У моїй душі, як, мабуть, і в кожній іншій, є свій іконостас святих. Є серед них і Іван Макарович Гончар. Сутність цієї скромної, могутнього духу людини приголомшила мене одного осіннього дня, коли хтось із моїх приятелів привів мене до його оселі на схилах Дніпра на Печерську. Було це, звісно, ще за радянщини, коли я все частіше чув про якогось націоналіста Гончара, у якого є якийсь незвичайний музей вдома. Говорили про це не з усіма і напівпошепки, бо, бач, був він для влади неугодний. Говорили, що мешкає він десь на Печерську, а де саме, толком я так і не міг довідатися, аж поки не знайшовся один мій товариш, що дізнався про це раніше, ніж я. Таку законспірованість я розумів, бо й сам мав справу з КДБ за власну ініціативу створення рукописного літературного альманаху, коли деякий час працював на кафедрі гірничого факультету Політехнічного інституту.

Таке неймовірне етнографічне багатство, до того ніде й не бачене мною, презентувало його власника та збирача як великого подвижника українського духу, давно вже потоптаного, як писала дочка Л.Толстого Тетяна, “русским сапогом”. Пам’ятаю, я все дошукувався у тій забитій різними експонатами оселі чогось із моєї Сумської області, а Іван Макарович мені в цьому допомагав. Він, власне, підставляв мені своє духовне плече, як і кожному, хто до нього заходив, і кожен виходив звідти сильнішим, набравшись його віри в незнищенність українства.

Так ми з ним зазнайомились. Стрічалися нечаcто і виключно на різних громадських заходах. Але з тої першої зустрічі він став для мене святим, що зійшов на п’єдестал української національної ідеї, яка нуртувала “на нашій не своїй землі” століттями до референдуму 91-го та нуртує й досі.

Анатолій Мокренко,
народний артист України, професор,
лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка

12 листопада 2000 р.