Біографія Людмили Огнєвої багата на географічні назви. Дівчина родом із Вінниччини, але сталося так, що доля закинула родину на Донбас. Після закінчення школи подалася «за компанію» з подругою поступати до технічного вишу в російський Воронеж. Згодом отримала розподілення на радіозавод десь за Уралом, потім викладала в Донецькiй політехніці та працювала в одному з конструкторських бюро «шахтарської столиці». Та й зараз ця немолода вже жінка невтомно подорожує Україною, а то й за її межами, пропагуючи унікальне народне мистецтво «живопису нитками», розкриваючи всім бажаючим його потаємний зміст.

Нитка, що тягнеться з дитинства

Людмила Огнєва, майстер вишивки

— Вишивати навчалась, як більшість українських дівчат тієї доби, буквально змалку, — розповідає пані Людмила. — У нашій хаті навіть повсякденний рушник–витиральник був оздоблений вузенькою барвистою стрічкою. А справжній переворот у свідомості пережила десь півтора десятка років тому, коли мені потрапила на очі журнальна стаття із промовистою назвою «Орнамент: оздоба чи магія». На основі вчення Володимира Вернадського про ноосферу там розвивалася ідея тісного зв’язку всього живого, зокрема людини, з оточуючим Всесвітом. Йшлося про те, що графічні орнаменти, сполучення кольорів несуть у собі призабуту інформацію про вплив на людські організми, що вони можуть бути оберегами від хвороб та негативного впливу, зрештою — від того, що зветься злою долею. Тема буквально захопила мене.

Огнєва доводить: чергування елементів традиційного українського орнаменту, їх колір, форма впливають на нашу підсвідомість приблизно так само, як музика. Дія графічних образів, за переконанням нашої співбесідниці, потужна за своєю енергетикою. Недарма в Україні вишивці, як і пісні, споконвіку надавали сакрального значення — вона супроводжувала селянина від народження до смерті.

А зруйновано усталений порядок речей було, між іншим, на початку минулого століття комівояжерами, що реалізували по селах дешеві парфуми та мило: з рекламних міркувань крам загортали у паперові шаблони для вишивання західних зразків — звідки й пішли всі ті гламурні котики та трояндочки із сердечками. Споконвічні ж народні графічні коди призабулися. Зараз лише лічені майстрині–ентузіастки намагаються зрозуміти їх, зберігши для майбутніх поколінь. Донеччанка Людмила Огнєва — одна з таких.

Про футбол та «гречку»

Сорочка–вишиванка вважається таким самим беззаперечним українським брендом, як, наприклад, сало. Проте, доводить Людмила Огнєва, цей старовинний одяг приховує багато секретів, тонкощів, незрозумілих сучасному городянину. Іноді доходить до анекдотів. Класичний приклад від знавця народних звичаїв професора Віктора Давидюка: якось на фольклорному святі він помітив на свитах хлопців, що витанцьовували на сцені, вишиту «роженицю» — символічне побажання власникові… легких пологів. Огнєва, пригадавши цю історію, додає, що не так давно сама змушена була почати гостру дискусію, коли гравцям команди «Шахтар» з рекламною метою подарували українські вишиті сорочки. За її твердженням, малюнок було хаотично обрано: цільний, нерозділений «чоловічий» ромб в основі орнаменту, квітка калини, що здавна символізує дівочу незайманість, у сполученні з рівнораменним хрестом (знак шлюбу) — однозначно, ніби в газетному оголошенні, повідомляли: «я — вільний, шукаю цнотливу дівчину, можу й одружитися».

— Навряд чи подруги наших футбольних «бразильських козаків» схвалили б такі колективні «стрибки в гречку», якби, звичайно, розумілися на традиційному українському шитті, — дошкульно зауважує пані Людмила.

— Яку ще графічну інформацію приховувала вишиванка? — цікавлюся у майстрині.

— По–перше, це був паспорт, який точно розповідав, з якої місцевості українець, якого роду, навіть якого соціального статусу. І це «особисте посвідчення» вважалося дійсним не лише за життя. Побутував звичай, що весільні святкові сорочки, чоловіча та жіноча, ховалися в скриню, і через роки в них людину ховали — аби на тому світі подружжя могло впізнати одне одного. Взагалі традиційна українська вишивка несе безліч кодів. Найпоширеніший — дерево життя — водночас символізує три світи, підземний, земний та небесний, та нерозривну єдність минулого, сучасного, майбутнього. Птахи на рушниках — то голуби, ще дохристиянський символ духів померлих предків, що оберігають родину.

А от павичі, пояснює наша співбесідниця, скоріше за все, прийшли з Візантії, разом із вірою в Христа. В українській традиційній міфології цей птах означав перевертня–чорта, що причепурився до ві­дьомського шабашу. Взагалі вікові «нашарування», що характерні для всієї нашої культури, повною мірою відбилися у вишивці. Зокрема, фахівці знаходять у ній елементи культу оленя, характерного для скіфів, навіть візерунки Трипільської культури.

Доля на полотні

Фундаментальні знання з теорії народної вишивки дозволили Людмилі Огнєвій кілька років тому взятися за відповідальну працю: створення візерунків для вишиванок, присвячених видатним постатям української історії, від старої доби до наших днів.

— Пошуки історичних свідчень йшли непросто, — згадує пані Людмила. — Але мені, мабуть, у гідній справі Бог помагав. От коли я підступилася до сорочки Василя Стуса, то зуміла розшукати його сестру, яка понині живе в Донецьку. Та показала в сімейному альбомі знімок зі шкільного випускного Василя, де майбутній поет стоїть саме у вишиванці. Справила її хлопцю до знаменної дати рідна тітка, отже, сорочка була в подільському стилі. Так само архівні фото допомогли у випадку з В’ячеславом Чорноволом. Сорочка Тараса Шевченка, вишита сестрою білим по білому, відшукалася в одному зі столичних музеїв Кобзаря, коли я експонувала там свої колекції. Дещо довелося домислювати на власний розсуд, спираючись на вивчення біографій Богдана Хмельницького, Івана Франка, Алли Горської, Олекси Тихого. Скажімо, для сорочки гетьмана Павла Полуботка став у нагоді орнамент, здавна відомий як такий, що сприяє загоєнню ран — адже український гетьман страждав від тортур, будучи ув’язненим у казематах російської Петропавлівської фортеці. У вишиванці, присвяченій засновнику ОУН Євгену Коновальцю, — то дуб, символ мужності, стійкості. Для Олекси Гірника, який здійснив акт самоспалення на могилі Шевченка в Каневі, протестуючи проти русифікації України, я обрала жовтогарячий та чорний кольори.

І впала зірка Полин…

Наступним масштабним проектом майстрині стало відновлення вишивок покинутих сіл Чорнобильської зони, здійсненим нею у співдружності з донецьким меценатом та ветераном–чорнобильцем Віктором Тупілком (про останнього див. «УМ» від 25 квітня ц.р.). За зразками, що їх із ризиком для життя знаходили в радіоактивній зоні добровільні «сталкери», згодом було відновлено цілий пласт народної культури, здавалося б, назавжди втрачений.

— Експозицію склали два десятки тематичних пар–зображень, — пояснює пані Людмила. — Зверху так званий семплер зі зразками вишивки конкретного населеного пункту. Нижче — чорний квадрат, що символізує землю, апокаліптична восьмикутна «зірка Полин», що принесла катастрофу, колючий дріт «зони відчуження», а поверх — хрест, створений на основі орнаментів, притаманних тому чи іншому селу — як невмируща надія відродження.

Чорнобильська виставка «Пам’ять про життя» з великим резонансом проїхала всією Україною, а нещодавно повернулася з–за кордону, побувавши в Мюнхені та Парижі. Огнєва каже, що після кожної такої подорожі сідає за ретельне вивчення книги відгуків, розшукуючи там і адреси нових однодумців, і оригінальні ідеї для подальшої творчості.

У найближчих планах Людмили Огнєвої — організація в Донецьку «параду вишиванок» на День незалежності. Для Києва та західних регіонів України такі масові громадські заходи стали звичними, а от «шахтарська столиця» приміряє на себе прадавні українські графічні коди чи не вперше.

Володимир Воловненко, Україна молода