З 30 березня до 30 квітня 2017 року в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» триватиме виставка живописних робіт народного художника України Михайла Миколайовича Романишина (1933 – 1999).
Митець належав до покоління художників-«шістдесятників», які своєю життєвою і творчою позицією стояли на сторожі українських чеснот і цінностей, усіляко закладаючи основи українського відродження у системі тоталітарної радянської культури.
Народився Михайло Романишин 16 серпня 1933 року в селищі Великий Березний на Закарпатті, виростав сиротою, адже його мати померла, коли синові виповнилося сім місяців, а батько подався на заробітки до Німеччини. Тож вихованням Михайла і його сестрички Ірини опікувалися бабуся та дідусь по материній лінії.
Перші уроки малярства юнак отримав від своєї шкільної вчительки Катерини Шелепець, яка запримітила у того малярські здібності і спрямувала його на студіювання живопису. Впродовж 1948–1953 років Михайло навчається в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (нині Коледж мистецтв ім. А.Ерделі), де його наставниками стали засновники закарпатської школи живопису – видатні художники А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка й Е. Контратович. Увібравши й творчо переосмисливши живописне надбання своїх вчителів, Михайло у 1954–1960 роках продовжує навчання в Київському державному художньому інституті (нині Національна академія образотворчих мистецтв та архітектури), зокрема під керівництвом художників К. Трохименка, Г. Меліхова, В. Забашти та Л. Чичкана. Відтак, у його творчості поєднані дві різні художні школи – закарпатська, з її яскравим колоритом та декоративністю, що базується на народному мистецтві, і київська – з реалістичністю формовияву та імпресіоністичним сприйняттям природи через пленер. Митець трансформував у своїй творчості стилістичні ознаки обох шкіл і віднайшов власний художній почерк, який зосереджувався на інтерпретації фольклорної спадщини та високій культурі письма і колористичного вирішення. У його творчому доробку – пейзажі і портрети, тематичні картини і натюрморти. Однак пейзаж – його улюблений жанр. Світ природи і світ людини гармонійно поєднуються у картинах живописця: порослі прадавніми ялинами та смереками суворі гори, річки та озера в густих туманах, а поряд – діяльність людей-горян: хати, господарські будівлі, дерев’яні церкви на пагорбах.
На виставці представлено пейзажі, в яких з особливою любов’ю зображено природу Карпат із елементами народної архітектури – дерев’яні храми, курні хати – «димлянки», гуцульські хижки, верховинські дворища – «обійстя», копички та «оборіги» для сіна, а також декілька робіт із краєвидами Київщини та Чернігівщини. Частина експонованих картин входить до авторської серії етюдних робіт «Пам’ятки народної архітектури». Це – «Стара лемківська хижа (с. Гусний)», «Церква Св. Миколи. с. Гусний. Закарпаття», «Клуня з лелеками на Київщині (с. Велике Половецьке, Сквирський район)», «Поліська хата. Чернігівщина» й інші.
Ці картини Михайло Романишин створював упродовж 1950-90х років безпосередньо на пленерах, з натури, тож вони представляють його безпосереднє емоційне переживання й художню інтерпретацію побаченого. Ось як поетично розповідає про картину «Хата діда Бабинця з с.Гусного на Березнянщині» земляк художника Іван Чендей: «Могутня і надійно, з широченних плах складена своїм присадкуватим зрубом, випнута вгору солом’яним дахом, зоріючи на світ невеликими вікнами, привітна своїм подовжнім, попід передню стіну ґанком, – тут завше мило постояти й глянути на довколишній світ – розпросторюється в усі боки, – хата промовляє традицією цілих віків, є свідком нашої горянської прадавності. До нас озивається наша вічність з тим закоріненим у рідну землю людом, що понад усе любив гори, якою б не була і не складалася їх доля». Згодом ця хата, як пам’ятка архітектури, була перевезена до Музею народної архітектури та побуту України, де зберігається і донині.
На основі етюдів художник створював і завершені полотна. Окрасою експозиції є дві великі тематичні картини «Великдень» та «З вінчання», надані на виставку Національним художнім музеєм України, директором якого Михайло Романишин був упродовж 11 років (1988-1999).
До експозиції також увійшли декілька пейзажів із серії «Осіннє золото» («Хмариться», «Білі тумани», «Пломеніюче дерево»).
Емоційним доповненням на виставці є «Автопортрет» митця 1983 року та останній, не завершений ним, натюрморт його улюблених квітів чорнобривців, а також предмети народного мистецтва, подаровані Музею Івана Гончара дружиною художника – мистецтвознавцем Валентиною Мартиненко. Це – унікальна трембіта, взірці гончарного посуду та елементи традиційного одягу, привезені подружжям з Карпат, а також бандура, яка належала відомому музиканту, музикознавцю і її родичу – Максиму Коросташу. Примітно, що саме завдяки Максиму Борисовичу Іван Гончар у юному віці потрапив до Києва, здобув освіту й увійшов до кола української інтелігенції, що сформувала його світогляд і громадянську позицію.
Музичного колориту вечору додадуть народні карпатські награвання від фольклорного гурту.
Тел. для довідки: 362-44-62, 280-52-10, Тетяна Пошивайло
