На Полтавщину я їхав, а по Полтавщині вже літав на власних крилах. Ця поїздка дала мені таку ідейну наснагу і заряд, що вже ніяка сила не могла стримати наступних подорожей. Почався новий, етап у моєму творчому житті, який в майбутньому створить цілу стихію не лише для мене особисто, а й для всієї України.

(Іван Гончар, із щоденникових записів)

Віддавна величні пагорби, що велично височіють в Києві на правому березі Дніпра і тягнуться далеко вниз по течії, були святою землею для загадкових цивілізацій, слугували надійним прихистком для духовного сподвижництва, ставали осередками науки і культури. Саме на цих святих горах поставали храми українського духу, що впродовж віків оберігали нетлінні карби народу, а з тим – забезпечували його незнищенність, спадкоємність традицій, формували надійні орієнтири подальшого поступу.

Символічно і вочевидь не випадково саме тут в середині минулого століття звитягою життя однієї людини було закладено підвалини потужної твердині українства, що вже у нашу, новітню, добу відкриває свою широку браму усім спраглим духовного причастя нації. Цим самозреченим будівничим став митець і збирач Іван Гончар (27.01.1911 – 18.06.1993) – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер, Заслужений діяч мистецтв України (1960), Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (1989), Народний художник України (1991), один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України.

Іще юнаком, у полум’ї воєнного вандалізму він заприсягнувся, що якщо виживе, то все своє подальше життя присвятить збереженню й примноженню культурних святинь нації. Вже пізніше він постане Шевченківським «апостолом правди» на культурницькій ниві українців. «Маразмом, мракобіссям і злочином перед народом» гнівно таврував Іван Гончар музейно-фондові «ув’язнення» неоціненних скарбів української культури минулого, вважаючи, що «не показувати речової культурної спадщини свого народу – це значить відняти в нього гордість, свідомість і право на самобутність, відтак право на самопізнання, зломити крила для польоту вперед». Уся його діяльність, не поділяючись ним самим на дослідницьку і збирацьку, культурно-просвітницьку й пропагандистську, була спрямована передусім на комплексне фіксування, вивчення, реконструкцію та популяризацію українського традиційного середовища ХVІІ – ХХ ст. Продовжуючи справу своїх славних попередників кінця XIX – початку XX ст., І.М. Гончар створив громадський музей на основі своєї приватної колекції народного мистецтва, маючи на меті заснувати неофіційний культурно-мистецький осередок українського життя, основним завданням якого став би пошук, збереження і показ автентичних творів українського народного мистецтва у поєднанні з його власною художньою творчістю задля пробудження національної самосвідомості українців. У своїй діяльності І.М. Гончар вдало поєднав теорію і практику: від польової, збиральницької роботи до осмислення сутнісних засад і загальносвітового значення української народної культури. Ігноруючи низьковартісні заідеологізовані твори соцреалізму як у професійному, так і в псевдонародному «штампованому мистецтві», виступаючи проти політики тодішніх державних музеїв, ще надавали перевагу виключно «радянському мистецтву», ігноруючи при цьому образно-інтуїтивне, міфопоетичне й наївно-романтичне підґрунтя народного мистецтва українців, Іван Гончар відшукував і повертав у своєму Музеї до життя зисокохудожні мистецькі твори. Він цілеспрямовано культивував у народному мистецтві автентичне, первинне, виявляючи світоглядні засади образотворчого мислення українців. Мистець власноруч збирав твори до своєї колекції, експонував, інтерпретував, застосовував їх у традиційному функціональному середовищі, наголошуючи, що всі ті речі були б знищені, коли б не потрапили до його Музею і не знайшли в ньому своє повноцінне побутування. Збирання колекції було не стихійним, а мистецьки й науково обґрунтованим.

Відданість власному народові й покликанню свого життя, особистий мистецький і просвітницький хист Івана Гончара перетворили його громадський музей у народну інституцію, своєрідне горнило цілої плеяди діячів української культури. За силою впливу на виховання національної самоусвідомленості Івану Гончару не було рівних. Його хатній музей як опозиція офіційній ідеології й тоталітарному режимові був по суті підпільним, але добре знаним у всьому світі.

Таким чином громадський хатній Музей Івана Гончара постав у ті часи багатоцільовим центром народної культури, де від агресії більшовизму та великодержавного шовінізму оберігалися нетлінні скарби українського народу, де у його відвідувачів пробуджувалася національна свідомість і гартувалося усвідомлення самобутності й феноменальності української народної культури. Записи у Книзі відгуків, зроблені наприкінці 1960-х років, свідчать: «Це велика подія в житті кожної людини – завітати у цей Ноїв ковчег народного мистецтва…». «В жодному музеї Києва ми не змогли одержати такої естетичної насолоди, а також уявлення про українське мистецтво, як в цій невеликій хаті-музеї, настільки багатої змістом і скарбами українського мистецтва, що ми схиляємось долі перед талантом, невтомністю, ентузіазмом людини, яка створила цей музей…».

Цілком зрозуміло за тодішньою логікою, що сам господар та відвідувачі Музею зазнавали всіляких переслідувань з боку офіційної влади за незаідеологізоване висвітлення народної культури і, зокрема, традиційного мистецтва українців, заборонене на той час у державних музеях та інституціях. Проте митець відстоював право людини доторкнутися до традиційної культури свого народу, і музей продовжував діяти.

Відтак, своєю багаторічною плідною діяльністю І.М. Гончар заклав основи формування якісно нової установи – всеукраїнського центру народної культури, де б у комплексі, за сучасними науковими методологіями та художньо-творчим підходом, на фаховому рівні вивчалася, плекалася й розгорталася національна традиція – запорука життєздатності й подальшого існування етносу в просторі й часі. «Лише через минуле можна побачити майбутнє нашого народу. Ваш музей – це та призма, через яку ми бачимо нашу Україну, Україну майбутню», – записав 1964 року в Книзі відгуків робітник Василь Здоровило. «Треба просити цю людину, поки не пізно, щоб його музей став підвалиною державного», «Буде непростимим гріхом, якщо ці скарби українського народного мистецтва задушаться в одній кімнаті. Ми, народ – вимагаємо для них місця і світла, а для рук, які їх зберегли для поколінь, – пошани і вдячності», «Відвідавши цей чудовий музей, хочемо висловити побажання, щоб було збудоване велике, зручне, гарне і окреме приміщення, де б вільно розмістилися ці численні експонати, щоб це дійсно був Музей народного мистецтва України, зручний для огляду широкими масами народу…».

На початку 1990-х років, коли Україна здобула державну незалежність, а Іван Гончар – заслужене визнання своєї творчої та просвітницької діяльності, широкою громадськістю було порушене питання про створення державного музею на запропонованих ним засадах. 1993 року Івана Гончара не стало. Однак його заповітна мрія про окремий представницький музей народної культури почала втілюватися в життя. Зважаючи на загальнонаціональне значення колекції І.М. Гончара, багаторічні клопотання громадськості та підтримку діячів української культури, за Дорученнями Президента України для Музею було надано окремий будинок – колишню резиденцію генерал-губернатора. Будівля була зведена в 1757 – 1762 рр. за проектом архітектора Семена Каріна (1733–1797), у її спорудженні брав участь видатний зодчий Степан Ковнір.

Нині колекція Музею нараховує понад 20 тисяч експонатів ХУІ-ХХ ст., зібраних упродовж 1950–90-х років як самим фундатором, так і Петром Гончарем, нинішнім директором установи. Серед них: унікальні збірки рушників, килимів, одягу, головних уборів тощо; керамічні вироби з різних гончарських осередків України (макітри, горщики, миски, зооморфна пластика, іграшки, кахлі), рідкісні зразки писанок, вироби з дерева, металу та скла, цінна колекція народних музичних інструментів. Пріоритетною в Музеї є збірка українських народних картин (зокрема славнозвісних «Козаків Мамаїв»), а також ікон народного письма.

Приватна бібліотека І.М. Гончара, яка також увійшла до Музею, налічує близько З тис. українознавчих видань, частина яких – стародруки (Апостол 1625 р., Октоїх 1640 р. тощо) та рідкісні книги, що за радянських часів зберігалися переважно у «спецхранах» і за утримування бодай однієї з яких можна було потрапити до в’язниці. Значну наукову цінність складає архівний фонд: рукописи, листи, записники, щоденники, аудіо- та фотоматеріали І.М. Гончара. Творча спадщина засновника Музею також є досить вагомою: живопис – 1000 од., скульптура – 600 од.

У Музеї Івана Гончара зберігаються й так звані етнографічні листи (понад 2000 од.), зібрані у 18 томів історико-етнографічного альбому «Україна й Українці». Тут розміщені унікальні світлини кінця XIX – першої половини XX століття – переважно типи людей у народному образі, портрети видатних діячів історії та культури – дбайливо впорядковані й мистецьки оформлені І.М. Гончарем. Серед них, один із найбільших за обсягом, присвячений Полтавщині. В ньому відображено самобутній світ цього регіону: давні фотографії полтавців у народних строях (Зіньків, Полтава, Плішивець, Лохвиця, Велика Круча, Сари, Миргород, Великі Сорочинці, Велика Рубка, Остап’є та ін.), портрети видатних людей (Микола Лисенко та Михайло Старицький в різні роки життя; майстер бандур Нечипір Манжара, полтавський різьбяр Олекса Мудрик, гончарі Олександра Селюченко, Хома Сакун, родина Пошивайлів, зодчий Михайло Цапенко), історико-архітектурні пам’ятки (дерев’яна церква в с. Плішивець, зруйнована Успенська церква в с. Лютенька, типи народних будівель), етнографічні побутові сцени (кобзарі з Полтавщини, заняття бджільництвом в дореволюційній школі с. Велика Круча, драмгурток наймитів з Опішні, опішнянські гончарі зі своїми родинами, мандрівний кобзар з поводирем в Полтаві, тощо).

Серед значної кількості експонатів Музею чільне місце займають пам’ятки Полтавщини. Саме сюди Іван Макарович здійснює свою першу етнографічну подорож, відчуваючи серцем виняткову значимість цього регіону в культурно-мистецькому житті України. За час експедицій у ці краї упродовж 1957 – 1979 р.р. І. М. Гончар обстежив цілий ряд міст та сіл: Полтаву, Диканьку, Опішню, Остап’є, Решетилівку, Лубни, Кобиляки, Чорнухи, Березоточу, Піски, Засулля, Оржицю, Хорол, Подол, Вовчик та ін. Там він робив етнографічні замальовки жител, церков, краєвидів, народних типажів. Серед таких картин “Молодиця з с. Остап’є”, “Дівчина у віночку з с. Чорнухи”, “Жінка у свиті з Полтави” та ін. Художник залишив цінний матеріал з української обрядовості, адже він замальовував народні обряди в “живому”, природньому середовищі.

Наразі хотілося б зупинитися на одній яскравій миті в житті Івана Гончара – його незабутніх відвідин Полтавщини. Примітно, що цей уславлений ще з минулого куточок мистецької України І.М. Гончар відвідав одним із перших на самому початку свого харизматичного збиральництва. І не випадково. Адже це було його своєрідне причастя духом цього краю. Про це ми дізнаємося із коротких, але колоритних і емоційних роздумів у щоденникових подорожніх записах І.М. Гончара 1956–66 років:

Подорож на Полтавщину

Це – перше моє відвідання Полтави після війни, бо в Полтаві я був під час самої війни, вірніш ми відступали через Полтаву, а потім проходили через Полтаву під час наступу наших військ.

Згідно свого плану поїздки в Полтаву було відвідання знаменитого музею, побудованого в українському національному стилі видатними зодчими та митцями України, такими, як братами Василем та Федорем Кричевськими, а також видатним українським митцем Сергієм Васильківським. Ці українські митці, патріоти дійсно вклали свою поетичну душу в цей дивовижний витвір національної архітектури. Оглянувши цей музей… проймаєшся гордістю за свою національну культуру, а ознайомившись з експонатами музею, стаєш більше збагаченим духовно і мовби оглянув оком усю Полтавщину. Ось так почалася моя подорож до Полтави. На Полтавщину, яка збагатила мене знанням про наш рідний край, я прибув уперше.

Знахідки “Козака Мамая”

У самій Полтаві я випадково і на своє щастя познайомився зі вчителькою, вона ж і майстер народної творчості – Олефір Зінаїда Григорівна, яка мені розповіла про село Остап’є, в якому вона перебувала під час Вітчизняної війни. З її вуст я довідався про історію села, яке було засноване козаком Остапом від чого й назвалося його іменем, бо цей козак кохався в малярстві. Тужив за своїм козакуванням, а тому любив малювати козаків. Отже традиції малювати козаків успадкувалися його нащадками, так що в кожній хаті села Остап’є можна було бачити картину із зображенням козака в різних варіантах. Та село під час війни дуже потерпіло, центр села повністю спалено, але околиці збереглися. Отже, за порадою Олефір Зінаїди я їду в це село з тим, щоб розшукати картину з козаком Мамаєм; про яку я мрію роками. І ось я в селі Остап’є мандрую з хати до хати, розшукуючи омріяну картину. Хотілося б сказати кілька слів про цього козака. Наш талановитий і співучий народ найбільше любив оспівувати запорізьких козаків, своїх національних героїв – тих, хто віддано боронив волю та незалежність свого рідного краю.

У мистецькій спадщині народу є безцінні пам’ятки творчості, які відображали наших лицарів запорожців. Запорізький козак став на тривалий час народним ідеалом та й всі наші пісні пройняті козаччиною. Свого часу важко було навіть уявити сільську хату без зображення козака-запорожця, зокрема козака Мамая.

Надзвичайно багато картин на цю тему появилося в побуті народу після зруйнування Запорізької Січі та придушення гайдамаччини. Народ наш тужив за козаччиною, яка відстоювала волю і незалежність свого народу і волів хоч на картині бачити тих, хто стояв на обороні своєї волі. Традиційний козак Мамай – не випадкова постать в літературі і не вигадана народом. Це – історичний герой часів гайдамаччини. У 1750 році особливий страх на польських панів наводила ватага запорізького козака Мамая. Однак виявляється, що під цим ім’ям діяло дві особи. Один Мамай 1750 року зруйнував маєтки князя Любомирського і за це російські царські війська жорстоко розправилися з ватагою Мамая. Самого отамана четвертували, а голову його разом з шапкою повісили на шпиль і виставили на мосту в м.Торговиці. Якийсь Андрій Харченко зняв з тієї голови шапку, оголосив себе Мамаєм і за прикладом свого попередника ходив із ватагою і громив шляхту по всьому правобережжю України.

Саме таку картину з козаком Мамаєм мені й хотілося розшукати в цьому селі. І ось моє безмежно палке бажання увінчується великим успіхом. Я знахожу дві картини з козаками Мамаями. На одній картин – сидяча постать, а на другій – козак Мамай верхи на коні. На радощах я зайшов до однієї хазяйки попросити щось перекусити. Та перш ніж вона дала мені поїсти, я показав їй придбані картини. Вона, глянувши на них, аж скрикнула: “Та оце вам така картина потрібна?! Та я вам зараз принесу, таку картину, вона висить у мене в кухні”. Через кілька хвилин насправді хазяйка принесла мені велику картину козака Мамая, побачивши яку, я онімів від радості і подумав: скільки ж вона з мене візьме за цей шедевр народного мистецтва? І коли я боязко спитав скільки вона хоче, за неї, то відповідь була для мене вражаюче неждана – 15 крб. Звичайно, від радощів я дав їй 20 крб., за що вона дуже була мені вдячна і добре мене нагодувала. Отак я виїхав із с.Остап’є безмежно щасливий, що відразу придбав аж три картини козаків Мамаїв. Після такої вдачі я з охотою ще блукав по старожилах Полтави в пошуках нових для мене експонатів.

В Кобиляках

4-го грудня 1965 року прибув я в м.Кобиляки, що на Полтавщині. При першій зустрічі з людьми, як і завжди, розповідаю про мету свого приїзду, розпитую, де живуть старожили, від яких довідуюся про історію села, про народне мистецтво і народні традиції. Всі направляють до Івана Бугріменка, де бачили картину з козаком. Та як я був гірко вражений, що на стінах ніяких картин не було, не то що з козаком. Вступаю в контакт з господарем хати, від якого довідуюсь про козака Мамая. Розповідає, як вони ховалися з картиною, на якій намальований справжній козак Мамай. Ховали в соломі. І ось нарешті хазяїн дому видобуває зі сховища безцінну реліквію, яка була схована в клуні, в соломі. Далі Іван Бугріменко розповів чому цей скарб опинився у соломі, “Коли я, – каже господар, – запропонував свого козака в місцевий музей, то його не те що не прийняли, але ще й наказали знищити як націоналістичну картину та ще й з погрозами покарати мене за неї, щоб я, мовляв, не тужив за козаками. Та я не скорився. Жаль було картини, з якою зжився, і рішив заховати її глибоко в соломі. Однак завідуючий музеєм не заспокоївся і через якийсь час зайшов до мене, – говорить Іван, – і почали шукати та штиляти шпилем в солому. Моє серце стривожилось, а ось знайдуть. Та на моє щастя, загроза козаку минула, хоч правда, не без болю. Козак був пробитий. Ось цього мученика козака Мамая з раною і показав мені Іван Бугрименко. Я, звичайно, був безмежно радий знахідці та боявся, що господар вже мені його не продасть, а коли й продасть, то загне велику ціну. Та як же я був здивований, коли господар цієї реліквії був радий мені не то що продати, а віддати даром, маючи на увазі, що нарешті вона буде збережена. Та моя совість не дозволила мені брати таку реліквію задарма. І я заплатив невелику суму, яку визначила господиня, тобто дружина Бугріменка, точно не пам’ятаю, 20 чи 25 крб.

Окрилений новою нахідкою, щасливий від цього, я повертаюся до Києва. В Києві в Спілці художників я зустрічаюся з мистецтвознавцем, який будучи в Кобиляках, свого часу бачив цю картину і рекомендував мені її придбати. Моє бажання давно омріяне, не мало меж, і почувши це, я, відклавши все, не зважаючи на зиму, ринув у дорогу за незнаним Мамаєм. А поїздка моя, як сказано вище, увінчалася успішно. Я привіз до свого домашнього музею ще один шедевр народного малярства. Зустрівшись з мистецтвознавцем Уманцем, я йому сердечно подякував за його звістку про “Козака Мамая”, якого він бачив у Кобиляках.

Походження Кобиляк

Зі слів Ісая Федосія Кіндратовича, в Кобиляках скрізь провалюється земля і відкриваються підземні ходи.

В зв’язку з цим старі люди розповідають, що в XVII столітті українське козацьке військо разом з місцевим населенням покопали підземні ходи та сховища під Кобиляками. Коли татари з великою ордою набігали на Кобиляки, то населення та частина війська відходила, а частина ховалася у підземеллі, і коли передові козаки відступаючи відволікали ворога за місто, то козаки, що ховалися в підземеллі, яке було вже в тилу ворога, раптово і блискавично вилітали з підземелля і нещадно громили ворога, який попадав у пастку.

Назва Кобиляк походить від слова “кобила”. Мешканці вирощували кобил для литовського війська.

В місті Кобиляки побутує багатий фольклор. Ось деякі його зразки, записані від старої жінки, яка, ще дівчиною, була активною учасницею цих народних звичаїв:

На Івана на Купала
Пироги сажала,
А на Петра і Павла
Вона вибирала.
Купався Іван
Та й у воду впав.
А дівка Маринка втонула –
Лиш плахта червона взринула.

В селі Кишеньки на свято Купала дівчата находили великого будяка, уквітчували ягідками та стрічками, і кругом нього взявшись за руки водили хороводи, співали і танцювали. Хлопці в хороводі участі не брали, а стояли і дивилися. Дівчата були одягнені святково, у віночках з природних квітів, у вишиванках та плахтах.

Потім будяк вирубують, несуть до річки, кидають його у воду і співають купальських пісень. Будяк кидають у воду дівчата-підлітки, а старші дівчата кидають у воду віночки, сплетені з польових чи лісових квітів, спостерігаючи за їх рухом. Такі звичаї відбувалися на річці Ворсклі.

В цьому ж селі Кишеньки мені вдалось записати народні звичаї і традиції, пов’язані з різдвяними святами, а також декілька колядок і щедрівок. Ось одна із цих щедрівок:

Ой, на горі липа
Цьвітами облита –
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям
на здоров’я!

Або:
Маланка ходила,
Василька водила:
Васильку, мій батьку,
Пусти мене в хатку.
Я жита не жала,
Чесний хрест держала,
Золоту кадильницю –
Кадітеся люди:
Ось Вам Христос буде!
Богу свічу ставте,
А нам калаче дайте –
Добрий вечір!
Ой сів Христос та вечеряти –
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на ввесь вечір.
Прийшла до нього
Та Божая мати –
Щедрий вечір, добрий вечір!
Ой сідай же в мене,
вечеряти в мене.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Ой спасибі, Синку,
Та за вечеринку.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Та дай мені, синку
Та золоті ключі.
Щедрий вечір, добрий вечір.
Та повідмикати рай і пекло –
Щедрий вечір, добрий вечір:
Та повипускати праведнії душі –
Тільки однієї душі
Та й не випускати .
Щедрий вечір, добрий вечір!
Бо тая душа та неньку налаяла.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Вона не лаяла, а тільки подумала –
Щедрий вечір, добрий вечір.

Жаль, що пам’ять народу про свято Петра і Павла живе-побутує, а от згадки про козаків зникли з народної пам’яті, хоч сама назва села Кишеньки походить від слова Киш, тобто козацький киш. Правда, старожили села, ще добре пам’ятають походження села та й самі є потомками козаків, які тут стояли кошем та їх фольклор народ села не доніс до наших днів, а можливо хтось із старожилів і знає про ці звичаї і побут, та мені :не вдалося виявити.

Взагалі такі села, як Китайгород, Петраківка, Царичанка, в яких довго трималась старовина, зараз стерлася з пам’яті народа.

В селі Білики на Полтавщини

5-го грудня 1965 року я відвідую с. Білики, колишнє містечко. В цьому селі, як і скрізь, я довідуюсь про характерне для Полтавщини народне мистецтво, особливо багатокольорові рушники, вишивані на п’яльцях гарусом (кольоровою вовною). Гама кольорів використовувалась у межах – червоний, синій, жовтий (жовтогарячий) та рідше – зелений. Ці рушники мене дуже зацікавили, по суті, це для мене було нове відкриття у вишиваних рушниках, це було справжнє диво. І мені вдалося придбати кілька рушників.
Звичайно, крім таких рушників, тут виготовлялися і ткані рушники, але не більше як двоколірні: червоним і синім кольором або червоним і чорним.

Народне малярство у вигляді образів (ікон) також було неповторним, колористичним і своєрідним, стилізованим і соковитим із неповторними народними типажами місцевих мешканців полтавчан. Мені вдалося придбати дві оригінальні ікони на полотні розміром десь на 130 х 70. Одну з цих ікон я придбав у Дмитра Сильвестровича Пучки. Образ цей уже не висів на стіні, а зберігався на горищі і хазяїн вже ним не дорожив, то й віддав його мені забезцінь.

Відвідав я одну з вишивальниць Проскурню Марію Яківну, яка не тільки гарно вишивала гарусом рушники, але й мала великий хист до ткання. В неї мені вдалося придбати не лише мальовничий рушник, але й оригінальну вишивану жіночу сорочку. Крім жінок, в с.Біликах рушники вишивали і чоловіки…

Взагалі в Біликах було розвинені народне мистецво вишиття/ткання, малярства,особливо іконописне, різьбярство та гончарство. Тут ткали і килими, чорні запаски, пояси-крайки, як жіночі, так і чоловічі. Вельми я був задоволений відвіданими цього села з багатим і всебічними галузями безмежно мальовничого народного мистецтва. Виїхав щасливим з нього.

В с. Біликах я познайомився із старим вчителем Чернечою Степаном Кузьмичем, у якого придбав гарного рушника. Він мені багато розповів про це стародавнє село, де жили донедавна старезні діди-внуки старих січовиків, в яких довго зберігалося козацьке спорядження та, на жаль, сьогодні вже нічого не збереглося.

В Полтаві

Приїхавши в Полтаву, я найперше рвався в Полтавський краєзнавчий, колишній земський, музей, який приваблював мене своєю неповторною українською архітектурою. Разомд з тим хотів побачити образ мистецької культури Полтавщини у виставочних залах музею. Полтавський музей приваблював мене ще й тим, що його проектували видатні наші архітектори Василь та Федір Кричевські, а також наш славетний живописець Сергій Васильківський. Музей цей є гордість нашої архітектури, пишається якою не лише Полтава, а вся наша нація.

Та настрій скоро мені зіпсувала експозиція музею, побудована сухо, стандартно. Експонати показані не в своєму середовищі, мається на увазі історичному.

Продовжую оглядати експонати музею із запу в зал. Цікавлюся назвами експонатів, які, до речі, написані на двох мовах, імперською російською та колоніальною українською, і скрізь мене обурювало оце приниження нашої української гідності, бо двомовність існує лише там, де є поневолення.

Багато експонатів виписано безграмотно, а ще більше зовсім не підписано з причини чи то байдужості, чи не від знання їх. Словом, у всьому відчувається бездушність і байдужість, а більше всього незнання справи та безграмотність.

Та і незважаючи на різні недоліки, образ мистецької культури та етнографії Полтавщини показано виразно і всебічно.

Та всьому цьому не треба було дивуватися після того, коли я довідався, що директором музею буз колишній голова колгоспу Капчун Микола Леонтійович, а замісником – Черевань Григорій Прокопович, колишній інструктор райкому, в якого було мало грамоти, зате багато свавілля і пихи.

Риженко і Мощенко – збирачі, визначні працівники музею Полтавщини. Захопившись Полтавщиною я хотів би дізнатися про неї ширше і глибше, а також щось придбати, щось намалювати з експонатів музею. Велике було бажання подивитись фонди музею та замісник директора Черевань був невблаганний щодо мого прохання. Цього ж дня я виїхав з Полтави.

В Кременчуці

Мене завжди не покидала думка: чому Україна, така багатюща своєю народною культурою, своєю неповторною етнографією, не має етнографічного музею? А ті музеї, які є в Києві, чи краєзнавчі музеї по обласних центрах та інших містах, такі вбогі на етнографію, що там дивитися ні на що. Адже навіть після спустошливої війни та страшної голодовки 1932 – 1933 років, коли люди все збували, рятуючи своє життя, ще можна було зібрати багато предметів етнографії, особливо народного мистецтва та вбрання. Пугало націоналізму настільки отруювало почуття національної гідності гордості, що люди боялися навіть носити національне вбрання, вішати рушники на портрет Тараса Шевченка, не те що створювати український етнографічний музей чи принаймні відділи етнографії в краєзнавчих музеях. Збиранням україніки ніхто спеціально не займався, боячись отримати ярлик націоналіста. Мене страшно обурювало те віконце, через яке показували в музеях Україну, – там її ледь-ледь можна було побачити.

Така ситуація спонукала мене якомога можна більше і швидше зібрати скарбів народного мистецтва, щоб у цьому ж таки році (1959), перебравшись у свій особняк, створити домашній музей народного мистецтва України.

Тож 1959-й був винятково напружений і заповнений подорожами по найбільш цікавих і видатних місцях України. З Прохорівки та Келеберди я “Ракетою” лину до Кременчука, цього історичного поселення, в надії щось придбати з народного мистецтва Придніпрянської Полтавщини, а звідти через Нові Санжари, Полтаву, в гончарну столицю України – Опішню. На деякий час я зупинився в Кременчуці. Познайомившись з містом, його історичними пам’ятками, яких там дуже мало, відвідав старожилів на околицях Кременчука, в яких уже дуже мало що збереглося з народного мистецтва. Та з моєю настирливістю мені все-таки вдавалося дещо добути. Буквально день я був у Кременчуці, а звідти поїхав до містечка Нових Санжар, що лежало по дорозі на Полтаву.

У Нових Санжарах

Нові Санжари – районний центр Полтавщини. Це містечко приваблювало мене своїм розташуванням: як із погляду етнографічного – це південно-західна Полтавщина, так з погляду географічного, оскільки воно лежить над річкою Ворсклою.

На жаль, мої сподівання на нові експонати та мальовничу природу не здійснилися. Знівечене і сплюндроване війною містечко мало непривабливий вигляд, убогу природу, хоч і розташоване Ворсклі.

Оскільки мій час перебування в ньому був дуже лімітований, я швиденько мотнувся по старожилах, аби розвідати наявність скарбів народного мистецтва та вбрання. Виявилося, що містечко дуже потерпіло в ту страшну голодовку 1932 – 1933 рр., а воєнна руїна його доконала. У голодовку люди збували свої домашні скарби за хліб, а у війну все було або спалено, або зруйновано.

Мені вдалося дістати в однієї бабусі вже латаний старовинний рушник, вишитий синіми нитками ще на початку XIX ст. Неждано для себе я також надибав в однієї старенької бабусі надзвичайно цікаву білу свитку, в якій вона вінчалася. Бабуся так нею дорожила, що не могла скласти їй ціну і запросила нарешті за неї 500 крб. Звичайно, вона була варта цієї ціни, бо це був справжній скарб з народного вбрання, але для мого бюджету це було не під силу. Свитка була так г,арно пошита та оздоблена квітами, що я й до сьогодні її не забув. Пізніше шкодував, що не придбав, бо вже нічого подібного ніде не траплялося. Хотів я щось намалювати з краєвидів цього містечка, але воно наскільки нудне і сіре, що нічого привабливого я не знайшов. Пішов на річку Ворсклу, і лише водяний млин з мальовничою дублистою вербою мене привабив. На спомин про Н.Санжари я намалював краєвид із цим млином. Виїхав я з Н.Санжар із мізерним надбанням, але з великим жалем за тою свиткою – шедевром народного вбрання Полтавщини. Сподівався повернутися сюди знову, та цій надії не судилося збутись. Свитка канула в небуття.

Знову Полтава

Метою поїздки на Полтавщину цього разу було зібрати виключно народне мистецтво, особливо гончарство Опішні та навколишніх сіл. Хоч, правда, я ніколи не випускав із поля зору антикварних книг з україніки, так само, як і не поливав малювати краєвиди й історичні нам ятки.

В Полтаві моя зупинка була нетривалою, зате результативною. Я побував у майстра різьбярства Гарбуза й придбав декілька різьблених праць його полтавських гончарів, вишивальниць, ткачів. Узагалі познайомився глибше з характером народного мистецтва Полтавщини та його сучасними старими творцями, які доживали свого віку. Побував у знаменитому Полтавському краєзнавчому музеї, побудованому ще до революції знаменитими нашими діячами мистецької культури, Василем Кричевським – архітектором та живописцем, і художниками-класиками Сергієм Васильківським та Самокишем. Цей музей у типовому українському стилі як зовні, так і всередині був зруйнований під час війни і ще цілком не реставрований, але окремі приміщення вже функціонували. В музеї я познайомився з дуже цікавими зразками народного мистецтва Полтавщини минулих років, що ще більше підсилило мій ентузіазм. У Полтаві мені вдалося зібрати чимало зразків народного мистецтва, особливо кераміки роботи гончарів Полтавщини, зокрема опішнянських гончарів часів земства. Дістав я також цікаві книги, з історії України, намалював декілька етюдів і виїхав з Полтави до столиці українського гончарства – села Опішні.

В Опішні та Млинах

Після того, як з Карпат привіз велику збірку гуцульської кераміки, поставив собі за мету в цьому ж році поїхати в Опішню – осередок полтавського гончарства, щоб досконаліше познайомитися з його характером, з гончарями та придбати для свого майбутнього домашнього музею зразки опішнянського гончарства, без якого музей не буде повноцінним. Отож я вперше в знаменитій Опішні.

Тут я познайомився з старими опішнянськими гончарами, такими, як Біляк, Чирвенко та інші. В дружини Чирвенка (якого вже не було в живих) я придбав цікаві зразки кераміки цього талановитого опішнянського гончаря, а також чудовий куманець, зроблений Чирвенком разом з дружиною, яка працювала разом з чоловіком. Гончар Біляк подарував мені дуже цікавий куманець своєї роботи. Взагалі в Опішні я придбав чимало зразків кераміки, як старих гончарів, так і молодшого покоління, а також кілька опішнянських рушників, вишитих декоративним полтавським швом роботи місцевих вишивальниць.

Треба сказати, що Опішня славилася не лише своїм гончарством, але й ткацтвом та вишиттям. Тут ткали дуже гарні килими, рушники тощо, вишивали рушники, сорочки, наволочки, – словом, опішняни кохалися у всіх видах народного мистецтва і були огорнуті духом поезії.

Після Опішні я відвідав сусідні села, – Млини та Міські Млини, де також було розвинене іцоширене арнчавство. Тут мені вдалося дістати цікаві роботи місцевих гончарів, дістав також цікаву баньку (в черепках, яку потім удома склеїв), розписану опішнянським художником-гончарем на Шевченківську тематику. Ця ваза (банька), тобто черепки з неї, була відкопана із землі до єдиного черепочка і реставрована.

Був я також у великому селі Великі Будища, які славилися колись своїм різьбярством, але зараз воно там зовсім зникло, і вже важко було щось дістати з цього виду народного мистецтва, але мені вдалося дещо знайти. Намалював краєвид із вербами на річку Ворсклу в селі Млинах та зробив декілька зарисовок.

Повернувся і додому з великим багажем зразків народного мистецтва Полтавщини, особливо Опішні. Моя кімната була вщерть переповнена скарбами народного мистецтва та великою бібліотекою з україніки, водночас, я з кожною поїздкою все більше пізнавав нашу мистецьку культуру, безмежно багату і розмаїту. Я наскільки захопився нею, що вона стала моєю стихією на все життя”.

2005 рік

Ігор Пошивайло,
етнолог,
кандидат історичних наук