маланчук, осідлавши ідеологічне кермо в республіці, топтався по всьому, що Україною звалося.

Тим листом Микола Холодний неначе гострий ніж у серце художникові встромив. Не забуду, як Іван Макарович обхоплював руками голову, проказуючи: “Ай-яй! Якого подонка пригрів у своєму домі! І чорною зрадою за це поплатився!”

Аби на цьому все скінчилося, то ще можна було б якось зрозуміти Холодного: потрапив у пащеку кадебистів, злякався за своє життя – і розколовся. Але ж десь тоді він написав брутальний лист до Ніни Матвієнко, розповсюджував його, чим завдав молодій співачці пекельних страждань.

Усі оті удари в серце і в спину і “друзів”, і ворогів Іванові Макаровичу треба було пережити! Та він був не сталініст, а стальний чоловік – мужній, непокірний, вірний своєму творчому покликанню.

– Нехай, Миколо, мене паплюжать, нехай погрожують, а мені своє робити, тим паче тепер, коли мене від офіційних замовлень відсторонили. Дістав творчу свободу, але яку? – і він гірко всміхався.

У це гірке п’ятнадцятиріччя Іван Макарович творчо працював і їздив по Україні. Побував навіть у моєму рідному Черняхові, знаменитому черняхівською культурою. Повсюди він робив замальовки церков, пам’яток архітектури, увічнював на папері цікаві національні типажі, поповнював свою колекцію рідкісними фотографіями ХІХ – поч. ХХ ст., на яких цілі селянські, міщанські родини зафіксовані в типовому вбранні, притаманному цьому краю чи прошарку. А в робітні він продовжував ліпити портретну галерею видатних постатей минулого і сучасності, причому серед сучасників превалювали національно свідомі особистості – Іван Дзюба, Ніна Матвієнко, Володимир Данилейко, кобзар Євген Адамцевич, Гаврило Іщенко… Показував мені Іван Макарович погруддя Катерини Білокур для пам’ятника в селі Богданівці, розповідав про свої зустрічі з художницею в 50-ті роки (пізніше я записав у нього спогади про неї, що ввійшли до книжки “Катерина Білокур очима сучасників”). Пам’ятник той він встановив на могилі Катерини Білокур у центрі села 1969 року, незадовго до смерті брата художниці, про якого відгукувався дуже прихильно. Пам’ятник скульптор спорудив за півціни, бо Катерина Василівна залишила по смерті невелику суму грошей, а претендентів на них з боку родичів було багато.

Заходити до Івана Макаровича в ті роки було небезпечно – за будинком стежили, отож і в нього вдома ми розмовляли, як правило, напівпошепки. У нього я вперше, здається, почув кобзаря Євгена Адамцевича, а потім уже бігав слухати його спів і гру “по закутках”, де він виступав напівлегально. “Запорізький марш”, якого так натхненно виконував славний кобзар, невдовзі тріумфально зазвучав у концертах Державного оркестру народних інструментів під орудою Якова Орлова, став своєрідним музичним провісником національного відродження. Совєтські партократи маршу злякалися, всіляко забороняли. А він пробивався крізь ґрати й мури, підносив національні серця, сіяв надію на Україну вільну й незалежну. Пригадую себе на першому концерті цього колективу. “Запорізький марш” бісувався кілька разів. А ми сиділи з Іваном Макаровичем і тисли одне одному руки і сльози з’являлися на очах – сльози радості, сльози надії.

У господі Гончара я зустрівся і з Віктором Мішаловим, безмежно талановитим бандуристом. І його спів та гру також було слухати небажано. У стінах одного з видавництв, де Віктор виступав, почув від одного українофоба: “Та на цього Мішалова збігається тільки націоналістичне охвістя”. Було, було…

Усі наруги над собою витримав неупокорений Іван Макарович і діждався-таки свого зоряного часу, а з ним і вознесіння, на жаль, не раз і не два спохмурюваного. Привітавши незалежну Україну, він сам став своєрідним символом тієї Незалежності. Скупався він у славі і розчарованим пішов на той світ.

Вознесіння його розпочалося з відкриттям першої великої персональної виставки в салоні художників на Червоноармійській. З 22 січня по 10 лютого 1986 року тривала вона і викликала широкий розголос по всій Україні, знаменувала свято національної народної культури. З нею розпочалася реабілітація скульптора. Більше того, вона послужила основою на висунення Майстра на здобуття Державної премії України імені Тараса Шевченка.

22 лютого 1989 року в газеті “Літературна Україна” я виступив із розлогою статтею “Зодчий скарбів нетлінних”, уміщеною під рубрикою “На здобуття Державної премії Української РСР імені Т.Г. Шевченка”. Хочу зазначити, що редакція до великомученика Івана Гончара і до мого матеріалу про нього поставилася прихильно, подавши його практично повністю. Іван Макарович щиро зрадів цій публікації. Я гордий, що вона стала основоположною для комісії по Шевченківських преміях.

І хоч я в ті роки з любов’ю і пошаною писав не на одного претендента на цю престижну премію, готував і закриті рецензії на прохання керівництва Шевченківського комітету, однак лише Іван Макарович на церемонії вручення високої нагороди прилюдно подякував мені за підтримку. Він умів бути вдячним – і це мені було приємно чути від дорогої людини.

У цім благодатнім часі я познайомився і подружився з художнім керівником і диригентом славного Кубанського козачого хору Віктором Гавриловичем Захарченком. Я зблизив його з Іваном Макаровичем і пісенним “дивом України”, як я назвав її в публікації під рубрикою на Шевченківську премію в “Сільських вістях”, Ніною Матвієнко. Потрапивши до музею Івана Макаровича, Віктор Гаврилович остовпів, побачивши звершене Майстром. І коли б не гостював Віктор Гаврилович зі своїм колективом у Києві, він неодмінно сам і з хористами відвідував Івана Макаровича, називав його академіком. Ці зустрічі так вплинули на шанованого Маестро, що в його колективі повагу здобули бандури, кобзи, сопілки, інші народні інструменти, хористки вдяглися в національне вбрання. Сама ж Ніна Матвієнко там часто виступає як солістка. А ще Віктор Гаврилович узяв її за куму. Ось так споріднилися, поєдналися великі душі! Я тихо радію, що за моїм клопотанням Кубанський козачий хор дістав Шевченківську премію, а Віктор Гаврилович Захарченко був удостоєний звання народного артиста України. Що в репертуарі Кубанського козачого хору стержневими стали українські народні перлини, заслуга в цьому Івана Макаровича, Ніни Матвієнко і нашої спільної дружби.

Не забуду, як душа Івана Макаровича підносилася у високості, коли кубанці на концерті в палаці “Україна”, а другого чи третього дня біля підніжжя пам’ятника Шевченкові в Києві піднесено заспівали 1990 року свій варіант гімну на слова П. Чубинського “Ще не вмерла Україна”, ніби символізуючи наближення Соборності, Незалежності України. Ми з Іваном Макаровичем обнімали Віктора Гавриловича і дякували за мужній крок.
Іван Макарович у ці роки визнання жив напруженим творчим і громадським життям. До нього безперервно телефонували, його турбували, він став усім потрібний, всюди бажаний. У музеї постійно товпилися люди. Усі хотіли його бачити, чути, прилучитися до його духовності. Як на мене, його просто безжально експлуатували, запрошуючи на патріотичні мітинги, вечори, на зібрання козацтва, Товариства української мови, на пленуми Республіканського товариства охорони пам’яток культури. Він полюбляв усі ці заходи, спрямовані на відродження національної духовності, а тим часом сили його вичерпувалися. Я нерідко благав Майстра пощадити своє здоров’я, дорогоцінний час, просив його відмовлятися від деяких заходів, та він на мене аж сердився: “Ти, Миколо, нічого не розумієш!” Я відступав – йому видніше. І взагалі, яке я мав право щось йому диктувати, нав’язувати? Адже гаразд усвідомлював, що він усюди потрібний, бажаний: уже одна його поява надавала черговому заходу ваги, значення.

І над усе захопила Івана Макаровича ідея створити свій музей – великий, просторий, у якому його експонати постали б в усій красі вияву народного генія. “Я хотів би, щоб усе, мною зібране і створене, стало єдиним – постійно діючим музеєм, на матеріалі якого виховувалися б і нинішнє, і наступні покоління”, – казав він. І надії покладав на Український фонд культури, очолюваний Борисом Олійником. Спочатку він гадав, що прибудова до його будинку виставкового залу розв’яже всі проблеми. Невдовзі, вже десь під кінець 1988 року, цього заміру він одкинувся – занадто багато експонатів (понад десять тисяч!) нагромадив – прибудова становища не врятує! Потрібен самостійний музей! Він звернувся до свого друга-архітектора Якова Ковбаси і спільно з ним розробив проект такого музею, який можна було б збудувати неподалік від мешкання.

Цим музеєм Іван Макарович не жив, а щодень марив. Показував він  і мені, і багатьом план того приміщення, в залах якого кожна річ знайшла б своє місце. Велику роль мав відіграти концертно-виставковий зал, де б збиралися постійно всі охочі й снували думки про шляхи розвитку національного мистецтва, культури взагалі.

Аби спорудити музей, потрібні були кошти. Український фонд культури розробив і започаткував низку добродійних вечорів, пожертви від яких перераховувалися на спорудження музею. Іван Макарович радів, зайнявся активно реєстрацією експонатів. Та несподівано російський рубль, що ходив по всій території Російської радянської імперії, знівелювався, здевальвувався. І взагалі на розрахунковому рахунку Гончара щось сталося незрозуміле, що дало привід для серйозних розчарувань Зодчого. Він відчув – земля під його ногами вислизає.

Я звернувся листом від 24 червня 1990 року до голови чи заступника Київміськради Арнольда Григоровича Назарчука, в якому зазначав: “27 січня 1991 року йому 80! Багато це чи мало? А будівництво музею його імені зволікається. Іван Макарович, повірте мені, щовечора лягає і не знає, чи вранці встане… Трудився ж бо цей Зодчий скарбів нетлінних у страшні роки реакції не для себе, для нас, живущих, і для грядущих поколінь. Підірвали йому здоров’я, забрали сили в ті пекельні роки, але він і сьогодні трудиться, вірить у чудо. Але й не раз чую від нього, змореного і обтяженого запізнілою славою, слова: “Неначе в пустелі живу: всі ніби й “за” – і ніхто нічого конкретного. А я хочу своїми руками розставити в тому новозбудованому музеї власні скульптури, картини і зібране впродовж 36 літ – на віки…”

У цьому доволі гуманному “посланії” я вказував телефони Івана Макаровича і свій, однак відповіді ми так і не діждалися. А можливо, й відбулася якась розмова, бо невдовзі ідея будівництва нового музею відпала, натомість йому запропонували оглянути кілька старих приміщень, які б можна було переобладнати під музей. Він оглядав, повертався знервованим, телефонував мені вночі, що його ошукують і ображають у найкращих пориваннях. “Хіба ж для себе хочу музей? Для народу!” – чув од нього розпачливе.

І нарешті, він здобув перемогу – натрапив на приміщення, що його більш-менш влаштовувало. І до мене дзвінок: “Миколо, прошу тебе завтра вранці під’їхати тролейбусом № 20 на Січневого повстання, 29. Добре оглянь архітектурну пам’ятку –  і до мене. Я чекатиму тебе вдома”.

То була двоповерхова споруда колишньої канцелярії київського генерал-губернатора, зручно розташована на території лаври, неподалік від будинку-музею Майстра. І площею чимала. Якщо там зробити відповідний ремонт, перепланувати кімнати (в них мешкали на той час родини військових) під музейні зали – це буде найкращий вихід з тупика, в якому був опинився Зодчий. І хоч його не дуже влаштовували високі стіни, що завдадуть немало клопоту з розміщенням невеликих за розміром експонатів, але покладав надії на стелажі, всілякі, з розумом розроблені майстрами дизайну конструкції. “Якось викручуватимусь, Миколо, – казав мені. – Я за всім простежу. Головне – є початок. Все своїми руками розставлю, всьому дам раду, ось побачиш!”

У нього з’явився сенс жити, здійснити мрію, яка стала реальністю, дійовим стимулом до праці.

Та чорні тіні йшли слідом за Гончаром. У новорічну ніч 1990 року мені з Вінниці зателефонував літературний критик Михайло Стрельбицький і з сумом повідомив, що в газеті “Вінницька правда” від 31 грудня 1989 року з інтерв’ю виступив Микола Холодний: “Їх уже не врятує ніщо…” Поет вилив бочку бруду на мужнього Володимира Забаштанського і на “сталінського відставника”, ясна річ, Івана Гончара, який, мовляв, полюбляє ходити у вишиванці і малює липових “маяків виробництва”, бо “не здатний створити щось нове, оригінальне”, як от Сальваторе Далі. Ось так! Коментувати цю густу отруту з хворого тіла не збираюся.

Я не засмучував тим інтерв’ю Івана Макаровича, доки не дістав із Вінниці газету, звичайно, із запізненням, і то тоді, коли на подвір’ї Зодчого розігралася трагедія. В ніч з 19 на 20 січня 1990 року, напередодні 79-річчя, був учинений вандалізм: на подвір’ї, що буквально поряд, через дорогу, із музеєм Великої Вітчизняної війни, знищено чотири скульптури-обереги при вході до будинку-музею – погруддя Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Івана Гонти, Олекси Довбуша.

Уранці наступного дня на прохання Івана Макаровича я був у нього, сумував разом з ним, обурювавася разом з ним. Як можна було зрозуміти, вандалів, ненависників Івана Гончара ніхто в міліції й не збирався розшукувати. Такий поворот подій тяжко травмував душу митця. Він був у розпачі. Я підтримував його, як міг, заходив до нього ледве не щовечора, заспокоював. Коли він дізнався, що Віктор Гаврилович подарував мені магнітофон, просив брати з собою – і я записував його розповіді. Він повідував мені, як прийшов до збиральницької роботи, скільки шляхів-доріг сходив Україною в пошуках скарбів нетлінних, згадував цікаві історії з експонатами, зустрічі з видатними особистостями. Не все, на жаль, я записував, бо “підводили” батарейки, дещо нотував на папір. Щось із того одразу ж розшифровував, щось і зараз залишається в скоропису. Іван Макарович благав мене готувати про нього книжку, обіцяв надати в розпорядження свої нотатки, щоденники. Якось нещодавно, прослуховуючи бобіни, я натрапив на запис однієї з тодішніх розмов з Іваном Макаровичем. Вона хвилююча (свого часу із портативного диктофона я перетягнув її на бобіну). Запис той не дуже якісний, але він по-своєму історичний. Оті наші розмови сформувалися в мене в невеличкі його оповіді, озаглавлені: “Драма над головою”, “Історія музею”, “У пошуках скарбів”, “Україна і українці”, “Писанкарство”, “Гайдамацькими шляхами”, “Кобзи”.

І саме тоді, коли і я переживав не найкращі часи у своїм житті, на арену знову вигулькнув Микола Холодний: від 20, 26 і 27 квітня 1991 року газета “Молода гвардія” видрукувала інтерв’ю з Миколою Холодним кореспондента сумнівної орієнтації Георгія Бурсова, подала ряд поезій. Мені потрапили до рук ті газети. Я звернув увагу на вірш “Кагарлицький собака”, що безпосередньо торкався і Івана Макаровича, і мене. Микола оскалився на мене, як гадаю, не лише за те, що я ревно захищав Івана Макаровича, а й за те, що я серйозно зашкодив його реабілітації на вечорі Чубая, що проходив у Будинку літераторів СПУ. Як тільки Холодний вийшов на трибуну і почав хвалитися дружбою з Григорієм Чубаєм, я встав з місця і нагадав його публікацію “На терезах совісті”, інтерв’ю у “Вінницькій правді”. Микола посоромлений пішов зі сцени. Як відплата з’явився згадуваний його вірш, де є такі “крилаті” рядки:

У котеджі, оточений мурами,
поселився старий сталініст.
Фотокорам нерідко позує.
До редакцій-бо строчить листи ж.
Під ногами собака плазує,
лицеміру підносить престиж…

Що на них відповісти? Я гордий з того, що підносив престиж “сталіністові” Іванові Макаровичу Гончару – подвижникові національної культури, лицареві національного духу, як і з іншого – не продавав я в маланчуківські, ні в пізніші роки людей, не писав на них доносів, не строчив “покаянних”. І скажу, аби таких “сталіністів” у тій щербицько-маланчуківській республіці було більше, а холодних – менше, наша Україна не зазнала б стільки втрат у гулагах. А незалежна Україна вже давно визначила особливе місце Івана Гончара в українській культурі.

А тим часом наближався 80-літній ювілей Зодчого скарбів нетлінних. Дата поважна. Я сподівався, що цей ювілей стане святом усього народу. З метою республіканського розголосу вечора від імені ювілейного комітету на чолі з Павлом Мовчаном я звернувся з клопотанням до голови Деркомтелерадіо УРСР, аби цей урочистий захід у Будинку художника 27 січня 1991 року записати на радіо, відзняти на телевізійну плівку і протранслювати.

Якщо не зраджує мені пам’ять, ні радіо, ні телебачення не було, як не було і високих гостей, за винятком хіба що Леся Танюка, народного депутата. Та були в залі люди, які по-справжньому любили Івана Макаровича, були художники і письменники старшого й молодшого покоління. Вечір був хвилюючим і щирим. Я також сказав кілька слів Зодчому, подарував закарпатський розкішний сардак і баского коника роботи відомого майстра Омеляна Железняка. Мені було приємно, що Іван Макарович полюбив цей сардак, одягав його в урочисті хвилини.

Через кілька днів, 31 січня 1991 року, в газеті “Літературна Україна” з’явилося моє пристрасне слово Іванові Гончарові з нагоди його ювілею – “Дай йому силу і снагу!»

До 80-річчя Івана Гончара був приурочений ще інший мій матеріал – портрет-нарис “Зодчий скарбів нетлінних”, що з’явився в березневому числі журналу “Дніпро” (до речі, на прохання редакції). І цій публікації скульптор зрадів хоча б тому, що в ній я торкнув багато проблем, які хвилювали митця,  в тому числі й торкнувся болючого – варварського знищення робіт на подвір’ї, зволікання із виселенням військових з приміщення під музей. Власне, я сказав у портреті-нарисі про те, що отруювало життя скульпторові в останні роки життя, що забирало його сили.

А Іван Макарович і справді згасав на наших очах, хоч і тримався доволі мужньо.
Щоб продовжити місяці  й дні Іванові Макаровичу, треба було “розвантажити” і його кімнати, і майстерню – переселити скрині із вбранням, картини, бібліотеку, скульптури в музей на Січневого повстання, 29. У своїм приміщенні немолодий майстер задихався від пилюки, браку повітря. І вбрання в скринях задихалося, волало простору. Цього ніхто із сильних світу не хотів розуміти – оглухли, не чули зойку, волання скульптора.

Я передчував: Іван Макарович передчасно згасне, якщо не переконається, що справи з музеєм зрушуються на ліпше. Майбутній, реальний і нереальний музей був у центрі його розмов, турбот, хвилювань.

У 20-х числах лютого 1993 року я підготував невеличкий матеріал про драму з музеєм Зодчого і за кількома підписами опублікував його в газеті “Голос України” від 27 лютого 1993 року – “Музеєм Івана Гончара освятися, Україно!”. Там я акцентував увагу громадськості ось на чому: “Чи діждуся я того музею? Кожного вечора лягаю і не знаю, чи вранці встану… Всі мене заспокоюють, усі обіцяють допомогу, підтримку, а приміщення під музей і досі не готове” – хвилюється Іван Макарович.

Давайте зробимо так, щоб Майстер був спокійний за справу свого життя”.
А тепер наберуся відваги і процитую рядки з щоденника. Хоч щоденникові записи – річ інтимна, думки там не дуже причесані і не завше вицяцьковані, однак ті мої конкретні нотатки скажуть більше, ніж би це я надумав зробити сьогодні, вбираючи міркування в розкішні словесні шати.

“25.ІІІ.93, четвер.
Учора записав на радіо болючий монолог про байдужість сильних світу цього до Івана Макаровича Гончара, музею його імені. Якщо й це не подіє на Салія, Морозова, Муляву, взагалі на київську адміністрацію, то гріш їм ціна”.

“28.ІІІ.93, неділя.
Задоволений, що вчора ввечері в програмі “Золоті ворота”, яку веде Надія Самуляк, прозвучало і моє звернення до сильних світу цього – допомогти відреставрувати приміщення губернської канцелярії під музей Івана Гончара, виселивши звідти сім’ї військовослужбовців. Десь хвилин 12–13 апелював до совісті Салія, Президента, Морозова… Навряд, щоб почули.

Сьогодні ця передача повторилася на третій, мистецькій програмі. Іван Макарович зателефонував схвильований, питає: “Чи допоможе оце моє волання?” А звідки мені знати? Я принаймні зробив, що міг. Писав про музей у кожній публікації про скульптора, говорив уже по радіо (ми вже виступали в програмі Надії Самуляк раніше – із Іваном Зайцем, Віктором Кулиничем). І ось знову –  в пресі  і по радіо, телефонно звернувся до Івана Дзюби, Дончика, атакував Жуковського… Далі я безсилий”.

“24 травня 1993 року, понеділок.
З Іваном Макаровичем біда. Я виявився безсилим зрушити справу з переобладнанням приміщення колишньої канцелярії київського генерал-губернатора під музей. Ще з Лідою Орел спробуємо вийти на “Свободу”. Але про яку свободу йдеться, коли Іван Макарович у лікарні? Мені важко до нього озиватися, неначе я винний у злочині. І думаю собі: “Коли з ним чинять таке беззаконня, то що вже говорити мені?”

“25.V.1993, вівторок.
Сьогодні мене інтерв’ював на радіостанції “Свобода” Іван Гвать. Спровокувала мене на новий виток у зв’язку з небезпекою над Іваном Гончаром Ліда Орел. Вона приїхала з Америки і накрутила, спасибі їй, мене, бо я вже був зневірився зовсім. А тепер зажевріла думка: може, світова громадськість почує і озветься до Кравчука – розжирів він дуже. А з Іваном Макаровичем усе гірше й гірше. Щойно оце зателефонував йому в лікарню – вчетверте переливають кров…
Не запізнитися б з цим музеєм!”

“28.V.93, п’ятниця.
Я вчора на прохання Ніни Гнатюк записав невеличке інтерв’ю про долю Івана Гончара і його музею, бо, як виявилося, “Свобода” передала матеріал лише двічі – більше нібито не можна, а я думав, що прокручуватимуть кілька днів, аби світова громадськість почула і вдарила на сполох. Щоправда, Іван Гвать попросив мене прийти до нього в суботу вранці, а сам він у мене взяв координати лікарні в Феофанії, де зараз лежить Іван Макарович. Отже, можливо, завтра щось придумаємо, аби бемкнути в дзвін перед світовою людністю…”

“31.V.93, понеділок.
Несусвітній романтик я. Вірю людям, вірю їхнім словам, однак від слів до вчинків часто терниста відстань. Іван Гвать підвів мене. Навряд чи він хворий, як мені сказали по телефону. Може, хтось йому на мене нашептав? Утім, хто він мені? Але ж є трагічний Іван Гончар, до якого всім байдуже, починаючи від Президента і кінчаючи “сердешними” патріотами. Я знаю, що Іван Макарович… і до мене з претензіями, чув його невдоволення не раз і не два. Але йдеться не про особисте: є зібрана унікальна колекція, яка разом із його смертю загине. Оце й не дає спокою…”

“2.VI.93, середа.
Розмовляв учора з Іваном Макаровичем: він плакав на тому боці дроту, я – на цьому. Це ж жорстокість незалежної України до Гончара. Такі речі не прощаються. Чим тоді нові керівники кращі за тих, учорашніх?
Одразу ж зателефонував Дончикові. Але навряд, що він щось зробить…”

І знову цитую запис у щоденнику від 18 червня 1993 року (п’ятниця): “А сьогодні десь о 10–10.30 Івана Макаровича не стало – тихо пішов на той світ, зневірений у незалежній Україні, в її синах. Пішов, щоб на цю землю, яка принесла йому стільки горя, більше не повертатися. І тільки духом та зробленими ділами житиме (він) у майбутньому музеї, в скульптурах, картинах, зібраних скарбах…”

Вість про смерть Івана Макаровича принесли мені Ніна Матвієнко і Петрусь Гончар прямо з лікарні.

19 чи 20 червня зі Спілки художників України зателефонував до мене Ігор Бугаєнко, попросив підготувати некролог. Зробив його дуже швидко і через годину продиктував Ігореві по телефону. Опублікований той некролог у всій пресі за підписами Л. Кравчука, І. Плюща, М. Жулинського, І. Дзюби, Л. Танюка, В. Чепелика… Мого прізвища там не було – не образився.

Проводжали в останню путь Івана Макаровича 22 червня. А наступного дня в щоденнику зробив такий коротенький запис: “Переконався зайвий раз наочно, як ми вміємо пишно, піднесено, слізно й патетично проводжати в останню путь наших героїв. Але хотів би запитати, де ми були п’ять – десять років тому, навіть в останні передсмертні дні Івана Макаровича?”

Микола Кагарлицький

1–7. 11. 2000