Із чим зустрічають 105-річчя від дня народження славетного митця, етнографа і колекціонера?
Звичайно, вимірів творчості Івана Гончара чимало. Але на виставці, що днями відкрилася у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», організатори зробили саме п’ять акцентів: велика скульптура, дрібна пластика, реалістичний і декоративний живопис, етнографічні дослідження.
«У ЗАХВАТІ ВІД ЦІЄЇ ЧИСТОТИ КОЛЬОРУ!»
Нині у сніг і сльокоту особливо тішать меланхолійні пейзажі Івана Гончара. Околиці Києва, Прикарпаття, Вінниччина, Поділля — майстер створив живописну мозаїку України. «Коли дивлюся на ці краєвиди — заздрю майстерності і вмінням батька. Хоча, це радше не заздрість, а щирий захват, — усміхається Петро ГОНЧАР, генеральний директор «Музею Івана Гончара», син майстра. — Іван Гончар вчився живопису хіба що у школі. А тут стільки чистоти кольору! Цього важко добитися, навіть якщо навчаєшся в інституті». Деякі краєвиди нині можна побачити тільки на картинах майстра або на старих світлинах: частину сіл, які малював Гончар, згодом затопили заради створення штучних водойм.
На виставці «Іван Гончар: творчість» зібрали з сотню робіт майстра 1950—1980-х. Тож можна відстежити еволюцію Гончара-митця.
— Іван Макарович починав як художник-реаліст, також він — професійний скульптор, і з часом повністю змінив творчу манеру, — розповідає Лідія ДУБИКІВСЬКА-КАЛЬНЕНКО, завідувач відділу архівних матеріалів «Музею Івана Гончара». — Від реалізму з помітними імпресіоністичними впливами він перейшов до зображення народних типажів. Це — декоративно-площинний живопис, скульптура у стилі народної іграшки.
КАРТИНИ ЯК НАУКОВИЙ МАТЕРІАЛ
Окрема сторінка (радше, цілий фоліант) доробку Івана Гончара — історико-етнографічний мистецький альбом «Україна й українці». На виставці представили деякі аркуші альбому. Загалом майстер створив 18 томів «України й українців», нині видано чотири з них. За словами Петра Гончара, зараз на виході томи про Черкащину і Поділля.
Самі картини Івана Гончара розповідають багато цікавого про українські традиції. От, «Парубоцька рада на колодах» — три хлопця у яскравому одязі про щось перемовляються. Робота ілюструє осінній обряд посвячення молоді. З холодами вже не можна було гуляти на вулиці, й парубки та дівчата створювали свої громади, обирали лідерів, наймали хати і там проводили вечорниці.
— Студенткою я ходила до Івана Макаровича додому — це було потрібно для наукової роботи. Розпитувала, чому він перейшов до декоративного живопису, — згадує Тетяна ПОШИВАЙЛО, заступник генерального директора «Музею Івана Гончара». — Пояснював, що навмисно обрав таку манеру письма, щоб показати, який одяг і як саме носили. Бо все зникає, традиції забуваються. І вже за 10—20 років звертаємося до цих картин як до наукового матеріалу.
«ВРЯТУВАЛА ЛЮБОВ ДО СПРАВИ»
«Молодий Тарас Шевченко» — ця статуя, авторська гіпсова копія з оригіналу 1949 року, є однією з центральних робіт в експозиції. Іван Гончар першим створив образ молодого та чепурного поета — якраз після закінчення Петербурзької академії мистецтв. Оригінал з білого мармуру нині зберігається у фондах Третьяковської галереї у Москві. У 1950—1951 роках там тривала велика виставка, у якій брав участь Іван Гончар. На виставці був представлений «Молодий Тарас Шевченко», і тоді ж Третяковка закупила скульптуру.
Великі уламки погруддя Максима Залізняка, які також є на виставці, — нагадування про переслідування митця у 1970-х. Радянська влада змушувала Івана Гончара віддати свою колекцію державним музеям, митця виключили з Компартії, спалили майстерню, невідомі розбили його скульптури, що стояли на подвір’ї біля будинку — серед них і погруддя Залізняка.
«Бувало, приходили і казали, що зараз запустять бульдозер і зрівняють музей з землею. Іван Макарович відповідав: «Приходьте, рівняйте разом зі мною». Людина мобілізувала всі свої внутрішні резерви, щоб відстояти колекцію, — розповідає Лідія Дубиківська-Кальненко. — Івана Гончара просто ізолювали. До кінця 1960-х років він був відомою людиною, роздав масу інтерв’ю, про нього багато писали. Він був амбітний, знав собі ціну. І з 1972 року — немає нічого. І так десь до середини 1980-х. Було важко. Але він усамітнився і багато працював. Не опустив руки. Йому допомогла велика любов до того, що робив. І, хоч це трохи пафосно, любов до України».
Виставка «Іван Гончар: творчість» триватиме до 29 лютого.
