“Я щаслива тоді, коли малюю”, – казала Поліна Райко, мешканка міста Цюрупинськ, що за 4 кілометри на південний схід від Херсону. У свої 70 років вона йшла у плавні річки за городом і там спілкувалася з птахами. В очереті серед співу птахів знаходила душевний спокій і розраду. Поступово атмосферу плавнів переносила й у свою хату, де за допомогою емалевих фарб творила на стінах свій світ, пропущений через душу та цнотливу уяву.
“Вона уходила в плавні і там собі з птічками спілкувалася. Вона казала, що їй інтірєсно було з ними. Вони собі співають, а вона з ними говорить. То нєкотори люди думали, шо бабушка того, але це неправда, вона була все врємя при своєму умі, – згадує Алла Володимирівна, колишня сусідка Поліни Райко через чотири хати. При житті художниці вона заговорювала зі старенькою, а та їй показувала свої роботи. – Я не письменник і не малювала ніколи, то думала: бабушка, краще купила б собі шось вкусне поїсти, а ти оце гроші на краски викидаєш. А вона було каже: а мені це всьо, це моє життя”.
Полотнами для сільської художниці слугували стіни, стелі і двері 6-тикімнатної хати, хвіртки, паркани і гаражні ворота. Найбільше любила Поліна Райко малювати птахів – різних форм, кольорів та видів. На стінах особливо запримітно домашніх качок, гусей та ластівок; також є півники, сови й дятли.
Деякі картини Райко змальовувала також зі сну, що напереродні був їй наснився, а бувало що й цікаві для себе образи знаходила на етикетках від пляшок напоїв, на обгортках цукерок, листівках, конвертах. Зокрема, у сні побачила так звану “статую свободи” у вигляді військової медсестри й зранку намалювала її на одній зі стін. Кажуть, в часи війни Поліна Райко працювала саме такою військовою медсестрою.
Є й інші зафіксовані фарбами біографічні сюжети. Чоловіка-п’яницю художниця посадила у човен, в руки вклала кобзу чи якийсь інший струнний інструмент, а поруч понастановляла пляшок з різними алкогольними напоями, “щоб вже напився”.
Також на стінах увіковічнила і трьох своїх сестер. Зобразила їх з крилами, сидячи на місяцях-молодиках. І кожній подарувала по букету квітів.
Поряд з дівчинкою і хлопчиком намалювала ангела-охоронця. Як не на Землі, то хоч на тому світі Поліна Райко прагнула вберегти своїх дітей. Трагічні долі випали двом дітям художниці. Доросла донька загинули в автокатастрофі, а неблагополучний син відсиджував терміни за ґратами.
“Вона сподівалася, що ці розписи, сюжети – миролюбні, добрі, наповнені любов’ю – змінять сина. А син в цей час сидів в тюрмі. Коли померла донька, а через якийсь час і чоловік, у неї нікого не залишилося, хата спорожніла. Тоді відбувся якийсь внутрішній перелом, якась зміна, бо бажання малювати з’явилося, коли в хаті нікого не лишилося, коли вона з хатою лишилася сам на сам. Недаремно тут з’являються образи людей, тварин – це зображення, з якими можна було спілкуватися, – розмірковує Сергій Дяченко, співавтор каталогу робіт Поліни Райко “Дорога до раю”, працівник Херсонського обласного краєзнавчого музею. – Малювання для неї стало відпочинком для душі від мук, переживань за те, що із сім’єю відбулося. Малюванням вона очищувала душу, очищувалася від переживань. Вона сама казала, що я співаю, щоб не плакати”.
За переказами пана Сергія, який тісно спілкувався з Поліною Райко в останні роки її життя, художниця зазвичай малювала вночі. Вкручувала лампу, закривала ставні у всіх вікнах, щоб з вулиці невидно було, і починала творити. Малювала і співала пісні, часом плакала, бо ці сюжети пов’язані з подробицями її життя.
Однак за іронією долі, після повернення з тюрми син не зрозумів материної творчості й подумав, що та збожеволіла. Перебуваючи одного разу в запої, син кинувся на матір з ножем, нанісши кілька глибоких поранень. І невдовзі через зловживання алкоголем пішов з життя.
Втративши рідних, Поліна Райко рятується одним лише мистецтвом. Воно її живить і стимулює жити далі.
Двоє онуків бабусі, що лишилися від доньки, видно, не дуже спілкувалися з бабусею. Й після її відходу розписану хату не вагаючись продали.
“Для мене був такий шок, коли вже після її смерті, ми заходимо в хату і бачимо останню роботу, яку вона намалювала. Вся хата вже розписана, немає живого місця, і останнє місце було – це зворотній бік дзеркала, де вона намалювала свій портрет”, – згадує Сергій Дяченко.
Хата Райко без Райко
Хату Райко придбало подружжя шанувальників мистецтва з Канади. Можна говорити, що завдяки їм ця хата й досі стоїть. Інакше би сусід вже давно зрівняв будівлю з землею і на цьому місці звів просторий гараж. За проханням американського подружжя, хату доглядають місцеві жіночки. Одна з них живе у літній кухні, теж свого часу розписаній Райко. На городі садять картоплю, петрушку, квіти. В невеликому садку рясно родять вишні, шовковиці, малина.
Що далі робити із хатою і як вберегти унікальні розписи, що через плин часу почали руйнуватися – стіни тріскатися, а фарба лущитися? Зараз над цим думають канадське подружжя, українські науковці та музейники. Місцева ж влада унікальною пам’яткою не надто переймається. Був навіть створений благодійний фонд імені Райко, що збирав кошти на популяризацію її творчості. Але й до цього вже було видано кілька фільмів, в тому числі і за участю самої Поліни Райко, та якісний каталог її робіт. Однак питання збереження оригінальних розписів хати лишається відкритим.
Допомогти вирішити це питання зголосився Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” і заявив про готовність взяти під свою опіку хату Райко. З метою вивчення цього питання музейники в середині червня цього року навіть організували експедицію на Херсонщину до хати Поліни Райко. Там поспілкувалися з місцевими мешканцями, наглядачами хати та художниками і дійшли висновку, що лише за фахового наукового підходу можна зберегти унікальні розписи.
Петро Гончар, генеральний директор Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”:
“Були варіанти: планувалось перевести хату в місто, розібрати цю будівлю і виставити стіни з роботами як виставкові об’єкти. А не повністю відтворювати хату. А інші кажуть, що це буде бутафорія, бо воно тільки як хата сприймається. Як на мене, воно може бути і так і так. Тому що там кожен шматочок виріжте і це вже всесвіт.
Райко малювала хату, в якій жила, це її світ. Тому може краще хай хата була би в нас на балансі. Ми б виділили кілька штатних одиниць із місцевих людей, яким би платили зарплату і так вони б доглядали. Ну і звичайно долучили реставраторів, які б змогли законсервувати те, що лишилося. Тобто зберегти його можна лише на професійному науковому рівні”.
Поки це питання обговорюється, у Музеї Івана Гончара на жовтень цього року вже готують великий виставковий проект на основі розписів Поліни Райко. Приурочать подію до 20-ліття заснування музею.
Стиль малювання Райко
Попри те, що минуло майже 10 років від смерті художниці, її ім’я і досі не пошановане на належному рівні. В самому Цюрупинську пересічним мешканцям та й навіть недалеким сусідам ім’я Райко ні про що не говорить. Хоч і було знято два фільми, написано кілька статтей та проведено з десяток екскурсій, про унікальне мистецьке явище Поліни Райко не говорять в колах мистецтвознавців. А таки варто було б! Бо художники наївного народного малярства, які за усіма канонами “не вміють малювати”, насправді творять те мистецтво, що зачіпає, не лишає байдужим, надихає й енергетично підживлює, або й навіть є містком до чогось дуже глибокого і високого.
В’ячеслав Машницький, заступник голови Херсонської обласної спілки художників:
“Вона нам, місцевим художникам, багато в чому допомогла, а саме своїм відношенням до мистецтва. Як воно в неї увішло чи вона в нього, не зрозуміло, але це рідко зустрічається. Ми всі грамотні, освідчені, у багатьох батьки художники, але ми й досі шукаємо підтвердження тому, що йдемо правильним шляхом, а Райко не думала, просто тим шляхом впевнено йшла…”.
Сергій Дяченко, співавтор каталогу робіт Поліни Райко “Дорога до раю”, працівник Херсонського обласного краєзнавчого музею:
“Є речі, які не зачіпають, хоча й грамотно правильно зроблені, а є речі, які зачіпають, пронизують наскрізь. Щирість, передача емоцій, воно зачіпає. Але от одного місцевого художника творчість Райко не зачепила, каже, не розумію, що ви тут знаходите, це звичайні дитячі малюнки. І так може кожен. Але ж я розумію, що так може не кожен. Важко це пояснити. Тут і набір кольорів і сміливість мазку, композиції, і самі образи. Тут багато що вражає, зокрема і те, що розписами покритий весь хатній простір”.
Петро Гончар, генеральний директор НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Небо через людину йде, там немає посередника розуму. Бо розум має найкоротший час розвитку в історії цивілізації. І
він нам заважає бути безпосередньо із гармонією світу. А в цих людей їхня антена буквально замикає на цю гармонію і через руку чи голос видає нам шедеври.
Коли я зайшов в хату Райко, то було таке відчуття, наче я там вже був. Для мене це образотворчий рай. Я не знаю, як назвати її творчість – пропущене через себе уявлення про цей світ. Ці форми, ця безпосередність, ці образи, це невміння малювати. І оцим невмінням малювати Райко переконує нас, що світ ірреальний. Ми звикли точно копіювати оточення світу, а Райко переконала, що світ не такий. Вона вірить тому, що малювала. Символами і знаками вона доводить, що світ не такий, за тим стоїть набагато більше, і він виражений у грі форм, кольору, фактури, лінії, оце багатство, яке вона робила не аналізуючи і не знаючи, як це робить. Гармонія нашого світу просто виходила через її руку. Воно не піддається буквальному аналізу. Я дивлюся і переживаю цю гармонію, красу світу, дякуючи їй”.
Короткі біографічні дані художниці (з каталогу робіт Поліни Райко “Дорога до раю”)
Райко Пелагея Андріївна (дівоче прізвище Солдатова) народилася в Цюрупинську, за паспортом – 15 травня 1928 року, а насправді – у квітні.
У 22 роки одружилася з Миколою Олексійовичем Райко.
Сім’я існувала головним чином за рахунок власного городу, зрідка підробляючи на сезонних роботах у колгоспі або по найму.
1951 – народилася донька Олена.
1953 – народився син Сергій.
1954 – на новій ділянці біля річки сім’я побудувала будинок.
1994 – в автокатастрофі загинула улюблена донька Олена, залишивши своєму чоловіку двох синів – онуків Поліни Андріївни.
1995 – помер чоловік Микола Олексійович.
1997 – син Сергій потрапив до виправної колонії.
1998 – на стінах будинку з’явилися перші композиції.
2000 – син Сергій повернуся з тюрми.
2002 – син помер від цирозу печінки.
15 січня 2004 – Поліни Райко не стало.
2005 – випустили каталог робіт Поліни Райко “Дорога до Раю”.
2006 – вийшов документальний фільм “Рай” про унікальну художницю-примітивістку самоучку Поліну Райко.
Фільм
Світлини
Катерина Качур, Володимир Хоменко (відео), НЦНК “Музей Івана Гончара”
6 відгуків