Священна Переяславська земля надзвичайно багата на історичні події і видатних людей. Серед них – і Іван Макарович Гончар, який є по-справжньому непересічною особистістю в етнографічному просторі України, зокрема землі Переяславської. Вся його творчість сприймається як плоть від плоті українського народу, ґрунтується на багатющому історичному матеріалі, висвітлює погляди митця на доленосні події минулого.
З Іваном Макаровичем мені довелося вперше зустрітися у серпні 1954 року після бурхливого святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією. Був вихідний день. Я жив при музеї і у вільний час звичайно займався поливанням квітів.
До музейного дворища зайшов чоловік середніх років, одягнутий у чорний костюм і вишиту сорочку. Зупинився біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, вклонився і підійшов до будинку А. О. Козачковського, де жив видатний поет у 1845-му та у 1859 рр. Побачивши мене, підійшов і привітався:
– Я приїхав з Києва, щоб подивитися на свої твори, які експонуються у музеї. Я – Іван Гончар.
Досі Івана Макаровича я не знав, але прізвище його було мені відоме. Залишивши поливати квіти, я підійшов до нього і сказав, що сьогодні вихідний день, але я відкрию музей і ознайомлю його з експозицією. Розповів, що наш музей відкритий 13 квітня 1954 року в будинку А. Козачковського, де жив Т. Шевченко і написав свої найвідоміші твори, в тому числі “Заповіт”, “Кавказ”, “Наймичку”. Іван Макарович з усіх сторін оглянув будинок, зупинився в альтанці, підійшов до кожного дерева, які садив Шевченко разом з Козачковським, пригорнувся і обійняв. Душевна щедрість і щирість, що вабили в ньому, були надзвичайними. Поруч стояла Людина з великої літери. З великою любов’ю він довго оглядав експозицію музею. В кімнаті, де був написаний “Заповіт”, сів на канапу і тривалий час не зводив очей з портрета молодого Тараса Шевченка. Мов зачарований, вийшов з музею. Залишати подвір’я йому не хотілося. Ми сіли на лаву і протягом півгодини не промовили жодного слова. Було вже пізно. Зазирнули до їдальні, а потім пішли до готелю, де Гончар влаштувався на ніч. Іван Макарович не хотів зі мною прощатися і все розпитував про Б. Хмельницького та Т. Шевченка. Я розповів багато маловідомих сторінок з життя цих видатних людей України, а також про історію землі Переяславської. Розмова йшла жваво, і ми незчулися, як зійшло сонце.
Вийшли на майдан, і перед нами постав унікальний пам’ятник архітектури XVIII ст. – Вознесенський монастир, збудований на кошти гетьмана І. Мазепи. Це перший пам’ятник української дерев’яної архітектури, що був переведений у камінь. У 1845 р. його замалював Т. Шевченко. Після огляду Вознесенського собору і колегіуму, де в 1753 р. викладав Г. С. Сковорода, Іван Макарович попросив показати йому Борисівське поле, де бував Т. Шевченко. По дорозі я розповідав про Переяславський колегіум, ми оглянули один з найбагатших у світі могильників черняхівської культури V–VІ ст. н. е. Милувалися чарівним Трубежем і нарешті вийшли на околиці Борисівського поля, яке добре відоме в українській історії як місце розгрому печенігів, половців і татар. Борисівське поле розташоване у мальовничій заплаві річок Альти і Трубежу – зони незайманих лук. Далі від Дніпра заплавні луки помітно переходять у степ, що розкинувся на десятки тисяч гектарів – починаючи від Переяслава і сягаючи полтавських та черкаських степів. Праві береги річок Альти і Трубежу були вкриті лісом, а ліві – травою. Східна частина Борисівського поля впиралася у підвищений берег Трубежу, де колись було поселення черняхівської культури. А далі над полем панував Переяславський замок, збудований князем К. Острозьким наприкінці XVI ст. Він був обнесений міцною дубовою стіною, з високими вежами та оборонним 18-метровим валом, що відігравав велику роль у фортифікаційному укріпленні давнього Переяслава.
Борисівське поле часто згадується у літописах. За переказами, ростовський князь Борис у 1015 р., повертаючись з походу на печенігів, зупинився на відпочинок у цій місцевості на березі річки Альти, де 24 липня 1015 року був підступно вбитий вишгородськими боярами за наказом свого брата Святополка. У 1117 р. князь Володимир Мономах, який князював у Переяславі і багато зробив для його піднесення, на місці загибелі князя Бориса збудував кам’яну каплицю, яку вважав однією з найкращих своїх споруд. Він дуже любив її, часто молився тут. У 1125 р., уже будучи князем Київським, він і помер на цьому місці. З давніх часів тут існує криниця. За народними переказами, вода з неї була цілющою. А 2 травня 1664 р. тут установлено кам’яний хрест з викарбуваним написом. У 1845 р. Т. Шевченко часто бував у цій місцевості, розпитував старожилів, записував їхні спогади, які згодом лягли в основу його неповторних творів. Він замалював і кам’яний хрест, установлений на місці вбивства князя Бориса.
На Борисівському полі у травні 1630 р. селянсько-козацьке військо під проводом гетьмана Т. Федоровича здобуло блискучу перемогу над польсько-шляхетським військом під керівництвом С. Конєцпольського, що мало велике значення для українського народу в його подальшій боротьбі проти польської шляхти. Змальовуючи те побоїще, Т. Шевченко писав у поемі “Тарасова ніч”:
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти.
Борисівське поле стало полем Безсмертя козацької слави, пристановищем для десятків тисяч героїв, які віддали своє життя за долю України. Наприкінці поля знаходиться Борисоглібська церква, збудована коштом місцевих парафіян у 1863 р.
Довго ми з Іваном Макаровичем ходили цим полем. Скуштували цілющої води з прадавньої криниці, постояли біля пам’ятного хреста. Повертаючись до міста, митець з натхненням говорив про Т. Шевченка, його творчість і безсмертну історію українського народу. Саме тут і виникла у нього ідея створити скульптуру Т. Шевченка переяславського періоду.
Підходячи до музею, побачили В. Г. Заболотного, що під’їхав до свого будинку. Ми підійшли до Володимира Гнатовича, академіка, Президента Академії архітектури України, який зустрів нас як найдорожчих друзів. Він запросив до столу і майже дві години ми розмовляли про історію міста, бачення її очима І.М. Гончара. Велику увагу звернули на те, що Переяславщина є етнографічним центром, де проходив процес формування української народності, а пізніше й української нації. “Назріло питання про створення в Переяславі етнографічного осередку України”, – сказав Іван Макарович. В.Г. Заболотний зауважив, що все залежить від Гончара і що особисто він підтримує цю ідею. Іван Макарович і Володимир Гнатович висловили пропозицію про організацію на базі Михайлівської церкви 1649 р. музею етнографії Середнього Придніпров’я. В нашій розмові ініціатива належала Іванові Макаровичу. Він розповідав про звичаї й побут українського народу, красу українського одягу і, зокрема, про диво українського народу – рушник. Його розповідь відзначалася сміливістю думки, гострим баченням проблеми, логічністю, ясністю та емоційністю викладу, що викликало глибоку повагу і захоплення В. Г. Заболотного. Він запросив нас разом з ним виїхати до Києва. Як було тяжко прощатися з такими талановитими людьми!
Протягом багатьох років я спілкувався з Іваном Макаровичем під час нарад у Міністерстві культури. Я щиро захоплювався цією людиною, цікавився його думками, мріями і через призму його особистості усвідомлював справжню велич нашої нації, яка має таких синів.
Удруге в Переяславі я зустрівся з Іваном Макаровичем влітку 1956 року. В цей час закінчувалася реставрація Михайлівської церкви, і обласне управління архітектури передало її нам. Ми планували створити там перший в Україні музей українського народного одягу. І я запропонував Івану Макаровичу відвідати церкву і оглянути нашу колекцію.
По дорозі я розповідав йому про історію Михайлівської церкви – єдиної споруди в нашому місті, яка збереглася із XVII ст. Вона була зведена на залишках Михайлівського собору XI ст., який будував Переяславський єпископ Св. Єфрем. Це була грандіозна будівля, прикрашена довізним мармуром та мозаїкою. Своєю неповторною красою вона могла змагатися з Київською Софією та Чернігівським Спасом. Біля стін Михайлівського собору знаходилися усипальниці переяславських князів. У 1239 р. монголо-татарські ординці напали на Переяслав. Три доби тривала облога міста, оборону якого очолив єпископ Св. Сімеон. Та сили були нерівні. У вогняному смерчі загинули десятки храмів, більшість будівель, майже всі мешканці міста загинули. А тих, хто залишився живим, було взято в полон. Загинув і єпископ Св. Сімеон. Чудовий Михайлівський собор був вщент зруйнований.
І тільки у 1649 р. на залишках цього собору переяславський полковник Федір Лобода розпочинає будівництво Михайлівської церкви, яке було закінчено лише в 1666 році.
Підійшовши до церкви, Іван Макарович із захопленням дивився на цю споруду. Скульптора вразили стрункі пілястри з капітелями римського ордену та прості за композицією й оформленням, але чудові кольорові полив’яні керамічні розетки, прикрашені українським народним орнаментом у вигляді лілей та ірисів. Він не міг відвести очей від ліпних прикрас, фронтальних вікон і ніш Михайлівської церкви, малюнок яких ні разу не повторюється. Не менше захоплення викликало у Івана Макаровича і внутрішнє приміщення церкви, яке було розписане олійними фарбами у 1745 р. У вівтарній частині із купола дивилося суворе Всевидяче око в оточенні ікон Євангелістів, що споглядали на нас із віковічною мудрістю та спокоєм. На стелі церкви знаходяться ікони Святої Трійці, Воскресіння Ісуса Христа, а на стінах — розписи на євангельські сюжети, що супроводжуються текстами. Був вражений Іван Макарович і тим, що серед цих розписів містяться зображення історичних осіб, які жили в Переяславі і багато зробили для його відродження. Це єпископи Св. Єфрем та Св. Сімеон. Довго стояв Гончар, розглядаючи чудовий ліпний орнамент XVII ст. у вигляді квітів з гілочками, що вражає своєю вишуканістю та високим художнім смаком. Недаремно Т. Шевченко, перебуваючи в Переяславі у 1845 р., замалював Михайлівську церкву як чудовий зразок українського народного зодчества.
До церкви зайшли наукові працівники музею Є.С. Нестеровська, О.І. Юзвікова та М.І. Жам, несучи український народний одяг, вишиті українські рушники та декілька килимів. У Івана Макаровича загорілися очі. Захоплено роздивлявся все те. А коли розгорнулися у всій красі рушники, він буквально занімів. Ніжно, самими кінчиками пальців художник водив по візерунках, боячись навіть дихнути. Але ось його погляд зупинився на старовинному так званому “монастирському” рушнику-красені, виготовленому на Переяславщині. Він манив до себе квітучим розмаїттям “Дерева Життя”, серед гілок якого тулилося все живе і суще, що мало місце на землі. Іван Макарович підійшов ближче і враз із просвітлілим обличчям став перед ним на коліна. Схиливши голову, низько вклонився йому як своєму народові за його довготерпіння й працьовитість, як матері, руки якої тішили той рушник, немов свою дитину, вкладаючи в нього любов і ніжність до своєї землі. І коли Є.С. Нестеровська винесла із сховища ще із сотню вишиваних рушників, Іван Макарович з невимовною ніжністю обняв їх, притулився до них обличчям і тихо промовив: “Український рушник – це моє життя”.
Це не порожні слова – це кредо й зміст його подвижницької творчості на ниві рідної культури і духовності. У І. Гончара зародилася мрія створення у Києві музею українського рушника. Організовувалися наукові експедиції із збирання рушників. Але коли він побачив, що у фондах Переяслав-Хмельницького музею зібрано 1410 українських рушників Середнього Придніпров’я, то зрозумів, що доцільно було б створити цей музей у Переяславі-Хмельницькому.
Іван Макарович запропонував звернутися з листом до Київського облвиконкому з проханням про передачу Борисівської церкви – пам’ятника архітектури 1863 р. на баланс Переяслав-Хмельницького музею для створення музею українського рушника Середнього Придніпров’я. Цей лист підписали В.Г. Заболотний та І.М. Гончар. Рішення було прийняте. Протягом року в Борисівській церкві був проведений капітальний ремонт і ми створили експозицію українського народного рушника Середнього Придніпров’я. А через деякий час, після повернення церковній громаді Борисівської церкви, ця експозиція була перенесена на територію музею народної архітектури та побуту і розміщена у церкві, що датується 1651 р. із с. Піщики Білоцерківського р-ну. Цей музей, у фондах якого зберігається 4050 одиниць скарбів українського народного мистецтва, став окрасою заповідника.
На початку 60-х рр. мені доводилося зустрічатися з Іваном Макаровичем з приводу будівництва першого в Україні музею народної архітектури та побуту Середнього Придніпров’я.
На той час ми створили етнографічний музей у Михайлівській церкві та дзвіниці. Перевезли і встановили на її території вітряк XIX ст. із с. Ковалина та комору і повітку XIX ст. із с. Карані Переяслав-Хмельницького р-ну. Стало ясно, що організувати музей під відкритим небом неможливо. Вирішили звернутися до Ради Міністрів України про виділення на околиці міста 30 га землі для будівництва музею народної архітектури та побуту Середнього Придніпров’я, присвяченого 150-річчю з дня народження Т. Шевченка. 3 березня 1964 року приїхала комісія, у складі якої були К. Гуслистий та І. Гончар. Очолював її заступник голови Ради Міністрів України П. Т. Тронько. Оглянули етнографічний музей, територію Михайлівської церкви і поїхали на Татарську гору, де планувалося розмістити музей під відкритим небом.
Членам делегації я розповів, що тут планується насадити дендропарк, створити експозицію садиби князя Горчакова, а також обладнати церковні майдани та сільську базарну площу. В музеї під відкритим небом ми запланували відтворити вуличну забудову села, характерну для України XIX ст. Завдяки П. Троньку було прийняте рішення про виділення 30 га землі. Починаючи з 9 березня 1964 року, почав закладатися дендропарк, де висаджено 45 тис. дерев, 35 тис. кущів. Кожного року висаджувалося безліч квітів. Перевезено і встановлено 5 архітектурних церковних споруд і дві дзвіниці, створено першу у світі колекцію з 16 українських вітряків з різних районів України. Перевезено й реставровано Добраничівську стоянку пізнього неоліту, житло черняхівської культури IV–VI ст., житло часів Київської Русі і святилища трипільської культури, язичницьке і половецьке, поч. XIII ст. В ході розповіді Іван Макарович запропонував на підвищеній місцевості, яка домінує над усією територією, установити В’юнищанську церкву як данину пам’яті Т. Шевченка, а також створити навколо озера Вишнево-Ремісничу вулицю. І коли в 1966 р. Іван Макарович відвідав музей, то побачив, що його пропозиції здійснилися. Була перевезена і встановлена В’юнищанська церква і побудована Вишнево-Реміснича вулиця. Він оглянув вулицю, ознайомився з інтер’єрами українських садиб і допоміг розробити інтер’єр української корчми XIX ст. Він кілька разів відвідував музей народної архітектури та побуту, радів разом з колективом успіхам, бажав нових звершень в ім’я України. У передмові до книги-альбому про Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав” “Скарби народної пам’яті” він писав: “Усе, що ви перед собою побачите, хай збуджує у вас почуття найщирішої любові до поетичної душі матері-України, і хай любов ця стане могутнім стимулом для її прекрасного майбутнього та буйного розквіту”.
Михайло Сікорський
