7 січня святкують Різдво Ісуса Христа – одне з найголовніших річних свят церковного і народного календаря українців. Особливим й урочистим є вечір напередодні цього свята. Називають його Святвечір, Коляда, Вілія, Перша або Голодна кутя. За народними повірʼями, цього вечора вся сімʼя має зібратися за святковим столом, щоб протягом року міцно тримався рід.

До різдвяних святок годиться гарно все прибрати. Це не просто генеральне прибирання, а ритуальне очищення простору нашого проживання від усього старого й віджилого свій термін. Напередодні Різдва ікони завішують новими святковими рушниками, стіни й вікна прикрашають витинанками з паперу, до стелі прикріплюють “павука” – складну, виплетену із соломи конструкцію, оздоблену різнокольоровими стрічками.

За народними переказами, павук заснував світ. А ще він заснував павутинням вхід до вертепу – печери, де народився Ісус Христос. Тому воїни Ірода, які шукали богонемовля, щоб вбити його, пройшли повз печеру, навіть не зазирнувши до неї. Прикрашали хату зробленими з соломи або паперу голубами, що символізували святий дух.

Павук

Голуб

До святкового столу готую кутю – кашу із цілих зерен пшениці. Її обтовкують у ступі, заливають холодною водою і залишають на декілька годин. Варять у новому горщику. Якщо кутя гарно розварилися і піднялася “з верхом” – це віщує статки в сімʼї протягом цілого року. Заправляють кутю ситою – розведеним медом, додають горіхи, родзинки й розтертий мак. Мак розтирають у макітрі макогом, підливши трошки кипʼяченої вод, аж поки не зʼявиться “молоко” – рідина білого кольору.

Кутю на покуть під образи несе хазяйка, надягнувши рукавиці або обгорнувши горщик чи миску з кутею рушником, щоб “в хаті не було голо, а був достаток”. Ставить на покуті під іконами на сіно, примовляючи :”Іди, кутя, на покутя, а узвар – на базар”. Колись діти при цьому “бекали”, “мекали”, “мукали”, “квохтали”, щоб у хазяйстві велась усяка живність. Куті “до пари” ставлять поливʼяний глечик із узваром. Узвар варять із сушених фруктів – яблук, груш, слив, вишень. Засолоджують медом або цукром. На Полісся приготовлену із ячменю або гречки кутю доливають узваром і прикрашають фруктами з відвару. Сьогодні кутю часто готують із рису. Із жита, яке в українців є символом життя, кутю не готують ніколи. Адже кутя є ритуальною їжею-жертвоприношенням душам померлих предків, які, нібито, обовʼязково приходять до родини на Святвечір.

Кутя та узвар

На Святий вечір на столі має бути дванадцять або непарна кількість пісних страв. Готують пироги й вареники з різноманітними пісними начинками: з капустою, з маком, з сушеними й розпареними ягодами чорниць і вишень, а також картоплею й гречаною кашею з грибами. На Київщині, в селі Лісники готують голубці з пшоняною кашею і чорносливом. До святкового столу подають також пісний борщ із грибами або вушками – маленькими трикутними варениками із грибною начинкою (Бойківщина). Готують рибу, картоплю з грибною підливою. На Поділлі на столі обовʼязково має бути традиційна страва “хопта” – капуста з пшоном і чорносливом.

– А у нас фірмова страва це – пелюшки, по-сучасному, пончики. Їх в олії смажать, тісно роблять пісне, на соді. Посипають цукром. А вже на Різдво їх роблять на молоці, поливають сметаною з цукром, начинки можна всякі, бо уже посту немає,- каже 56-річна Ірина Юрик із закарпатського містечка Міжгірʼя.

До різдвяного столу випікають ритуальні хліби. Так, горщик із кутею прикривають книшем – житнім, рідше пшеничним, хлібом у вигляді палянички з надрізам по краях. Ці надрізи-“пелюстки” загинають до середини хлібини і притискають ложкою. Книшами обдаровують колядників, з ними відвідують на різдвяні свята хресних, кумів, родичів.
На Прикарпатті й сьогодні спеціально випікають великий коровай хліба, який називається Іванѝ. Готують його спеціально для душ померлих.

– Перед вечерею голова сімʼї бере по ложці від кожної страви, що буде на святковому столі, й кладе все до одної миски. Потім на цій основі замішують тісто і печуть паляницю. Вона лежить всі святки на столі. Потім її ховають і протягом цілого року паляницю згодовують худобі, якщо та хворіє, – розповідає 23-річна Вікторія Пашковська, родом із села Розточки Долинського району Івано-Франківської області.

За різдвяним хлібом передбачають майбутнє. Якщо він гарно випікся, то рік буде щасливим і прибутковим для всієї родини. Невдала випічка передрікає нестатки в господі. Якщо репається верхня скоринка – чекай у наступному році біди, хвороби або розпаду сімʼї.

Керечун, смт Міжгірʼя Міжгірського р-ну Закарпатської обл.

Керечун, смт Міжгірʼя Міжгірського р-ну Закарпатської обл.

Круглий обрядовий хліб керечун на Закарпатті випікають перед Різдвом і зберігають його на столі до Василя – старого Нового року (14 січня). Тут керечуном або карачуном, геречуном називають не тільки різдвяний обрядовий хліб, а також і вечір напередодні Різдва і весь цикл різдвяно-новорічних свят. Назва ця – давня, походить від східнослов’янського “корчіти”, що означає “йти”, “приходити”. Керечун колись символізував прихід нового року і поворот сонця на літо.

Керечун також є символом сімейного багатства – хазяйка пекла його у вивернутому нагору вовною кожусі та в рукавицях, щоб забезпечити багатство в сім’ї на весь наступний рік.

Спечений керечун кладуть на середину стола на солому, на зерно від останнього снопа або на гроші. Зверху накладають зроблений із тіста хрестик. Біля нього ставлять мед і свячену воду. Посередині керечуна роблять невеличке заглиблення – “пупець” й насипають туди різного зерна, щоб гарно вродило наступного літа збіжжя. Кладуть також часник – він допомагає при запаленні горла. Використовують його і як магічний засіб, який оберігає від злого ока, поганого язика й пристріту. Прикрашають керечуна травами, хвойними гілочками, стеблинами вівса, барвінком. Потім їх вплітають до вінка нареченої, щоб передати молодому подружжю всю силу цих рослин.

Інколи до пари пекли ще декілька менших за розміром керечунів, називали їх “братами керечуна”. Клали їх або на чотирьох кутах стола, або поруч із великим прикрашеним керечуном, “щоб він не залишався на ніч самотнім”.
Ворожили по відбитках керечуна на борошні або отаві, насипаних під нього: якщо покажеться людська фігура, то прийдуть свати, а якщо тварини – чекали поповнення худоби.

На Святвечір керечун треба обов’язково освятити у воді. Ось таку розповідь про керучун записали ми пʼять років тому від 91-річної Марії Крьоки із містечка Міжгірʼя Закарпатської області: – Там ріка є, пóтік такий. Коли тако мало зоряло, брали керечуна і його мили в воді. Ішла мама на потік, на річку із відром та несла із собою керечун. Там свєтили керечун – мочили в воду. В три боки так намочать мало в воду У відро набирали воду, приносили і тоту воду виливали в мису. Так тим ми си мили, шоб бути здоровими і красивими. Та грошей туди клала – копійки вже желізні та мили ся, щоб вели гроши. І снип мочили, і всяко винчували соби: «Бис-ми здорови від тепер за рик, щастя було, здоровля усяки».

Принісши до хати освячений у біжучій воді керечун, хазяйка котила його від порога до стола по розстеленому на підлозі новому рушнику. Рахували, скільки разів керечун при цьому обернеться, стільки возів сіна або зерна зберуть літом. Якщо керечун падав на нижню скоринку, чекали вдалого для всієї родини року, якщо він перевертався на верхню скоринку, це символізувало втрати у господарстві. Магічною силою наділявся і стіл, на якому лежав керечун.

– То многа Святий вечір всяк ворожили. Несли ланц такий залізний та стіл врезали. Посідают всі за вечеру і сюди на ланц ноги тоди вже ставлять, щоб вони не боліли, – ділилася спогадами Марія Крьока.

На Василя керечун розрізали і з’їдали. Кому діставався шматок із копійками, протягом року мав отримати грошові прибутки. Крихти керечуна не викидали: їх треба було спалити або закопати в землю. Горбушки, відрізані від керечуна, клали перед дверима хліву як оберіг від відьом, щоб вони не зурочували худобу й не відбирали у корів молока.

Загодовували корів скибками від керечуна, щоб давали багато молока.

До появи на небі першої зірки ввечері напередодні Різдва утримувалися від споживання будь-якої їжі. Перша зірка на вечірньому небі символізує народження нового Бога – Ісуса Христа й початок святок – різдвяно-новорічних святкувань.

– Як уже тільки починає на небі зоріти, вся родина збирається біля святково прибраного столу, – розповідає Тетяна Пашковська з села Розточки Долинського району Івано-Франківської області. – Перед тим кожен має помити руки, лице. Це для того, щоб з людини “зійшла вся нечисть”. А найстарший в родині чоловік заносить до хати Дідуха.

Дідух є основним ритуальним символом різдвяно-новорічної обрядовості українців. Це – необмолочений сніп збіжжя, обвʼязаний двома- трьома перевеслами. На Дідуха залишають першого або останнього вижатого на полі снопа. На Волинському Поліссі його складають із декількох різновидів пашниці – жита, пшениці, ячменю, вівса. Колись у Дідуха ще й встромляли косу, серп, граблі, що мало забезпечити в наступному році успішну працю на полі.

Дідух, с.Сороцьке Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.

– У нас у Розточках такий сніп роблять з вівса і називають його “Дідо”,- каже Тетяна Пашковська. – Наш дідусь бере його в стодолі, заходить до хати і каже:
– Добрий вечір! Всі йому відповідають: – Добрий вечір! Потім хтось із родини, як правило, діти питають: – Звідки, Діду, ходите?

А він і каже: – З усіх сторон.

– Що там, Діду, носите?
– Полон. На щастя, на здоровʼя, на жито, на пшеницю, на всяку пашницю!
– Сідайте, Діду.
– Най ся всьо сідає в нашій хаті, – відповідає дідусь і несе й ставить того Дідо в кут під образами.

Потім Дідуха загодовують – найстарший в сімʼї підносить йому першу ложку куті. І тільки після цього, помолившись, сімʼя приступає до вечері.

Сьогодні на святковий столі ставлять ще один Дідух, також плетений з вівса у вигляді маленького деревця . Його називають “Дідик”. Прикрашають цукерками, шоколадками, печивом і “дощиком”. Пані Тетяна каже, що він має стояти на “трьох ніжках, у нього має бути девʼять ручок і одна головка зверху”.

– Хто немає вівса, ті його не плетуть, а купують. Тепер такі Дідики продаються перед Різдвом скрізь по базарах. Він може бути на столі і два, і три роки підряд.

Дідик

На Прикарпатті й Поділлі Дідухом також називають обмолочений сніп або солому, якими вкривають на Святий вечір підлогу. Солому, яку кладуть на стіл під святкову скатертину, називають “Бабою”. Під скатертину на чотирьох кутах столу кладуть нечищений часник “щоб вберегтися від усякої біди”. В Розточках при цьому примовляють: “Не лупи мене до живого, то захищу тебе від усього злого”.

В Україні з прадавніх часів “дідом”, “бабою”, “дідами” називали померлих предків. За народними уявленнями, духи померлих знаходяться в зерні, яке ховають в землю як і небіжка. Як зерно має здатність проростати, так і душі померлих спроможні зʼявлятися серед живих на великі свята. За народними повірʼями, на Різдво Господь Бог випускає всі праведні душі відвідати своїх найближчих родичів. Вірять, що всі пращури приходять на святкову різдвяну вечерю. Гуцули перш ніж сідати на Святвечір до столу ретельно дмухали на лави, “щоб душечку не присісти”.

– До куті спеціально купують нові осинові чи липові ложки, – розповідає 61-річна Лідія Полуніна, родом з села Довжок Погребищенського району на Вінниччині . – Коли починають вечерати на Святий вечір, то наливають в чарку води і ставлять на південному вікні. Також ріжуть стільки цюлушок з хліба, скільки є вікон в хаті і кладуть на вікна. Це значить, що господар дає жертву хлібом і солею своїм помершим дітям, батькам та родичам.

Стіл після різдвяної вечері не прибирають, усі страви і запалену свічку залишають до ранку “для тих, кого нема вже з нами”. Ложки збирають і ставлять біля Дідуха. Мити посуд після Святої вечері вважається за гріх. Для душ померлих у окрему тарілку накладають по-ложці куті та кожної різдвяної страви, поруч ставлять стакан з водою, накритий скибкою хліба, і кладуть ложку. Ранком цим загодовують худобу і домашню птицю, “щоб гарно велись”. Вважається, що душі померлих відвідують своїх родичів невидимими. Побачити їх можуть тільки маленькі діти, бо вони ще безгрішні, а також ті, що”щось знають” – знахарки, ворожки, чаклуни та жебраки.

За народними уявленнями, між померлими й живими членами роду зберігається постійний звʼязок. Вважається, якщо живі шанують своїх предків, то мертві сприяють своєму родові в хазяйстві, забезпечують здоровʼям, охороняють худобу й врожай. Якщо ж про померлих родичів забувають, вони ображаються і можуть накликати на живих нещастя, хвороби, збитки, посуху.

Починаючи з першого дня Різдва починають ходити колядники і співають господарям величальних пісень – колядок. У них дівчатам бажають вдалого і скорого заміжжя, хлопцям – славних подвигів і “красну панну”, господарю із господинею – здорових дітей, благополуччя й достатку в сімʼї. Спеціальних колядок виконують у тій хаті, де протягом року хтось помер.

– За моєї молодости колядувати ходили лише молоді хлопци, а тепер уже й дівчата ходат, а тоди не ходили. Давали їм копійки, пелюшки, хліб із салом. Старіши йшли, котри хотіли. Йшли на церкву збирати, бо не гроши давали, тоди не було грошів. То так колядували – фасулі давали такої, шо істи. Іще прядиво з колопень, бо треба було там мотузок на церковний дзвін би був. Це так давно ходили, – пригадує Марія Крьока.

Ввечері на перший день Різдва від хати до хати ходять в Міжгір’ї вертепники, перевдягнуті на ангела, царя Ірода, смерть, цигана, солдата. Серед персонажів сучасного вертепу є міліціонер, який на всіх накладає штраф, а також лікар, який кожному намагається зробити укол або виписати рецепт на дорогі ліки й циганка, яка чіпляється до всіх поворожити по руці.

Вертепники, смт. Воловець Закарпаття

– Це уже зараз так, а раніше на Різдво у нас тіки з бетлегемом ходили, – каже Ірина Юрик. – Це так ящик такий великий робили, обклеювали його папір’ям яскравим, з папір’я робили:і церкву, і хрест зверху покладали. Звізду таку зроблять. І хлопці, такі підлітки того бетлегема носили, вірші про Христа читали і колядки співали. Воно в Міжгір’ї і зараз є, тіки шо вже менше ходят, як раніше було.

На думку багатьох дослідників, колядники, перебрані в страшні маски, шкури тварин і лахміття в давнину уособлювали душі померлих, які прийшли з того світу привітати живих і принести їм благополуччя на цілий рік. Тому вважалося, що не пустити колядників до хати, не пригостити їх і не віддячити за коляду – великий гріх. Так можна накликати на свою голову велике лихо.

Перебиранці, с. Сороцьке Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.

– На третій день Різдва всю солому, що лежить під кутьою, долі і на столі, беруть, роблять з неї “чучало”, – розповідає Лідія Полуніна. – Чучало з цієї соломи зветься “Дідухом”. Удосвіта його спалюють у воротях. Перед тим, як спалити, кладуть в нього той окраєць хліба, що лежав на вікні. А з попелу робиться подібність до хреста або до людини.

Попіл від спаленого Дідуха на перехресних дорогах (с. Сороцьке Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.)

В Розточках з Дідуха знімають перевесла і обвʼязують ними фруктові дерева. При цьому господар, замахнувшись на дерево сокирою, примовляє: ” Як не зродиш, то тя зрубаю, а як зродиш, то тя завʼяжу”. Вірять, що налякане таким чином дерево, наступного року принесе гарний урожай.

Олена Чебанюк, кандидат філолог. наук, НЦНК “Музей Івана Гончара”