“Дєвочки, ви оце зря до мене приїхали. Я вже все позабувала, я оце тільки можу вас поддержать у піснях”, – переконує мешканка села Антонівки 77-літня Марія Григорівна Прокопчук працівників Музею Івана Гончара, які приїхали на Херсонщину за фольклорним матеріалом в рамках етнографічної експедиції під кодовою назвою “Дорога до Раю” (за назвою каталогу робіт художниці-самоучки з міста Цюрупинськ Поліни Райко).
Та це все відмовки, бо “що сусіди скажуть”, якщо почати співати серед білого дня, “хіба роботи немає?”. Але за якісь пару хвилин Марія Григорівна разом з двома іншими своїми подругами таки повитягали із закутків пам’яті пісні, що ще замолоду частенько наспівували вечорами, за роботою та під час свят. Одну з таких пропонуємо послухати в аудіозаписі.
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/1.mp3 /]
Антонівка – селище міського типу за 10 кілометрів від Херсону. Перша згадка датується 1822 роком. У 1859 році тут мешкало 339 переселенців з Полтавської губернії, нараховувалось 48 дворів. Статус селища міського типу село отримало з 1963 року, після адміністративного (без згоди жителів) об’єднання сіл-сусідів Кіндійки та Антонівки.
Саме від Антонівки на лівий берег лежить найпівденніший міст через Дніпро з розкішним краєвидом.
У Антонівці й досі поодиноко збереглися обряди та вірування. Майже 80-літні бабці, в яких ми гостювали, досі щороку напередодні “старого” Нового року або святого Василя переодягаються у спеціальні строї і водять Меланку, співають колядки, досі вірять у русалок та домовиків, навіть можуть їх в деталях описати. Й на повному серйозі розповідають про зустрічі з ними (розповідь можна і слухати і читати).
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/rusalky1.mp3 /]
– У нас колись тут на березі були русалки. Я живу над берегом, то було вийдеш, коли сонце заходить, а вони лежать так гарно і співають… “Ой-ой-ой, русалки, русалки!”, – було люди кричать. А вона як дасть хвостом по воді!, – згадує 75-літня Ліда Іванівна.
– А я не знаю, яка це вона русалка. Я не понімаю, яка вона, як гадюка? – з недовірою питає Марія Прокопчук у подруги-казкарки.
– Нє, до половини женщина, і груди є. А з половини… тьху-тьху… хвіст такий, як у риби. У Дніпрі були, а щас немає. Ми діти бігали, дивилися. Красіві такі: золотистий хвіст, стан такий красівий і груди. Коси є й чорні і білі. “Ох мене матір породила, нехрещену положила” було співають. Люди їх не боялися. Ми отак здаля було сидимо, і хочеться до них ближче, а вони отак пурх у воду… Або було Андрій Хряк питає у русалок: а як ви там ото дихаєте? А вона хвостом воду як хлюпнула на його!
– А домовики у вас є? – питаю.
– А він у каждого є! Я сама бачила, як він по мені йшов, – переконано каже Ліда Іванівна.
– По мені теж лазив і душив мене, але я його не бачила, тільки лапнула, то він такий лахматий, – підхопила розмову недовірлива до русалок Марія Прокопчук. – То я “Отче наш” проказала, то він чух – і його не стало.
А от в селах Раденську та Піщанівці, за плюс-мінус 30 кілометрів на південний-схід від Херсону, 70-80-літні жінки сперечалися за правильність наспівів пісень. Кожна доводила, що саме її варіант найвірніший. І як не дивно, всі були праві, бо фольклор і народна творчість творяться в безмежній уяві людини, наслідуючи хіба що місцеву традицію.
Як це було, у відео нижче.
Відео
А ще тут вирує контрастність культур між молодим та старшим поколінням. Це й закономірно, зважаючи на плинність та мінливість всього з часом. Однак разюча прірва між світоглядами та музичними вподобаннями таки зачіпає.
У Піщанівці не тільки гарно співають, а й розказують українські народні казки. 8-мирічний Толік не соромлячись переказав “Рукавичку” (у записі нижче). Ми зустріли його біля місцевого будинку культури. Там для діток села влаштували святковий концерт.
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/rukavychka1.mp3 /]
В наступному селі Підстепному, куди завітала делегація з Музею Івана Гончара, пощастило знайти 85-літнього діда Івана Тихоновича Перерву, який попри вік має напрочуд сильний голос та харизму, що не на жарт зачіпає за живе.
[uppod audio=https://old.honchar.org.ua/wp-content/uploads/2013/06/did1.mp3 /]
У Підстепному проживає всього півтисячі з лишком людей. Може саме тому там панує особлива домашня атмосфера. І все має якусь первинну незіпсовану енергетику.
Після днів проведених на Херсонщині наш шлях лежав далі на Запорізький край. Однак по дорозі ще заїхали у село Галаганівка Миколаївської області. Там, казали, є ще одна унікально розмальована хата. Однак по приїзді знайшли лише полотно та картину з цієї хати у місцевому історико-етнографічному музеї. А саму хату родичі художниці кілька років як розваляли.
Нижче села цього року розлилася одна з приток Дніпра, затопивши частину суші та рівень, де діти зазвичай гойдалися на автентичних орелях, або традиційній гойдалці. Тепер місцеві хлопчаки використовують її як підвищення для стрибків у воду.
Ну, а далі знову дорога… Напрямок – Запорізький край: затоплена Томаківська Січ, могила Івана Сірка, дід Соломаха, ночівля під відкритим небом та вітер, який все бачив та все знає. Однак про землю козаків вже наступного разу…
Етнографічна експедиція працівників Музею Івана Гончара на Херсонщину під назвою “Дорога до Раю” була здійснена в рамках поїздки до розмальованої хати вже покійної художниці-самоучки Поліни Райко (1928-2004), що мешкала в місті Цюрупинськ (Олешки – історична назва). Докладніше про художницю та її хату за посиланням: https://old.honchar.org.ua/p/malovanyj-svit-poliny-rajko/
Катерина Качур (текст, світлини), Петро Гончар (світлини), Мирослава Вертюк (аудіозапис пісень), Володимир Хоменко (відео), НЦНК “Музей Івана Гончара”
2 відгуків