У кожного з нас є чи були події, про які приємно думати з теплотою і радістю: як про схід сонця, як про першу весняну траву, як про мамину усмішку.
Такою подією у кілька років є спогад про Івана Макаровича Гончара. Познайомилися ми з ним випадково завдяки збігу обставин. Взимку 1988 року під час суботника в Києво-Печерській лаврі до мене підійшов керівник нашого клубу Іван Заєць і сказав: “Наступної суботи бери свій похідний інструмент, підем працювати до одного славного чоловіка. Більше нічого казать не буду – там усе побачиш”.
На цей знаменний для мене суботник прийшло чоловік 15–20. Роботи виявилося досить. Хлопці ладнали паркан, робили накриття для моделей скульптур, обрізали гілля на деревах, дівчата наводили лад в альтанці і хаті.
За всім цим наглядав сухорлявий дідусь, який і радів такій кількості людей, і турбувавсь, щоб ми під аврал не нашкодили чи чогось не викинули.
Під кінець Іван Заєць позвав мене до діда та і каже: “Познайомся. Оце Іван Макарович Гончар – господар цього подвір’я і оселі, скульптор і художник. Будем приходити до нього якомога частіше. Це його телефон. Дзвони. Допомагай. Телефон ніхто знати не повинен”. Домовились.
На другий день Іван Макарович мене чекав. Завів спочатку у літню світличку-майстерню і сказав: “Бачиш отих хлопців і дівчат у весільному вбранні? То все наша Україна: слобожани, поліщуки, степовики, гуцули, то все ми – українці. А звідки ми родом? Пішли у велику залу, покажу”.
У великій майстерні розбіглися очі. Тут були київські князі, гарцювали на конях Гонта і Залізняк, обпершись на ефес шаблі, сидів у задумі отаман Сірко, ніби на кручі стояв юний Тарас Шевченко, з полиць дивились у майбуття Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Леся Українка, батьки Івана Макаровича.
Свого часу Гнат Хоткевич писав, що, приїхавши на Галичину, він від здивування відкрив рот та так і не зміг його закрити. Можливо, це відчуття було і зі мною, скільки я не спілкувався з Іваном Макаровичем.
Піднялись на другий поверх. Там була не менша дивина: костюми, вишиванки, рушники, очіпки, писанки, різне давнє домашнє начиння. Іван Макарович коротко розповів свою біографію, показав фронтове фото і мовив: “Дивись, запам’ятовуй, можливо, я втомлюся чи буду зайнятий, розповідатимеш людям… Слідкуй за мовою. Русизми пропускаєш”. – “Жартуєте, який з мене екскурсовод…” – “Які жарти. Ноги болять”.
Звісно, екскурсовод був з мене кепський, а практичні питання я вирішувати любив.
Запам’яталось, приходжу вранці до Івана Макаровича після нічної зміни, а в нього вуса і брови обгоріли, рука замотана тканиною. Запалював грубку в майстерні. Гримнуло… То що будем робити? Привезуть котел з Кагарлика, то ти і роби з ним що-небудь, а то приїздить кобзар Чуприна з Канева, в хаті місця нема, а тут холодно. Шкода, як він буде тут мерзнуть. Та і люди на день народження з’їдуться”. За місяць ми ту справу з товаришем спадщанином Шинкаренком Олексієм владнали: побудували димар, оформили документи, включили опалення.
День народження у Івана Макаровича – то велике свято. Приїздили не тільки кияни, а й старі друзі і шанувальники з усієї України. Кожен ніс із собою наїдки і напитки. Дарували хто гуцульську безрукавку, хто дерев’яного дзвоника від ярма, хто вірші, хто прозу, а хор Леопольда Ященка, який не міг вміститися в тій рукавичці-майстерні, співав на весь Печерськ за порогом “Многая літа, многая літа!”. Стільки щирості і тепла було, що старі друзі художника пускали сльозу. А був то 1989 рік.
До Івана Макаровича приїздило досить багато видатних і невідомих людей. Я бачив їхній вираз обличчя як до, так і після зустрічі з ним. Якщо спочатку була просто цікавість, то в кінці вона набувала виразу віруючої людини, яка виходить з церкви.
Запам’ятався вечір, зустріч, концерт Віктора Мішалова – бандуриста із Австралії. Сиділи в майстерні, а Іван Макарович весь час повторював, звертаючись до нас, киян: “Слухайте, дивіться, яка краса. Людина приїхала з-за океану, а душа в нього українська… Який талант”.
З великою теплотою він говорив про Ніну Матвієнко: “Український соловейко, тут, у саду, в цій хаті, вона напивалась Українського духу”.
Любив поетесу Наталку Поклад – “Доця”. Як до колеги-науковця ставився до Миколи Кагарлицького, який досить часто в нього бував: “Вчитель, книжки пише. Добру справу робить”.
Часто бували Петро Гончар, Анатолій Гуртовий, Ліда Паляниця, Алла Ткач. Добре відгукувався як про родича про Володю Яворівського.
Великі надії покладав на Бориса Олійника: “Зліплю бюст Олійнику, може і свій музей побачу. Тісно тут”.
Дуже гарні, дружні стосунки були у Івана Макаровича з керівником Кубанського народного хору Захарченком. Приїхав він до нього влітку чи весною 90-го. Говорили годин зо дві, а потім він приїздив ще кілька разів, у результаті чого вивчив досконало українську мову і змінив костюми свого ансамблю на зразок одягу спудеїв Києво-Могилянської академії.
На мій погляд, всі хто спілкувались з Іваном Макаровичем, розпочинали якесь добре українське діло: занурювались у політику – ставали депутатами, створювали осередки української мови, записувались козаками чи писали свій родовід, як це зробив блискуче у книзі “Рід Добрянських” наш спадщанин Леонід Добрянський.
Що розповідав Іван Макарович? Багато різного. Але запам’ятались чомусь його пригоди збирача українських національних художніх цінностей.
Під час руйнації святинь у 60-х ним була знайдена ікона святого Микити, яка, за легендою, була написана юним Тарасом Шевченком, як знак поваги до свого брата Микити. Знайшов він її випадково серед сміття в підвалі сільськогосподарської школи на території Мотронівського монастиря. Іконою він дуже пишався, і висіла вона завжди на видному місці.
Бували і невдачі, про які він говорив з гірким гумором. На Чернігівщині йому випадково підказали, що господиня має гарну білу мережану свитку. Свитка була весільна, передавалася з роду в рід не одне, а кілька поколінь.
Господині дуже потрібні були гроші, вона продавать не хотіла, але із сльозою вона б за 60 рублів продала, та таких грошей у Івана Макаровича не було. Потім він отримав пенсію, приїхав, а свитка продана…
Бували і радості, коли у місті Кролевець на Сумщині вдалося придбати великий святковий тканий рушник. “Ішов на станцію з рушником за пазухою, як з побачення”. Рушник дійсно гарний, показував він його тільки почесним гостям.
Чи знав Іван Макарович значущість своєї праці? Чудово знав. За його життя сталася Чорнобильська трагедія. З етнографічної карти України майже зник багатющий Чорнобильський регіон. Аскетична архітектура, лозоплетіння, своєрідна вишивка. Нема сіл, нема людей і тільки в альбомі Івана Макаровича “Україна і українці” не спаплюжені цезієм та мародерами мережива і фотографії.
Він усе це зберіг для нас, щоб пам’ятали і берегли свою Україну.
А в житті і побуті він був винятково скромний і доступний. Ходив зимою в поношеному пальті, шапці-вушанці, літом у скромному костюмі і капелюсі, але завжди на ньому була свіжа вишиванка.
У своїй українськості він не поступався ніколи. За будь-яких обставин спілкувався тільки чистою літературною українською мовою.
Кожен ранок розпочинався з прогулянки з ревнивим песиком Вовчиком. Снідав годині о 10-й. Їв усе, що готувала господиня Аделя Петрівна. Їв мовчки, старанно. Кожен ранок ложка меду запивалась холодною перевареною водою. На свята дозволяв собі і пропонував іншим випить 50 грамів горілки. “Так треба. Корисно в міру”.
Аделя Петрівна. Всі, хто бував у хаті Івана Макаровича, отримував велике задоволення від спілкування з нею. Кажуть, що її нараяли Івану Макаровичу у 60 років. Добре нараяли. Безконечна доброта. У свої 80 вона жорстоко страждала цукровим діабетом, але, як за малою дитиною, доглядала за Іваном Макаровичем. Він бурчав, ображався, але видно було, що така турбота йому до душі. Після його смерті я бачив розпач Аделі Петрівни. Чи не тому так швидко забрав бог її душу? Царство небесне тій голубиній душі.
І на закінчення. Іван Макарович і політика. У цій справі він був мудрий, битий-перебитий нею окаянною: то видавали йому партквиток, то відбирали, то знов додому приносили. То роками тримали “під домашнім арештом”, били “невідомі” скульптури, то зрештою дозволяли виставлятися. Він тримався.
Він не був Стусом, але справа його не менш велична. Як Сковорода і Тарас Шевченко, він не мав сім’ї: він ліпив і малював все Українське. Мандрував, збирав безцінні етнографічні скарби, щоб закарбувати нас у світовій науці, історії, свідомості.
Щоб зберегти, не дати розпорошить зібране, він іноді робив незначні поступки владі, а потім картав себе: “Навіщо я це зробив?..”
Під час безгрошів’я він згодився зробити невеликий бюст генсека Брежнєва, та Муза відвернулася від нього, і Аделя Петрівна отримала гарний стовпчик для сушіння ганчірок.
Радіо Іван Макарович майже не слухав. Телевізор ледь-ледь блимав. Він весь час працював. Інформацію отримував на культорологічних заходах, які не пропускав майже жодного.
Він щиро, з душею співчував жертвам тбіліської та бакинської трагедій, а коли сталося побиття біля литовського парламенту, сказав – як відрубав: “Тепер усе. Імперія репнула”. І як у воду глянув.
Мудрий, великий був Іван Макарович. Бракує слів говорити і писати про нього.
Шановний читачу, якщо будеш на Байковім цвинтарі, зайди на Алею Героїв. Там поряд з Олексієм Тихим, Миколою Литвином, Василем Стусом під козацьким хрестом вкритий хрещатим барвінком спочиває один з найвидатніших українських інтелігентів двадцятого століття, патріот Іван Макарович Гончар.
Там для всіх нас, хто його знав, звучать його прості слова. “Хто допомагав чи допомагає мені – допомагає Україні”.
Андрій Мороз
