Коли восени 1964 року мені, молодому аспірантові празького Карлового університету, вперше довелось побувати на стажуванні у Києві, я був глибоко розчарований, бо української мови, знання якої я приїхав поглибити в столицю України, майже не було чути ні в університеті, ні в Академії наук, ні у музеях, ні у бібліотеках, ні у магазинах, ні на вулиці… Ніде! Скрізь панувала російська мова. І мене переконували, що це цілком закономірний процес, що так воно має бути. “Дружба народів”… “Пролетарський інтернаціоналізм”… “Злиття націй”… Не одну лекцію довелось вислухати на цю тему.
– Якщо ти хочеш побачити справжню Україну і її національну культуру, – сказав мені Іван Світличний, – зайди в музей Івана Макаровича Гончара.
Те, що я там побачив і відчув, перевершило всі мої сподівання. Кожен квадратний сантиметр площі усіх кімнат та коридорів невеличкого будинку неподалік від Печерської лаври був буквально завалений предметами мистецтва. На стінах від підлоги да самої стелі розвішані ікони, картини визначних художників (навіть оригінал Т.Г. Шевченка), велика колекція т.зв. “народних картин”, головним чином “мамаїв”, хрести, рушники, килими; на вузьких полицях та різьблених мережаних мисниках – художньо розмальований посуд, незліченна кількість кераміки та дрібних скульптур, на почесному місці висить бандура. Більшими скульптурами завалена підлога. Тут же й інші зарамовані картини, що для них не знайшлося місця на стінах. На столах і у вітринах дальша народна кераміка, глечики, миски, дерев’яні ложки, виделки, свічники, старовинні книжки у шкіряних оправах, колекції писанок. У скринях народний одяг з різних областей України, рукописи, стародруки. Одних рушників понад тисяча. А всіх експонатів – кілька тисяч.
І серед цього багатства постать стрункого й бадьорого сивоголового дядька у вишиваній сорочці, який із захопленням розповідав групі учнів з Рівненської області про гетьмана Дорошенка і про “більшовицьку українізацію” 80-х років. Розповідав тихо, але переконливо про те, як треба шанувати рідну мову, рідну культуру, вивчати свою історію. Його слухають, немов біблійного пророка… Одні відходять, інші приєднуються до групи, а Іван Макарович нікого без доброго слова не відпускає зі своєї хати. Я ніяк не можу відійти, хоч знаю, що відриваю господаря від праці. Після вступного слова він відходить, залишає нас самих, потім знов повертається… А я так і не можу податися на відхід. Милуюся кожним глечиком, кожною писанкою. Все можу взяти в руки, помацати…
Увечері прийшли студенти-україністи Київського університету. До них долучилися закарпатці. Знов чергова лекція Івана Макаровича. Він включає магнітофон, і з репродуктора звучить чарівний голос кобзаря, здається Єгора Мовчана, який виконує козацьку думу “Невільницький плач”. У хлопців сльози на очах. Далі він говорить про колядки, цей старовинний жанр української культури. Розповідає, як він сам в молодості ходив на колядування.
– А чому б і вам не відновити оцю традицію? Сьогодні вас би приймали в хатах, навіть у столичному Києві, не гірше, ніж нас п’ятдесят років тому. Не соромтеся свого!
– Та й справді, чому б нам не вивчити колядки і на Новий рік (про Різдво тоді ще й не згадували) не піти хоча би по хатах своїх друзів і знайомих? Давайте, підемо! – і тут же почали домовлятися, кого взяти в групу колядників, хто буде “березою” тощо.
Потім розмова пішла про літературу. Розпочалася жвава дискусія, яка в цьому храмі мистецтва звучала якось особливо. Ми почували себе немов у святині, де все має свій порядок і де невільно аби про що балакати, а лише про святі речі. Щоб “злитися” з цим прекрасним середовищем, дівчата, заохочені господарем, повдягалися в українське вбрання – в ті ж “експонати”, я – в оригінальний одяг запорозького козака. Хтось заспівав, хтось вірша зачитав, хтось патріотичну промову виголосив. Виник прекрасний імпровізований вечір, який тривав до пізньої ночі.
Після того я відвідував музей Івана Макаровича ще не раз, завжди з іншою групою, і в гуртожиток повертався духовно збагаченим. Бував я там у товаристві Володі Дроб’язка, Федора Моргуна, Надії Світличної, Леопольда Ященка, Ніли Підпалої, Емми Білаш та багатьох інших.
Іван Світличний казав правду: тут я відчув справжню Україну. Вплив музею на молодь тоді, в середині 60-х років, був величезний. Він проявлявся не лише в мисленні молодих людей, а й у їх поведінці: хлопці почали козацькі вуса запускати, дівчата в кожушках ходити, відновляти стародавні традиції. Саме звідти, як я довідався, вперше вирушили колядники з вертепом і звіздою по вулицях Києва ще на початку 60-х років. Пізніше молодь з ініціативи Івана Макаровича відновила обряд посіванок, веснянок, купальських звичаїв, обжинок. Саме тут виникла ідея заснувати хоровий колектив “Гомін” – з метою відродження популяризації української пісні. Любов до мистецтва і народної пісні Іван Макарович прищепив і своєму синові Петрові, талановитому художникові. Немалий вплив він мав і на зміцнення любові до народної пісні у співачки Ніни Матвієнко, яка згодом стала дружиною Петра.
Хвиля захоплення народними традиціями перекинулася з Києва в міста і села цілої України. Музей Івана Гончара спричинився до значного духовного відродження України. Експонати, лекції та розповіді Івана Макаровича відкривали людям очі на багатство української культури. Цей домашній музей в умовах сусловсько-брежнєвських часів виконував роль, якої не виконував жоден державний музей України і жодна інша інституція.
Ясна річ, що екскурсії, число яких постійно збільшувалося, втомлювали хазяїна, відривали від творчої роботи. Згодом він текст свого вступного слова наговорив на магнітну стрічку. Отак відвідувачі могли чути голос Івана Макаровича і без його присутності. Сам він приймав відвідувачів лише у визначені години.
Слід підкреслити, що Іван Макарович не брав за вхід до музею ніяких грошей, бо тодішні закони цього не дозволяли. Вхід був безкоштовний і відкритий для кожного в будь-яку годину. В часі його неприсутності відвідувачів пускала його господиня.
Не важко здогадатися, що “органи” посилали туди і “своїх” людей, а їх враження, напевно, відрізнялися від вражень більшості відвідувачів, не говорячи вже про інформацію, що її вони подавали вищому начальству.
Повернувшись до Пряшева, я опублікував у журналі “Дружно вперед” (1965, №З, с.25–26) захоплюючий репортаж про відвідини музею І.М. Гончара з кількома фотографіями. В репортажі був і такий абзац:
“В будинку Івана Макаровича часто збирається молодь. І в той вечір зустрілося тут чоловік десять, переважно студентів. Кількома словами Іван Макарович розповів про значення українського народного мистецтва, його місце в історії слов’янської культури, про потребу зібрати і зберігати шедеври народного духу. В оточенні українських музейних експонатів його слова звучали надзвичайно переконливо. Почалася жвава бесіда. Запитанням не було кінця. Найчастіше відповідали на них самі ж студенти. Двоє з них зачитали свої вірші, і зараз відбулося їх обговорення. Розмова перейшла на сучасну українську поезію взагалі. Як писати? Про що писати? Чому молоді більше подобаються вірші Симоненка, Вінграновського, Ліни Костенко, Драча, Павличка, а застарілою видається поезія “старших”? В отакій щирій, невимушеній атмосфері пройшов той імпровізований вечір. Опівночі ми попрощалися з нашим гостинним хазяїном”.
Коли я влітку 1965 року приїхав до Києва на чергову консультацію, перша моя дорога вела до хати-музею Івана Макаровича.
– Голубе, що ти наробив?
– Що сталося? Не розумію.
– Та з-за цієї твоєї нещасної статті мене весь час трусять, викликають в “органи”, розслідують, випитують, обшуки роблять, музей хочуть закрити, а експонати вивезти.
– Але ж в статті ніякої крамоли нема, – захищаюся я. – Все це правда.
– Та ти, голубе, не знаєш нинішніх наших обставин. В нас правди не вільно писати! Вони (показав пальцем угору) саме правди найбільше бояться. І мій музей вони хочуть знищити, тому що він правдивий, український.
Я все це не розумів.
– Досі я їм твердив, що до мене люди приходять, подивляться на експонати і відходять. А ти чорним по білому написав, що в мене літературні вечори відбуваються… “Ми знаємо, які це вечори, про що там говорять і які вірші читають! – кажуть вони. – У Мушинки це ясно написано! Хто вам дав право проводити такі вечори? Ви ж відриваєте молодь від науки і від роботи в комсомолі! “Сучасну українську поезію” вони нехай в університеті вивчають, а не у вас!”
Мені жаль стало Івана Макаровича. Хотілось кричати, протестувати, захищати ні в чому не винну людину.
– Залиш, голубе, ти їх не переконаєш. Кого вони хочуть знищити, то знищать! Це ж мафія! В них правди не докопаєшся. Краще на себе уважай! Бо й такі, як ти, для них небезпечні!
На прощання він поцілував мене і за цю мороку, яку я йому спричинив, подарував мені прекрасну скульптуру Устима Кармалюка з автографом: “І. Гончар на згадку Миколі Мушинці, 1965 р.”. Той Кармалюк у сорочці-вишиванці і зараз, коли я пишу оці рядки, суворо дивиться на мене.
Коли мене в грудні 1965 року затримали з рукописом І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та іншим самвидавом на кордоні в Чопі працівники КДБ, що прибули у зв’язку з тим із Києва, протягом кількох днів чи не більше питали мене про Івана Макаровича та його музей, переконуючи мене, що це небезпечний злочинець, який під прикриттям етнографічних чи історичних експонатів засівав у серця молоді націоналізм та ненависть до “старшого брата” – росіян. Це ж він “духовний батько” дисидентів – найзапекліших антирадянських елементів, це в його хаті відбуваються конспіративні зустрічі ворогів радянської влади на Україні… Мої “аргументи”, що Іван Макарович – ветеран Вітчизняної війни, член партії, заслужений діяч мистецтва УРСР, прекрасний скульптор і чесна людина, їх не переконали.
– Який же він комуніст, коли він церкви рятує, щоб до них люди ходили Богу молитися, святі ікони по стінах розвішує і, мабуть, сам до них поклони б’є, одних гетьманів з глини ліпить. А Брежнєва в його музеї нема! А невже ж Леонід Ілліч зробив для нашого народа менше, ніж якийсь гетьман? Мені стало моторошно та сперечатися не було сенсу, тим паче, що я і сам одною ногою (якщо не обома) в криміналі стояв.
Івана Макаровича не арештували. Як-не-як він ветеран Вітчизняної війни, нагороджений орденами та медалями, між якими і медаль “За відвагу”, здобута на Курській дузі. Він – автор кількох пам’ятників, що стоять у різних містах України. Та й безпосередніх “доказів” про його “антирадянську” діяльність не було, бо ніхто із заарештованих українських патріотів ні під час слідства, ні на суді його не видав і не зрадив. В очах шістдесятників Іван Макарович користався незаперечним авторитетом. Сказати про нього погане слово – дорівнювалось зраді національної ідеї.
Та все ж таки із партії його вигнали. А виключення з партії тоді було гіршою карою, ніж ув’язнення. Ні Спілка художників, ні жодна інша організація не купували його твори. Лише зрідка давали йому “громадські замовлення”. В усіх музеях і галереях Радянського Союзу зняли його твори з експозицій і заборонили йому виставлятися. Ім’я І. Гончара не повинно було з’являтися друком навіть під репродукціями його власних скульптур – пам’ятників, які публікувалися, зокрема, у краєзнавчій літературі.
Свій приватний музей І. Гончар захистив з великим зусиллям. Його не ліквідували, однак заборонили в ньому проводити “колективні акції”. Та в тому часі мало хто відважився відвідати хату людини, що втратила “довір’я партії”. В листах до своїх київських друзів я час від часу питав про долю Івана Макаровича. Вони не відповідали. Боялися. Його цькували, переслідували, намагалися знищити морально і матеріально. Та він не здавався. Признаюся, і я перестав листуватися з Іваном Макаровичем. Не тому, що повірив органам безпеки, а з простої причини – щоб не шкодити йому у тій і без того скрутній ситуації.
Тодішні партійні та державні органи вирішили “ліквідувати” Івана Макаровича Гончара не гучним процесом, не гонитвою у пресі, а… мовчанкою. Це чи не найжорстокіша зброя радянської системи: була людина, про неї говорили, писали, нагороджували, давали можливість реалізуватися… І раптом ні з того ні з сього її немає. Наказ зверху – таке і таке ім’я не повинно з’явитися в пресі. Радянська система має багато недоліків і прогалин, однак у цьому вона досконала. Наказ зверху – закон. За його порушення – звільнення з роботи. Це добре знав кожен “начальник”. А якщо про людину не пишуть і вона сама не дає про себе знати, бо не може і не сміє, її через пару років забувають, вона “списана” з історії.
І. Гончар потрапив саме до такої категорії людей. Якщо у першому виданні “Української радянської енциклопедії” була про нього окрема стаття, навіть з репродукціями двох його творів (1960, т.3, с.360), то з другого видання УРЕ (1979) його ім’я викреслено. Немає його в жодному іншому довіднику, навіть у такому, як “Словник художників України” (1973), де є і третьорядні художники. А заслуженого діяча мистецтва УРСР І.М. Гончара (звання його не позбавили) немає.
Не кожен митець витримав би таке психічне напруження, отакий терор і явну дискримінацію людини. Не один в таких обставинах психічно зруйнувався, перестав працювати – навіщо, коли в люди не пускають? Не один прийшов з каяттям, мовляв, помилявся, визнаю помилки, помилуйте, я конкретною працею хочу їх виправити…
Іван Макарович цього не зробив. Знаючи, що правда на його боці, він і надалі їздив по Україні – збирав, записував, замальовував, “просвіщав” і заохочував до роботи інших. Дома, запершись у стінах своєї майстерні, він творив. Творив дуже інтенсивно і завзято, незважаючи на те, що його не друкували, не виставляли і свідомо ігнорували.
Не можна сказати, що його залишили у спокої. За ним і надалі уважно стежили. Переконували, щоб він відмовився від свого музею, здав експонати у державні музеї, де би їх напевно знищили – якщо не навмисне, то через брак місця для їх зберігання, як це часто бувало. Та і на це він не пішов.
Оцінюючи цей період, Іван Макарович в одному із пізніших листів до мене писав: “Мій домашній музей народ назвав Духовною Академією, яка відкривала людям очі на багатство нашої культури, якій світ дав найвищу оцінку. Безумовно, не легко мені довелося це робити. Я повсяк день піддавав своє життя ризику, бо за мною повсякчасно стежили різні агенти як за злочинцем, яких я називав відьмоловами. Адже я робив усе по радянській конституції, виховував у відвідувачів радянський патріотизм, любов до рідної культури і наших історичних традицій. Я жив за шевченківським заповітом: “Караюся, мучусь, але не каюсь”.
І саме ця кришталева чесність, прямолінійність і некомпромісність колола очі “власть імущим”. Варварством, якому важко знайти аналогію в цивілізованому світі, можна назвати спробу в нічну годину знадвору запалити майстерню І. Гончара. Лише щасливим випадком пожежу вдалося своєчасно загасити.
Іван Макарович і надалі їздив по Україні, збираючи давні експонати й активізуючи діяльність осередків Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, створеного з його прямої ініціативи 1966 року. Своїм авторитетом, який у населення та творчої української інтелігенції (не “номенклатури” та партапарату) був і, наперекір дискримінації, великий, він спричинився до створення не одного українського музею просто неба – у Києві, Переяславі та інде. З ним радилися і до його голосу прислухалися. Його домашній музей став прикладом для заснування подібних музеїв в інших містах і селах України.
Коли в 1984 році після двох десятків років “заборони” я знову відвідав Київ (лише на пару годин, їдучи з сім’єю по путівці “Інтуриста” в Одесу, бо інакше не можна було), завітав і до садиби Івана Макаровича. Навчені досвідом (контроль листів і підслуховування телефонних розмов), ми його не попередили про наш візит. Івана Макаровича ми знайшли в його саду на високому дереві, де він пилкою відрізував сухі галузки. В музеї було, як і двадцять років тому. Правда, експонатів стало набагато більше. Та і його власних творів прибуло нівроку – не лише скульптур, а й живопису.
– Ну, Іване Макаровичу, ви цих майже два десятки років цькування і переслідування не промарнували. Навряд чи на Україні знайдеться скульптор, який би міг похвалитися отаким доробком!
– Та це не все. Сідай!
Я сів, а він поклав переді мною великий том, на обкладинці якого стояло: “Історично-етнографічний мистецький альбом “УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ”. Кожна сторінка цього оригінального альбому – це неповторний художній твір. У ньому чергуються фотографії із замальовками архітектурних пам’яток та етнографічних матеріалів. Тут і пам’ятники історії, що мають національний характер, і різні типи хат, церков, вітряків, водяних млинів, громадських та господарських будинків, і орнаменти та вишивки, переважно рушники, писанки та музичні інструменти, і гончарні вироби (зокрема кухонне начиння), і різьба по дереву, і сільськогоподарське знаряддя, і транспорт, і зарисовки козацького побуту, портрети українських гетьманів, зображення славних історичних подій. На пожовклих фотографіях (деякі ще з дожовтневого періоду) – селяни, робітники, учителі, студенти, письменники, артисти, визначні діячі культури, політики; козацькі могили, на колективних фотографіях хорові капели, драматичні колективи, учасники зібрань і з’їздів, чимало сімейних фотографій. І все це упорядковано за географічним принципом так, що кожному регіону, містові, інколи навіть селу присвячено один аркуш альбому.
Під кожним малюнком каліграфічно виконане пояснення. Текст починається з “золотої літери”, як у староукраїнських рукописних пам’ятках. Кожна сторінка тут буквально набита матеріалами. Виникає враження, що автор, як у своєму приватному музеї, і тут дорожить кожним квадратним сантиметром площі, намагаючись використати аркуш паперу якнайраціональніше.
Я не приховую свого захоплення. А хазяїн шокує мене дальшою заявою:
– Та це лише “Загальний” том мого альбому. А таких томів у мене шістнадцять. Кожен присвячений іншому регіону чи області. Лише Києву і Київщині я присвятив чотири томи.
І викладає їх на стіл. Тут усе в тому ж “стилі”: зверху назва хутора, села чи міста, далі чергування малюнків з рідкісними фотографіями. Все упорядковане зі смаком, любов’ю, але й з якимось неприхованим побоюванням, що все це вже зникло або зникає на наших очах. Я відкриваю один з альбомів, присвячених Києву. Тут десятки діячів української культури, історичні пам’ятки архітектури, включаючи і ті, які були варварськи знищені радянською владою в мирний час. Це звинувачення тоталітарної комуністичної системи, яке не вимагає коментарів. А такі пам’ятки – жертви сталінського терору – розсіяні по цілому альбомові. На ці знищені шедеври українського мистецтва не можна дивитися без хвилювання. Автор змушує читача задуматися, ніби хоче устами великого Шевченка сказати людям:
Ось де, люди, наша слава,
Слава України!
Ці альбоми адресовані не науковцям (хоч мають і неабияку документальну вартість), а широким масам. Автор ними хоче розбудити своїх земляків із сна байдужості, сказати їм: “Дивіться, люди, яке багатство знаходиться навколо вас, а ви цього не помічаєте!”
Мені було ясно, що радянська влада цих матеріалів ніколи не видасть не лише тому, що їх автором і упорядником є опальний дисидент, а й тому (а може, саме тому), що це українські матеріали, а влада (номенклатурний апарат на чолі із Щербицьким) усе українське і по сей день вважає націоналістичним чи навіть “буржуазно-націоналістичним”.
Пригадується історія з колективною працею “Українці. Історично-етнографічна монографія”, що над нею у 50-х роках інтенсивно працював цілий колектив працівників Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР – понад тридцять чоловік, під керівництвом М.Т. Рильського та К.Г. Гуслистого. У 1959 році працю було здано до друку і навіть надруковано нормальним друком формою т.зв. “макету”: для “внутрішнього вжитку” – у 500 нумерованих (!) примірниках. Де прекрасна 830-сторінкова (!) книжка (94,1 арк.), багатоілюстрована, з двадцятьма кольоровими вкладками? Хоч написана вона з “марксистсько-ленінських позицій” 50-х років, вона містила багато фактичного матеріалу, який є свідченням самобутності українців та їхньої культури. Саме заради того партійна цензура забракувала її як “буржуазно-націоналістичний твір”. Всі примірники за списком було стягнено від людей, значну частину з них знищено. Один примірник ніби зберігся у спецфондах бібліотеки АН УРСР, однак мені його навіть як науковому аспірантові-стажистові АН УРСР, який мав спеціальний дозвіл і користався певними привілеями, цю книжку не позичили. Мабуть, боялися, щоб я від неї не заразився “буржуазним націоналізмом”. Правда, пізніше я встановив, що не всі “рецензійні” примірники були повернені. Один з них потрапив і до мене…
Отже, якщо історично-етнографічна монографія “Українці” реномованих спеціалістів АН УРСР зустрілася з таким недовір’ям, і її досі тримають під сімома замками, то що можна очікувати від рецензентів рукопису історично-етнографічного альбому “Україна та українці”, створеного автором, що втратив “довір’я партії”?
Через два роки я з дружиною і синами знову відвідав музей Івана Макаровича Гончара (на цей раз ми їхали по путівці “Інтуриста” в Ялту). Ми знайшли його в радісному настрої.
– Бачите, які величезні зміни пройшли у нашому суспільстві! Все оживає, все відроджується. Мене збираються реабілітувати і навіть персональну виставку моїх робіт збираються влаштувати. Компетентні люди і в альбом заглядали. Кажуть: “Конче треба видати!”
Він був явно задоволений, зворушений і навіть захоплений усім, що діється навколо нього:
– Хто б подумав, що ми доживемо до таких днів! Треба кувати залізо, поки гаряче, бо така нагода може не повторитися. Будити національну свідомість і національну пам’ять, яку протягом багатьох десятиліть в нас намагалися витерти із мізків. Та не витерли.
Щодо персональної виставки, він був трохи скептичний:
– Все це поки що вилами по воді писане. Обіцянка – це не виставка. Її можуть відкликати за день перед відкриттям. Такі випадки у нас бували не раз. Та все ж таки я до неї готуюся.
Перша персональна виставка художньої творчості Івана Макаровича Гончара, що відбулася у виставковому залі Спілки художників України у січні – лютому 1988 року, була його життєвим тріумфом. Люди стояли в чергах, щоб потрапити на цю оригінальну виставку, на якій було представлено понад триста його творів різних жанрів і періодів творчості: скульптурні портрети, проекти пам’ятників, історичні твори, живопис, графіка. Оригінальними були яскраві етнографічні сюжетні картини, виконані темперою, які безпосередністю вказують на український народний стиль, також численні барельєфи і твори малої скульптури.
Про виставку писали, її показували по телебаченню, говорили по радіо. Автор, ще вчора присуджений властями на “довічне забуття”, раптом став національним героєм. Мабуть, немає в Україні журналу, який би не публікував статті про І.М. Гончара, інтерв’ю з художником, його статті та репродукції творів. Зокрема, тепло писала про нього газета “Літературна Україна”, журнали “Україна”, “Пам’ятки України”, “Народна творчість та етнографія” і т. зв. “незалежна” преса.
Виставку було повторено і в кількох інших місцях, і скрізь вона користувалася неймовірною приязню публіки та художньої критики.
Нові потоки людей потекли до хати-музею Івана Макаровича. За тридцять років існування музею його фонди зросли на десять тисяч одиниць збереження. Відвідало його кілька десятків тисяч людей різного віку, національності й державної приналежності. Відгуки гостей становлять одинадцять товстих томів, їх основний зміст – захоплення музеєм, особою та творчістю його засновника і власника.
Треба сказати, що за тридцять років ні держава, ні жодна інша установа не дали бодай єдиної копійки на утримання цього оригінального приватного музею. Треба було мати неабияку громадянську мужність і витримку, щоб в умовах духовного терору й переслідування вберегти його від знищення.
Демократизація радянського суспільства спричинилася і до реабілітації Івана Макаровича Гончара. Уже в другій половині 80-х років його ім’я почало з’являтися у пресі. В 1968 році його було нагороджено Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка, а 27 січня 1991 року, до 80-річчя з дня народження, йому надано звання Народного художника України, а Міністерство культури нагородило його медаллю “Відмінник народної освіти”. З цієї нагоди в актовому залі Спілки художників України відбувся величавий вечір-концерт, присвячений славному ювілеєві людини, яка все своє життя поклала на збереження і розвиток національної української культури.
Ще раніше Український фонд культури взяв на себе обов’язок поряд з теперішньою його домівкою побудувати хату-музей Івана Гончара. Цю ідею підтримала вся українська громадськість. На рахунок побудови нового музею полилися гроші з усіх кутків України та з-за кордону. Від того часу минуло два роки, а справа побудови нового музею не рушила з місця ні на жоден крок. Все залишилося при обіцянці.
Навесні 1990 року я відвідав хату-музей Івана Макаровича знову. Хотів привітати його з перемогою і заслуженою славою. Сподівався, що застану його усміхненим і щасливим, яким він завжди бував, коли добру справу виконав. Та знайшов я його сумного-пресумного над громадою черепків.
– Що сталося? – питаю.
– І не питай, голубе! Подивися, що залишилося із моїх скульптур, які стояли в саду перед хатою – Гонта, Залізняк, Богдан Хмельницький, Довбуш. Їх на черепки розтрощили.
– Хто?
– Вони! Вандали, що ненавидять українську культуру. Вночі напали на мій сад і розтрощили все. Ще щастя, що у музей не дісталися.
– Як же так? Таж напроти вашої хати, буквально кілька десятків метрів звідси є пост міліції, що охороняє Холм Слави. Невже ж вони нічого не чули?
– Хто його знає? Вони берегли виключно свій об’єкт. Може, чули та мовчали. А може, їм було положено не втручатися…
Іван Макарович склеював черепки в одне ціле, як це роблять археологи. І під його чарівними руками ожила постать Максима Залізняка. Шкода, що йому вдалося реставрувати лише цю одну скульптуру. Решту бездушні варвари знищили так, що їх не змогли реставрувати навіть чарівні руки Івана Макаровича.
– А де запорука, що вороги української культури не посягнуть і на Ваш музей, на його дорогоцінні експонати?
– Запоруки немає, однак мій музей зараз молодь ночами охороняє. Не дадуть знищити.
– А яка доля вашого альбому “Україна та українці”? – питаю, щоб перевести розмову на більш приємну тему. – Тепер, коли ви повністю реабілітовані і стали національним героєм, напевно, видавництва перебігуються, щоб видати отаку цінну працю.
– Були і з “Мистецтва”, і з “Наукової думки”, і з інших видавництв. Охали й ахали від захоплення. Мовляв, і прекрасне, і потрібне, і цінне. В історію увійде. Але справу з місця не зрушили. Немає паперу. Немає поліграфічної бази. Немає грошей на видання. Недавно приїжджали до мене з Канади. Навіть кольорові репродукції з усього матеріалу поробили. Кажуть, що кафедра українознавства Торонтського університету за цю справу взялася. Може, їм вдасться видати мій альбом.
Я звернувся до завідуючого цією кафедрою проф. Павла Магочі. Він підтвердив згоду видати друком альбом І.М. Гончара і навіть попросив мене написати до нього передмову. Та на друк і в Канаді потрібні немалі гроші, а їх поки що немає.
Хоч справа приміщення музею І.М. Гончара та видання його альбому поки що не вирішена, не можна сказати, щоб усе стояло на місці. Нового звучання набули обидві ці справи на початку 1991 року у зв’язку з 80-річчям від дня народження Івана Макаровича, коли його було нагороджено високими нагородами. Тоді про Івана Макаровича знов заговорила вся Україна, наново піднявши питання побудови його музею і видання альбому.
1 березня 1991 року приватний музей І.М. Гончара та його майстерню відвідав голова Верховної Ради УРСР Л.М. Кравчук разом з головою Комісії з питань культури України та заступником голови Ради Міністрів УРСР Комісаренком. Вони були глибоко зворушені всім баченим і пообіцяли якомога скоріше вирішити питання з приміщенням для музею.
Будемо сподіватися, що невдовзі це пекуче питання буде позитивно розв’язане, і приватний музей І.М. Гончара, який протягом трьох десятиліть був кузнею національної свідомості, стане загальноукраїнською установою, своєрідним мостом між традиційною культурою минулих епох та її майбутнім розвитком у Вільній Суверенній Українській Державі.
Біографічна довідка
Іван Макарович Гончар – скульптор, живописець та етнограф. Народився 27 січня 1911 року у багатодітній селянській сім’ї (десять душ), с. Лип’янка Чигиринського повіту (нині Шполянського) на Черкащині. Після закінчення Лип’янської семирічної школи (1919–1927) він вчився у Київській художньо-індустріальній школі (1927–30), де здобув перші основи образотворчого мистецтва у педагогів Юхима Михайлова (живопис), Карпа Трохименка (рисунок) та Володимира Климова (скульптура). На формування світогляду І. Гончара мав вплив його земляк М.Б. Коросташ, педагог-музикант, який привіз його до Києва на навчання і поселив у своїй квартирі. В Києві Івану Макаровичу поза художньо-індустріальною школою часто доводилося слухати лекції С. Єфремова, М. Грушевського, В. Чехівського та ін.
1930 рік був роком кінця т. зв. “більшовицької українізації” на Україні. І. Гончару після закінчення художнього технікуму з певних причин не вдалося поступити в художній інститут, що було його давньою мрією. Він вирішив здобути вищу кваліфікацію на ділянці сільського господарства. У 1931–36 роки, тобто в період штучного голоду, примусової колективізації та планового нищення пам’яток української архітектури, він вчився у Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства. Він на власні очі бачив страхіття тоталітарної системи, що її пізніше було названо “культом особи Сталіна”.
Певну рівновагу він знаходив у мистецтві, головним чином, у скульптурі, що від початку 30-х років стала основним видом його художніх уподобань. У середині 30-х років його скульптури почали з’являтися на художніх виставках (“Шота Руставелі”, “Матрос з Аврори” та ін.). У 1939 році на Республіканській виставці, присвяченій 125-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка, значну увагу глядачів і критики привернула його скульптура “Тарас-водоноша” (1939).
Одразу на початку війни він зголосився добровольцем на фронт, брав участь у багатьох бойових операціях в Україні та Західній Європі. Був поранений і нагороджений. орденами та медалями. Кінець війни застав його в Австрії, де поновилася творча робота офіцера І. Гончара. Його фронтові зарисовки та портрети солдатів, поруч з якими він воював, є своєрідною хронікою воєнних років. Деякі з них стали основою його повоєнних скульптурних творів: “Гранатометник” (1948), “З поля бою”, ”Побратими” (1946). У перші післявоєнні роки він створив серію скульптурних портретів О. Гончара, В. Сосюри, А. Малишка, Н. Корсуна, І. Кожедуба та ін. Найбільшу славу принесла йому скульптура “Молодий Тарас Шевченко” (1949), яку закупила Третьяковська галерея у Москві.
Іван Макарович створив і кілька монументальних скульптур, з яких на увагу заслуговують його пам’ятники “Переяславська рада” (Переяслав, 1954), “Іван Гонта” (Ґонтівка Вінницької обл., 1973), “Степан Васильченко” (Інча, 1978). У м. Яготині Київської обл. він створив перший на Україні пам’ятник молодому Шевченкові (1972). На 60-ті роки припадає серія історичних портретів: І. Гонта (1950), М. Кривоніс (1952), І. Сірка (1963), М. Залізняка (1966). В цей же період у його доробку з’являються жанрові скульптури: “Любов” (1954), “Зустріч Т.Г. Шевченка з сестрою Яриною” (1962). За багатогранну діяльність його нагороджено званням “Заслужений діяч мистецтва УРСР” (1960).
На початку 60-х років він заснував приватний історично-етнографічний музей, в якому зосередив тисячі експонатів із всіх кутків України. У 1966 році з його ініціативи створено Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Був членом його президії та головою мистецької секції. Патріотична діяльність І.М. Гончара стала причиною його постійних цькувань і переслідувань партійно-бюрократичного апарату, який планомірно нищив українську культуру. Врешті-решт його було виключено з партії. У 1971–85 рр. він створив 16 томів історико-етнографічного альбому “Україна та українці”. Етнографічний характер мають також його численні картини, присвячені українським народним звичаям та народному одягу окремих регіонів України.
У 1988 році його реабілітовано, у 1989-му – нагороджено Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка, а 27 січня 1991 року в ювілейний день 80-річчя від дня народження І.М. Гончару присвоєно звання “Народного митця України”.
Микола Мушинка
