У червні 1970 р. я мав першу зустріч із славним збирачем і патріотом України Іваном Макаровичем Гончаром. Частково ознайомився з його приватною колекцією. На той час я приїхав до Києва для проведення навчальної (етнографічної) практики зі студентами I-го курсу відділу художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (з 1994 р. – Львівська академія мистецтв). Метою практики було вивчення та виконання кольорових замальовок зразків народної кераміки в музеях Києва: Державному музеї українського народного декоративно-прикладного мистецтва (Лавра) та Історичному музеї.
Однак про зустріч з Іваном Гончаром. Біля входу в будинок по вул. Новонаводницькій, 46 мене зустрів високий худорлявий чоловік, який самим своїм виглядом випромінював Добро та Благородство. Він ввічливо відповів на привітання, розпитав, хто я, звідки, а тоді повів мене в приміщення, почав усе показувати, розказувати, зокрема про кераміку. Я уважно й зосереджено слухав його розповідь. Оглядаючи все, що він мені показував, я намагався довго не затримувати погляд на одному експонаті, щоб більше оглянути, і, головне, не забирати у господаря багато часу.
Прощаючись, він попросив, якщо буде можливість, надіслати давні фото людей у традиційному одязі – можливо, хор початку століття чи ще щось подібне. Однак тоді якось і не траплялися мені такі світлини. Лише нещодавно пощастило натрапити на подібні фото, зроблені у 1930-х рр. Ксерокопії їх надіслав до Музею Івана Гончара.
Вдруге пощастило бачити й слухати І.М. Гончара в Києві на конференції «Етнічна самосвідомість і національна культура», яка відбувалася в березні 1991 р. Він тоді брав участь у обговоренні доповідей.
Тоді хтось нас сфотографував. На цьому фото біля Івана Макаровича сидять незнайомі мені люди, далі – Марія Іванівна Погорілець і скраю – автор цих рядків. Ксерокопію цієї фотографії теж надсилаю до Музею.
Ми сьогодні можемо лише дивуватися його мужності: у ті непрості часи створити у приватній садибі збірку, яка згодом стала скарбницею національних надбань. Ясна річ, йому більше шкодили, ніж допомагали, прагнули зупинити його збиральницько-дослідницьку роботу. Я переконаний: Іван Гончар відчував, що своєю подвижницькою працею він торує шлях до Незалежності України.
На мою думку, твори мистецтва, а особливо народного, мають у собі велику силу і здатні впливати на середовище – передовсім на те, у якому створені. Тому відірвані від рідної землі, силоміць вивезені з України мистецькі пам’ятки чекають повернення на батьківщину.
Музей Івана Гончара, безумовно, чекає велике майбутнє. Час вказує на необхідність вивчення спадщини митця. Вона має посісти належне місце в історії Незалежної України.
Василь Гудак,
мистецтвознавець, митець
