– Од голоду мерли як мухи і старі і малі, – розповідає дев’яносторічна Марія Волошин із села Піски Бобровицького району на Чернігівщині. – Затягали в колгосп, шоб писалися, а люди не хотіли. Хоч з мосту да в воду. Дак ходила така бригада і ну до грамини, до зернини побрали усе, шо є в нас. І копи, і снопи забирали, і зерно забирали. І осталися люди без нічого й попухли. Ноги такі були пухлі як колоди. Голодні, ну голоднюсенькі. Нас було четверо дітей і ми ходили й просили по людях. А там тим, шо в колгоспі пололи тютюн, дак їм варили супок коє-якой. То ми, діти, пішли просити і вони висипали нам в каструльку той супок. Дак ми, понесем же батьку додому. Ми вже і так будем, да хоть би батьку. Пришли, да батька вже нема, батько вмер і вже заховали. Тоді так: вмер – яму викопали, кинули, оце і все. Я і тепер знаю, де та могила над канавою. І в матки такі ноги пухлі були, то думали, шо і мати умре. Вижили як? Навесні акацію рвали, медунки рвали – клєвєр, да траву таку бурачки. І ще й гонили, шоб не збирали ті квіточки медунки, бо вони колгоспні! Їх сушили, да товкли у ступі, да таке як чорне борошенце виходило. Водою розводили, пекли такі дерунці. Їсти його не можна було, а їли. Що попало, то і їли.

—–

86-річна Наталка Маковій пережила голод уже у свідомому віці й розповідає про випадки людожерства:
– Було таке, що люди з глузду від голоду з’їжджали. Було таке, що тут і дитя своє від голоду варила одна жінка, а потім і взагалі померла. А я пам’ятаю, як ішли в ліс трави збирали і мати з того якісь маторжаники ліпила й ділила між мною і братіком опухлим.

—–

– Мати казала, що їхня сім’я мала багато землі, реманент, і коні були, і воли були, і корови були, і сікарні, і машини, бо хазяйнували. Ну і дітей ціла купа була, четверо, а нас іще з сестрою не було, – розповідає Гапоненко Євдокія, 71 рік. – Ну і давай все у колхоз, дак батько з переляку подався десь у Броварі робить. Думав, що у матки як діти малі не заберуть хати. Єге! Раз прийшли – записуйся в колгосп. А як же писатися без хазяїна? Раз обібрали – забрали корову і інвентар: і плуги, й борони, і косарки, і парову машину – все побрали. Приходять через тиждень – нагрузили підводу хліба. Дойшла очєрєдь до хати, все обібрали, вже нічого брать, тільки діти да мати сидить. Повиймали вікна, двері зняли, а зима, холодно, дак кулями позатуляли і з печі не злазили. Хату виставили на торги, а мати з дітьми в холодній хаті лишилася з голоду помирать. Отак і понесла заяву в колхоз. Тоді вже, кажуть, іди Палажка живи у хаті. Батько поседів, поседів у Броварях, а навесну приїхав, скинув шапку, вдарив об землю – стидно ж іти у колгосп, шо все обібрав, а вмирати з голоду страшно.

—–

Батько 83-річної Ганни Іванко не записався до колгоспу й залишився одноосібником. Спочатку у них все забрали, а потім сім’ю вислали до Сибіру. – Жили ми у такій будочці – від старої хати комірчина. А хату нову забрав той, шо розкуркулював нас, – згадує вона. – У нас і стола не було, де на полу спимо, там і їмо. – Кукурузяні палки товкли, давали сусіди нам картопляні лушпиння, а ми його мили-сушили, товкли і ріпу туди мішали. Воно таке жутке, таке страшне, й отаке їли. Я і на смітнику паслася, де яка капустинка недогнила, де кості, шо викинули, пережарювали і жували. А потім нас вислали на Сибір. Там наша мати у 33-тім році померла і там вона у мерзлій землі вічно. Сталін тих грамотних повбивав, у ціпи позаковував, а цих дураков у ярмо да й по сраці: «Вози! Полову їж!». Казали так: «Жито, пшениця да горох пошли за границю втрьох, а послід да полова – рабочім столова». Сталін все повивозив: мука, пшениця, сахарь пошла за границю. А по тих станціях, де там гроші приймають за золото, то для свого плоду, то там пра, пра, правнуки будуть користуватися тим, шо я ішачила задурно.

—–

В одній сім’ї часом різні спогади про події 33 року. Розповідає, що нещодавно відвідав Піски Євген Сверстюк. Зайшли на подвір’я до однієї жінки, баби Варі, і як раз у неї в гостях був двоюрідний брат. Євген Олександрович каже, що хотів би вас розпитати про голодомор, про голод. Баба ще й рота не встигла розкрити, а її родич: – Який голод? Не було в нас ніякого голоду. От мій дядько-комсомолець з бригадою ходили по полях, по городах, перевіряли, що де у кого заховано. І люди не голодували і це все розказні про голод. Мудра бабуня дала йому закінчити, а потім каже: – У тебе може голоду і не було, бо твій дядько ходив і забирав те, що заховали інші. А от в нашій сім’ї мати пішла на позички по людях і я залишилася з тіткою і з бабусею. І було мені біля двох рочків. У нас на припічку стояли торбинки: трошки квасольки, трошки гороху, трошки чогось ще. І тітка, і бабуся по черзі лягали спати, тому що ходили комсомольці, бригада-активістів. Вони вибивали вікна, могли кинути запалену болванку, люди вискакували, а вони нишпорили по хаті шукали харчі. Я з бабунею спала на печі. Вони вибили вікно, ввірвалися в хату. Тітка моя почала кричати, то їй вистрілили в горло. Вона захрипіла і на очах бабусі померла. А вони похапали ті мішечки й вискочили з хати. То у вас, може, голоду й не було, а бабуня після того загорнула мене у рядно і пішла по людях хоча б чимось мене годувати.

—–

Ці розповіді було записано в червні 2006 року від жителів Куп’янського району Харківської області. Про голодовку (а саме так тут називають трагічні події 1932-33 років) вони згадували неохоче. Адже радянська влада офіційно Голодомор не визнавала і будь-які розмови на цю тему переслідувала. Сьогодні старенькі не бояться й розказують із болем в голосі й сльозами на очах про нелюдські знущання, які їм довелося пережити в дитинстві. Люди молодші знають про Голодомор від своїх батьків і рідних. На Куп’янщині трагедія не оминула жодної сім’ї. Для порівняння: за даними місцевих краєзнавців, у селах Нечволодівка, Оливівка, Соляниківка з війни не повернулося 140 чоловік, під час голоду 1932-33 років тут загинуло 312 …

Харківщина – один із регіонів України, що найбільше постраждав від Голодомору. Тут, де найкращі в світі чорноземи, у 1932-33 рр. відбувся найстрашніший за своїми наслідками голод, який забрав життя мільйонів невинних людей.

За сім років із 1922 по 1929 роки родюча земля Харківщини дала можливість всім, хто вмів і хотів на ній працювати, „стати на ноги”. Саме проти цього міцного українського хазяїна і була спрямована сталінська репресивна політика.

Розповідає Котенко Катерина Никифорівна, 85 років з с. Юрчинкове Печеніжського р-ну Харківської обл.:
– Дєдушку нашого кулаком звали. Він сам робив, і три сини, три нєвістки з самунького ранку й до смерку. І він оце на лаві лягає у свитці вдягнутий, шапку на кулак, спав-не спав: „- Ану, хлопці, вставайте, ідіть волів годуйте, коні годуйте, будем їхати в поле!” І то їх кулаками звали, шо на кулаці спали. А у двадцять дев’ятім усеньке забрали у колхоз. Нічо не оставили нам. А хто не віддав у колхоз, того у Сібір, на Соловки. А зтуда ніхто й не вернувся. А вже опосля 33-го боялися згадувать, шо то і коні були в нас, і воли були, і земля була. Нє-нє, і про голод не можна було говоріти. Не було голоду! А він був страшний. Мерло багацько, а асобієнно діти. Бо все позабирали, а їсти не було чого. Оце в марті люди і посипались. А вєсною траву їли, листя об’їдали. У нас там абрикоса була і прийшло душ десять, пухлі такі від голоду. Обтрусили ті абрикоси , а вони ж ще зелені, косточки поразбивали й поїли. А ранком ми глядь! А вони усі мерлі лежать. Ну то скинули у ярок, землею попритрусювали. Людей не ховали – сил не було.

—–

– А як колєктівізація була, – ділиться спогадами Плескач Галина Іванівна, 84 р., з с. Вільшана Дворічанського р-ну Харківської обл. – так оце прийшли до нас, все забрали. Був у мене отакий вузольчик крупи – забрали. А раньше такі кубушки були, масло ставили. Бригада, шо ходила забирала все, дак у ту кубушку прямо руками брали і їли. А одна з мене хромові ботиночки стягує. В колхоз забирали все. Оце не йдуть у колхоз, хата десь пуста – зганяють туди і держать: „Ти підеш у колхоз чи ні?”. Ну, мовчать. „- Кажи, де ти хліб заховав!”. Так держать, поки все не повіддавали. У нас через три хати жили куркулі Мовчани. Сім’я в них здорова була. Ну держали вони волів, держали вони коней. Ну от, погрузілі їхні вєщі на гарбу, повієзлі до магазина, в магазині продавали. А їх вивезли в Сибір. А були Кирсани, жили бідно-разбідно: вівці в хаті, свині в хаті, діти в хаті на лаві. І тих розграбили – середняки то були. А людям уже нічого їсти було. Все зерно вивезли. Ви не пішіть, я вам скажу. Казали: „Жито та пшениця – пішла за гряницю. А ячмінь та овес забрав НТС, а послід сміється, шо людям достається”… Багато уїжжали в Росію, міняли вєщі там які були на їжу. Ті у кого були тряпкі луччі, ті осталися живі. А в кого не було, ті померли. Біля нас дуже багате село Брідок, то з нього повиїжджали на Донбас сім’ї, побрасали і хати. А тоді до нас переселенців з Брянська, і з Курська привезли.

—–

Сім’ї тих, що не хотіли записуватися до колгоспів на Куп’янщині звозили до безлюдної місцевосці, яку прозвали Дурні яри. Розповідає Гладка Тетяна Олексіївна, 85 р., з с. Нечволодівки: – Мамин брат не хотів у колхоз. Так йому наклали такі податки, шо він все спродав. А як нічим йому стало одкуповуваться, то забрали у тюрму. А жінка осталась з п’ятьма дітьми. І німа нічого. Підігнали сани. Це весною, шо отак коні грузнуть – вода тамечки. Вони підігнали, винесли той сундук, повкидали голих дітей у сундук трьох – це манененькі. А в чому вони були тоді вряжені? Ото полотняна сорочка на них надіта, і все. А більшеньких вона – Петра і Оксану – взяла з собою. Повсідали на сани на голі на доски і повезли їх на Дурні яри. Привезли і взяли сундук той зняли й поставили з тими дітьми. І вона ж осталася. Тоді вона стояла, стояла, ну шо? Давай з дітьми більшими іти по селах. Аж дойшла там під Харковим комуна була, птицехвабрика була Мерехва, чи шо. Отуди дійшла вона і там устроїлася. А ті малі діти хто зна де. Чи померли, чи звері розтягли. Отака жизть була. Не дай Бог такої жизні нікому!

—–

Про те, як виживали згадує колишній вчитель із с. Сенькове Куп’янського р-ну Кругляк Іван Іванович, 83 р: – І голодовки б не було ніякої, а то ж сначала пройшли кажду хату, витрусили, все забрали під метьолочку, як кажуть. З горшків повисипали. У макітрі було десь кілограм-півтора квасолі. Дак і ту взяли, висипали у торбу і пішли. Вибрали весь хліб, а ми осталися без нічого. Страшне врем’я, виживали хто як мог. Ми ходили у Білий колодязь – там був сахарний завод. То ми рушники, рядна, що в хаті було, все поміняли на жом. А як уже нічого не осталось, то ходили просили христа раді. Жолуді їли, листя, траву. І тим вижили. Наша мати листя нарве з березків, а патом насуше, а патом помне їх. З їх пече коржики. Ми їх їли, ото з листя, із сушоного. Молоді тікали на Донбас і в Росію, отутачки Бієлгородська область, Курська.

—–

– Мерло дуже багацько, – продовжує розмову Борзило Митрофан Пантелійович, 92 р. з цього ж села. – Я свого товариша поховав: ямку вирив у садку там, може поколіна, ледве землею прикрив. А старі сусіди померли, так їх там у погріб повкидали і землею закидали. А хто їм буде копати ями, як люди уже усі пухлі були! Сил же немає. А оце уже мертве чи дохле, шоб не воняло ну куди його? По силі возможності у погріб кинули і всьо. А я з двома товаришами та пішли пішки на вузлову станцію. Там з дровами поїзд погружений був, дак позалазили, поховалися межи дровами і їдем на Росію. Встали з поїзда аж під Воронежом. Ми пішли по селах просили хліба. Коє-хто давали, а коє-хто пошлють да к чортової матері. А тоді прийшли та в якийсь колхоз і нас найняли коров пасти. Ото так і вижив.

—–

Втекти з села вдавалося далеко не всім. Про заградзагони, які не пускали людей ні до великих міст, ні до сусідньої Росії, де не було такого голоду, як вУкраїні, розповідає лікар із містечка Ківшарівка Куп’янського р-ну Григоров Юрій Станіславович, 54 р.: – Це мені батько розказува, і тесть і тьоща – вони у мене з села Єфремовка Волчанського района. На граніце мєж Волчанським районом і Бієлгародськой областю знаходиться Рибний шлях. Це старий шлях, по якому раніше був зв’язок з селами Бієлгародской області. В голодовку по Рибному шляху постоянно знаходилися раз’єзди красноармейцєв. Вани препятствовалі тому, шо люди з Волчанського района, тоєсть с України, питалися пройти в Росію. Єсліє то било врем’я днєвноє, то оні примєняли оружіє – саблі. А там є яри, єслі на каню було трудно достать убієгающего в сторону Росії, то канєшно же паражалі з помощю вінтовок. Відстрєлювалі людей, не пускали в сторону Бієлгародськой області.

—–

Найбільше страждали від голоду діти. Вони часто ставали жертвами канібалізму.

– Там в кінці нашого села Нечволодівки жила така Орина. – розповідає Козир Іван Васильович, 77 р. – У неї було троє дітей. Спершу не стало Колі. Вона каже: – Забрала тітка. А те, шо появилось м’ясо, його так їли, а ніхто не інтересовався. А потім не стало і другої дитини. Ну дочка насторожилася, вона сказала людям. З сільської ради приїхали там голова і уповноважений. І вони прийшли туди і найшли і м’ясо, і кістки, і черепи. І склали їй у ящик і заставили її нести, ту полуненормальну людину, нести через усе село. Патом її забрали, посадили. А тут рядом були такі Кисленки. Умер батько. Два хлопці у нього були і не хоронили батька довго, може тиждень. А патом заходились хоронити, а там одні кістки лежали, вони об’їли. Ну вобщем, ето страх.

—–

Ще раз голод на Харківщині був уже в 1947-му році. Розповідає Сухин Іван Михайлович 71 р. з села Пристін Куп’янського р-ну, Харківської обл.:
– Вручну косили, а потєрі були. Собирали ті колосочки, зносили до молотарки, а єслі зостануть, шо ти собіраєш собіє колоски, а верхом їздили такі люди, прєдані партії, і батурою так одшмагають, що аж шкура лопається і їсти не хочеться тоді. Ото такі були партійні дураки. Счас не страшно вже на їх так казати. А хліб уродив харошой, но все здавали государству, все для народу. А де той народ, я і доси не пойму. Де він той народ? Той шо помер, отой народ, навєрно. А їсти абсолютно нічого не було. Люди по весні слабі, то вбивали коней. А коні такі ж доходяги були, як і люди. І давали по кусочку. І шкуру давали. А шкуру смалили, тоді варили, тоді їли. Накинешся, як скаженний собака, а не вгризеш. Отак жили. Нам же тут не давали гроші. Нас совієтська власть так приперла, цих колгоспників, шо ми тільки в 61-му стали паспорта получать.

—–

Запис було зроблено у 2006 році, вік респондентів подано на 2007 р.

У селі Нечволодівка Куп’янського р-ну Харківської області пам’ятні хрести жертвам голодомору встановили ще навесні 1999 року на обох сільських цвинтарях.

– Ці хрести – символічні, – розповідає вчитель історії місцевої школи Дяченко Микола Олексійович, 36 років. – Точне місце поховання встановити зараз неможливо. Та його одного й не було, а часто трупи скидали просто в силосні ями.

Ініціатором встановлення меморіальних хрестів був багаторічний завідувач клубом Козир Іван Васильович, 76 р. Іван Васильович трирічною дитиною пережив голодомор. Каже, що ці дитячі спогади закарбувалися йому на все життя. А зберегти пам’ять про невинні жертви трагедії 1932-33 рр. він вважає своїм не тільки громадським, а й людським обов’язком. «Ніхто не вів учота. І сільським радам може така була дана вказівка. Коли ми кинулися, щоб установити число жертв, це було невозможно. І уже всіх людей не можна перепитати. Ми перепитали всіх і у нас вийшло 312 чоловік. Це – майже кожен четвертий житель села. Дивну байдужість люди проявляли, ніхто не цікавився де дівся чи Микола, чи хто там. Дитини нема і ніхто не шука. Ну в таком состоянії вже люди були! Патом находять десь в сараї, в ярку десь, під лісом – де застала їх голодна смерть. А з тих, хто ще міг ходити зробили бригади. Заходять, вигружають, кидають у бестарку і везуть до ями. Бували такі случаї: приїжжають, а є ще живий. Ну шо за ним ще завтра їхати? Викидають і того. А другі на кладбіщі довбуть ями і накидають трупи. Земелькою притрусили. Завтра ще привезуть, а хто буде довбать? І отак як силос, так складали трупи».

Сьогодні хрест, на місці майбутнього пам’ятника жертвам Голодомору встановили в райцентрі, місті Куп’янську.

Записи та світлини з приватного архіву кандидата філологічних наук Олени Чебанюк, НЦНК “Музей Івана Гончара”