Найпочесніше місце у щорічних святкових дійствах, що сягають глибини тисячоліть, коли людина осягнула періодичність руху Сонця і його значення в своєму житті, припадало Коляді – Різдву Світла Божого. Після зимового сонцестояння (17-24 грудня) – періоду найдовшої ночі і найкоротшого дня – починає прибувати день і Сонце повертає на літо. Люди зустрічали його дивовижними театралізованими дійствами та колядками, що возвеличували Світло Сонця, Людину, Природу, людське господарство, усіх членів родини. Культ предків є сакральним зерном кожного обряду зимового циклу, а особливо Різдва. Це свято є родовим поминальним святом. Уявне, або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх своєрідне “частування” під час урочистої вечері на Святвечір; сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх обдаровування, це все говорить про стале пошанування “культу предків”.
Заперечивши походження назви “Коляда” від Сalendae, Микола Костомаров виводив її від коло, колесо, круг сонця. Учений писав, що “Різдво – свято, яке відзначали наші предки взимку в той час, коли сонце досягало мінімуму своєї сили і поверталося знову на весну. Корені цього свята – в загальнолюдському міфологічному понятті про народження сонця” [Костомаров 1994, 248]. Подібної думки дотримувалася в своїй праці “Українські колядки” Олена Пілка, яка пояснювала назву коляди з етимологією сонця-кола. Про походження назви коляди писав Нечуй-Левицький так: “Мабуть, в давню давнину колядою звались божества світла й тепла, котрих празники припадали разом з різдвяними святка-ми.” [Нечуй-Левицький 1992, 6]. На його думку, саме в колядках зосереджена архаїка та сакральність наших пращурів. Тобто колядки – то релігійно-обрядові пісні, “котрі співали на празники богів світла й тепла; то були ніби догматики, тропарі й кондаки в честь світлих небесних сил. В них, як у зерні, дійшли до нас давні поганські догми… Тим-то колядки мають перевагу над усіма усними народними творами”. Ксенофонт Сосенко у праці “Культурно-історична постать Різдва та Щедрого вечора” писав: “Староукраїнські колядки мають в першій мірі характер культово-релігійний, з кількома варіантами релігійного культу відповідно до культурно-історичної еволюції в українського народу. Основою цього культу є ідея почину світу і його Творця. Отже, вони є тим архаїчним кодом, на який нам слід спиратися в своїх дослідженнях” [ Сосенко 1928, 218]. Микола Сумцов зазначав, що завдання колядок полягає “переважно у про-славленні сил і явищ природи. Головну роль у них відіграє сонце… У колядках землеробство залежить від сонця і дощу” [Сумцов 1885, 99]. Аналогічну думку згодом висловив і Михайло Грушевський, зазначаючи, що мотиви гостювання сонця, місяця, дощу у світлиці господаря мають спільні походження і генеалогічне “дерево життя”, що підтверджує колядка, взята з дослідження Олени Пчілки:
Ой там на горі світлонька стоїть.
Ой дай, Боже!
А в тій світлоньці троє віконців:
В першім віконці – яснеє сонце,
В другім віконці – ясненький місяць,
В третім віконці – дрібненький дощик.
Чим же ся похвалить яснеє сонце?
– Ой як я зійду рано на зорі, То врадуються гори,
долини, Гори, долини і весь мир на землі.
-Чим ся похвалить ясненький місяць?
– Ой як я зійду темной ночі,
– То врадується весь звір у лісі.
На нашу думку, колядки вирізняються серед інших обрядових пісень передусім тим, що астральні символи посідають в них чільне місце серед інших символів. І цікавим є те, що як Сонце, Місяць так і Зоря є майже рівноцінними за своїми функціями, жоден із них не має переваги над іншим. Ця астральна тріада уособлює в собі тріаду сімейну, де батько-голова сімейства, мати – так зване осереддя духовних та моральних цінностей, діти зберігають та несуть в собі ці одвічні цінності та сакральний код предків. Тому досить дискусійною є тема саме солярного світогляду в українців. На прикладі архаїчних колядок ми спостерігаємо однакову цінність, однакове обожнення всіх астральних світил. Так, за твердженням О.Знойка, “Місяць в Україні був складовою частиною найдавніших богів астрального культу – Сонця, Місяця і Зорі. Небесний вогонь виходив з цієї тріади. І якщо в Єгипті та Вавілоні головним божеством тріади було Сонце, а в арабів – Зоря, то на Русі – Місяць, На відміну від політеїзму Вавілону і Єгипту, вітчизняний люнарний культ був монотеїстичний” [Знойко 1989, 44-45]. К.Сосенко, порівнюючи вірування давніх австронезійських племен з віруваннями українців, говорить про те, що “Міфологія племен, що мешкали на островах Борнео та Ніяс основується на шануванні Прадіда і його символу – Місяця – в найпервіснішій формі; має характер Астрального шанування (Місяця й Сонця, або Місяця, Сонця і Зір) в найбільше первіснім вислові. Річ у тім, що ніякий тип первісних релігійно-міфольогічних вірувань не підходить так до вірувань Староукраїнських, як вірування згаданих Австронезійських племен. Ці вірування мають такі визначні подібності до Українських, що є майже ідентичними з ними. Особливо виявляється це у світотворчих колядках та щедрівках – та в особливім уподобанні вважати Прадіда (або його символ – Місяць) за духове єство у виді Сокола; – подібно вважати Астральну Трійцю за міфольогічну Прадідну рідню” [К.Сосенко 1994, 343]. Наші пращури неолітичної доби надавали парності символів Сонця і Місяця якогось особливого значення – їх навіть зображували у вигляді валів у своїх курганних сонцепоклонни-цьких святилищах. М.Чмихов та Ю.Шилов дослідили усатівські кургани в Одеській області і виявили на них втілення парної символіки Сонця й Місяця у структурі насипів, ровів та кромлехів.
У колядках дослідники поєднання Небесних Світил пояснюють як “космічні міфоознаки шлюбного мотиву”, чи, як висловився О.Потебня, “шлюб Сонця й Місяця”. У піснях із таким мотивом Сонце і Місяць оспівуються то як небесна рідня закоханої пари, а то і як шлюбна пара: “В мене батенько – ясний Місяць, В мене матінка – ясне Сонечко, В мене сестриця – ясна Зірниця”; “Ясний Місяць – сам господар, яснеє Сонце -господинонька”. Як вважає В.Мицик, парність у трипільців була однією із мірностей чи закономірностей, без яких за їхніми усвідомленнями неможливо творити життя. А трипільські композиції із парністю Небесних Світил В.Мицик витлумачує як “вияв духовно розвиненого суспільства. Шлюбну пару на космічному рівні символізують Сонце і Місяць. У низці трипільських горщиків поруч із Сонцем зображуються фази Місяця. У житті – це чоловік і жінка”. Т.Ткачук та Я.Мельник виділяють у орнаментиці трипільців елементи розпису у вигляді серпанків Місяця, які входять до хрестоподібних і свастикоподібних композицій. Трипільський хрест, за деякими дослідниками – то символ Сонця, а свастика – то рух Сонця у колообігу. Виходить, у виділених Ткачуком і Мельником орнаментах маємо у сув’язі символи Сонця і Місяця. Мотиви парності Сонця й Місяця або й триєдності Сонця, Місяця, Зірок знаходимо у блоках трипільських знаків на посуді із Майданецького, Тальянок, Раковиця тощо.
На Поділлі вважалось, що місяць також є “божою силою”, від якої залежить людське життя на рівні з сонцем. Адже він зі своїми місячними фазами символізує народження і смерть, які є одвічними реаліями життя людини. Первісні люди боялися ночі, бо це пора небезпек, тому місяць був опікуном подорожніх. У багатьох випадках місяць відігравав більш вагому роль, ніж сонце. До нього звертались як до живої особи; протягом чотирьох тижнів – від його “народин” і до “смерті” – селяни стежили за його фазами і відповідно регулювали свою виробничу діяльність.
Зоря в колядках – це “красна панна, дружина або донька місяця, господаря небесного дому… Богині зорі приписуються певні магічні дії, що символізують випадання роси, рух світил на нічному небі. Вона гатить гатки з дорогих шат, мостить мости срібні або перлові, садить сади-виногради, вбирає їх наволоками, сіє по полю дрібним жемчугом, вишиває або гаптує золотом чи сріблом дорогі узори… [М.Дмитренко 1994,111].
Народна символіка кваліфікувала зорі то як дітей сонця і місяця, то як запалені Богом свічки на честь народжених людей. На Вінниччині, Житомирщині зорі вважали “душами померлих людей”, які відзначалися на землі добрим, безгрішним життям, а також дітей, що померли маленькими, не встигши нагрішити…
За даними митрополита Іларіона, зорі символізували Божі очі, думки, вони “святі й праведні”. Язичники вважали зорі вікнами Неба, через які боги дивляться на світ. У християнстві зоря – символ оборони живих людей. Кожна людина при народженні нібито “отримує свою зірку, що й стає на небі (у християнстві – Янгол-Охоронець).
Астрологи, міфологи світу трактували зорю як символ світлого духу, що бореться проти сил пітьми. “Палаюча зірка” – символ містичного центру – енергії Всесвіту, який розширюється. Символічний зміст, який вміщували в це астральне божество наші предки, ми можемо розкрити через призму українських колядок.
Спробуємо відшукати саме сакральний зміст астральних світил в різних, за своєю класифікацією колядках. Є декілька видів класифікації колядок. Візьмемо класифікацію за С.Килимником. Так найстаршими колядками, створеними за тисячу літ до прийняття християнства, він вважає колядки філософські, світотворчі. У цих колядках фігурує космічне море, острів-камінь на морі; світове дерево – образ космосу-всесвіту; птахи-деміурги – творці світу:
Як ще не було Початку Світа
Гей дай Боже!
То ще не було Неба ні Землі
А лишень було Широке Море
А на тім Морі Явір Зелений
На тім Яворі Три Голубочки
Три Голубочки Раду радили
Як би ми Браття Світ поставили
Ой ходім Браття аж на Дно Моря
Та там добудем Дрібного Піску
Тот Пісок Дрібний посієм всюди
Та встане з него Свята Землиця
Та буде тамки Золотий Камінь
З того Каміння то буде Сонце
З Срібного каменю то буде Ясний Місяць
З дрібного пісочку –
Рум’яна Зоря й Звізди Прекрасні.
Отже, цей зразок свідчить про взаємозв’язок одного світила з іншим та про те, що вони не можуть існувати один без одного.
Пізнішими були лицарсько-дружинні колядки, які сформувалися в період ранньої князівської доби. Ф.Колесса вважав за можливе пов’язати їх із билинами, підкреслюючи, що поетика цієї групи колядок відмінна від поетики інших уснопоетичних жанрів.
Ой рано, рано кури запіли,
А ще раніш молодець устав,
Лучком забряжчав – братів пробуджав,
Браття, вставайте, коні сідлайте,
Та поїдем в чистеє поле
На погуляннє, на розгляданнє,
Та найдемо, браття, куну в дереві.
Куну в дереві, дівку в термі –
Вам буде, браття, кунку на шубу,
А мені буде панна до шлюбу…
Я буду ясним Місяцем
Панна та ясним Сонечком.
Дітки наші-дрібні зірочки. У цій колядці порівнюються світила з родиною, де кожен член сім’ї однаково важливий.
Християнські, або біблійні колядки виникли найпізніше. Ось наприклад, така:
… Перший гостонько –
Ясне сонечко – сам Господь-Христос!
Другий гостонько –
Ясна зірниця, Пресвята Діва!
Третій гостонько –
Ясен місяць, святий Петро-Павло…
Тут ми спостерігаємо нашарування двох світоглядів, але значущість божеств не применшується.
Як бачимо, астральні образи-символи присутні в усіх різновидах колядок, що дає підстави говорити про давність їхнього походження. У цілому, Космос є реальним, живим і священним організмом: він однаковою мірою розкриває різновиди буття і святості. Ось як сказав І.Франко про колядку: “Колядка переносила думку в якийсь світ близький і рідний їм (селянам), а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір’я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, – не гіркими, але такими, що облегшують душу” [І.Франко 1989, 233].
Література:
1. Гарасим Я. Різдвяно-новорічні жанри поліського фольклору // Берегиня. – К., 2001. – №4.
2. Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. – Львів, 1914. -Т. 35.
3. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. – К., 1993. – Т. 1.
4. Драгоманов М. Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року / О.І.Дей. – К., 1956.
5. Знайко О.П. Міфи київської землі та події стародавні. – К., 1989.
6. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 3-х кн. – К.: Обе-реги,
1994. – Кн. 1. Т. 1: Зимовий цикл, Т. 2: Весняний цикл.
7. Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994.
8. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1992.
9. Потебня А.А. Символ и миф в народной культуре. -Москва, 2000.
10. Пчилка Олена. Украинские колядки // Киевская старина. – 1904. -Т. 80.
11. Свєнціцький І. Різдво Христове у поході віків: Історія літературної теми і форм. – Львів, 1938.
12 Сосенко К. Культурно-історична постать Різдва та Щедрого вечора. -Львів, 1928.
13. Франко І.Я. Людові вірування на Підгірю // Етноґрафічний збірник. -Львів, 1898. – Т. 5.
14. Хмель В. Космологічна семантика колядкового тексту: На матеріалах різдвяного фольклору Рівненщини та Люблінщини. – 2000. – С. 13.
Олена Степанченко,
старший науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»
