Павло Сахно – колишній працівник посольства США в Україні – три роки тому випадково дізнався про гончарство і захопився настільки, що це стало справою його життя. Нині Павло – учасник ярмарків народних майстрів, частий гість етнофестивалів та успішний керівник гончарського проекту «Sakhno Art».

Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” поспілкувався з майстром й дізнався подробиці його творчого життя.

– Павле, як Ви стали гончарем?

– Коли я працював у Посольстві Сполучених Штатів Америки, одна жіночка дуже захоплено розповідала мені про традицію гончарства. Ця розмова дуже запам’яталася. Згодом, заради цікавості я дістав телефон гончара Івана Панкова (на жаль, вже покійного), котрий жив у Луцьку. Зателефонувавши йому, сказав, що хочу подивитися на гончарство.

Вийшло так, що коли я потрапив до майстерні, там якраз готувалися до випалу. Майстерня традиційна, невеличка, але мала величезну кількість старовинних і сучасних гончарних виробів з різних регіонів України. В своєму житті такої кількості виробів я ще не бачив, принаймні, на той момент. Наступного дня я поїхав на випал, котрий проходив традиційно – у гончарній печі, на дровах. Я побачив, як вироби світяться: коли вони починають нагріватися, то стають червоними, рожевими, а потім світяться, як Сонце.

З того часу мене захопило гончарство. Мій вчитель, яким став, до речі, той самий Іван Панков, котрий першим показав мені мистецтво гончарювання, давав мені ключі від майстерні в Пирогові. Там було все, що потрібно для роботи: гончарне коло, глина, інструменти. Там я й почав наполегливо працювати.

У майстерні

За роботою

Фірмова печатка майстра

– Як Ви поєднували з роботою? До речі, на той час працювали чи вже звільнилися?

– На той час я поєднував роботу зі своїм хобі. Маю вихідний – працюю на гончарному колі. Через моє нове захоплення я вже взагалі майже не бував вдома, завжди був або на роботі або в майстерні. Коли мене повністю захопило гончарство, це був якраз початок літа, я вже майже перестав їздити до батьків, вони почали хвилюватись. Ще спочатку вони думали, що це мине: «покрутить трохи, побавиться з глиною та заспокоїться». Але десь через рік про це мова вже не йшла. Мене захопило гончарство і я почав відвідувати різні виставки, фестивалі вже як майстер, а не як відвідувач. До речі, саме на одному з таких фестивалів я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це був майстер-клас.

– А вона теж гончарює?

– Ні, одного разу в неї був майтер-клас, а більше й не треба. Їй це цікаво, вона на гончарстві розуміється, читає книжки, проте, їй бракує досвіду.

– І як відрізняється попередня робота від нинішнього заняття?

– Там ти працюєш і отримуєш гроші. Коли працюєш «на себе», маєш сам робити собі зарплатню. Не зробиш – не отримаєш. Якщо переводити у площину грошей, то, звичайно, у посольстві було краще: нічого надскладного не робиш, ходиш на роботу, отримуєш гроші, витрачаєш. А зараз усе навпаки.

Експерименти

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що одна з версій походження слова «гончар» – це «ганяти чари». А у вас є якісь спеціальні гончарські секрети, забобони?

– У кожного гончара, мабуть, є свої забобони. Коли він працює, кажуть, можна мрії загадувати. Я теж загадую мрії, в мене їх величезна кількість.

– Серед гончарів є конкуренція?

– Деякі майстри вважають, що для них вона існує. Я не стикався з конкуренцією і суперників собі не шукаю. Я дивлюсь на роботи: є гарні, є найкращі, є відомі майстри, є менш відомі. От і все.

– Кажуть, глина не любить «поганих рук», з поганим настроєм краще з нею не працювати. Це правда?

– Так, це дійсно так і є. Буває, іноді весь день їздиш по місту, хтось тобі в метро на ногу наступив, приїжджаєш у майстерню в поганому настрої і сідаєш за гончарне коло. В такому випадку я зазвичай заспокоююсь, п’ю чай зі смаколиками. Після цього працювати із глиною набагато легше. Це дуже допомагає у повсякденному житті, бо ти можеш себе повністю контролювати. Вміння заспокоїтися і повернути себе до нормального стану корисне всюди: і на вулиці і в офісі, і в супермаркеті – де б ти не був.

– Коли Ви почали робити «фляндрівку»?

– Півроку тому. Я робив традиційний молочний випал, котрий раніше робили не гончарі, а господині. Гончарний виріб мочили в молоці, далі використовували для приготування їжі в печі. Молоко запікалось у порах і виріб вже не протікав.
На якомусь етапі я відчув, що треба рухатись далі. «Фляндрівка» стала моїм наступним етапом. Спочатку було складнувато: тут ти працюєш із фарбованою рідкою глиною, а вона текуча. Це елемент, на котрий ти, по суті, не можеш впливати, а лиш трохи корегувати.

Насправді «фляндрівка» – це складна технологія і виходить чимало браку. Поширена вона була на Західній, частково на Центральній Україні, в Опішні.

– Чи не було ідеї зробити собі традиційну гончарську піч?

«Випалюватись» дровами можна, але не кожна глина для цього годиться. І це треба вміти робити, бо піч палиться 25-30 годин, і не просто палиться, а димить, кіптить. І навіть якщо її спорудити на будь-якій дачі, все одно не всім сусідам це може сподобатись. Та й машина дрів піде. Традиція – це добре, але без електроенергії на сьогоднішній день ми нікуди не дінемося. При випалюванні дровами можна робити чорнодимлену кераміку, а використовуючи глазур ми прив’язані до електричної печі.

Зараз всі майстерні – це орендовані приміщення і традиційну піч тут не поставиш. Але хоч б раз на півроку я їжджу до Луцька з виробами, хоч і беру їх небагато: десяток, може два лиш для того, щоб не забути традицію.

У нас в майстерні є електронна піч. Можна її запрограмувати на певний режим, поїхати додому, лягти спати. Вона вже сама все зробить.

А біля традиційної печі треба сидіти 24 години, там нема жодного комп’ютера, є лише дрова. Ти дивишся всередину печі, або на годинник і бачиш, як вироби починають змінювати колір. Коли температура доходить до тисячі градусів, вони світяться, як розпечений метал.

От і виходить, що для створення гончарного виробу потрібна лише глина, вода, повітря і вогонь.

Видиво створення тарілок з глини та техніка фляндрівки

Інна Бражник (текст), Катерина Качур (фото), Володимир Хоменко (відео), Медіа-центр НЦНК “Музей Івана Гончара”, folklorechannel.tv