Найперше моє враження від Івана Гончара: гарний ясноокий чоловік у вишиваній сорочці, і все його єство випромінює радість, добру вдачу, і любов…
То був 1981-й рік, коли тривало нищення українських коренів на догоду радянським ідеям. Мало що я тоді на цьому розумілася, але коли мій брат Сергій Марченко, нині кінорежисер, а тоді – радіофізик, науковий співробітник Київського університету ім. Т. Шевченка, запитав мене, чи хотіла б я увечері піти з ним до одного художника, у якого вдома музей народного мистецтва – я погодилася. Ми піднялися по Новонаводницькій, зайшли у двір – а там вже поскрипує сніг, чуються голоси, переливи дзвіночків – то прийшов колядницький гурт привітати господаря із 70-літтям: «Чи вдома-вдома, господар дому?..» – виводять колядники. Двері прочиняються і лагідний чоловічий голос: «Вдома, вдома, проходьте до хати!»
Колядницьке дійство тривало довго й нагадувало дивовижну містерію. Відчувалася особлива атмосфера – нам здалося, що ми в українському храмі. Довкола – картини, скульптури, народна кераміка, ікони в обрамленні рушників – і все це у три, у чотири яруси! Якщо людська душа і має пам’ять минулих поколінь – того вечора сталося моє духовне причастя. Потім була екскурсія на другий поверх скрипливими сходами (на стінах було тісно від ікон – лики святих заворожували). А в кімнаті – козацькі старожитності, килими, картини…
До святкової вечері гостинно запросила Аделя Петрівна, домогосподарка Івана Гончара. Серед гостей були Михайло Денисенко, Ренат Польовий із сином, Володимир Данилейко, Олександр Фисун, Леопольд Ященко, Лідія Орел, Юрій Поклад, Володимир Онищенко та інші. За столом віншували господаря, зичили йому здоров’я. Все йшло надзвичайно доброзичливо, хоча й відчувалася якась незрозуміла мені на той час напруга.
Лише згодом я довідалася, що багатьох із присутніх, мого брата також, викликали до КГБ давати письмові пояснення щодо відвідин І.М. Гончара: хто там був, яких пісень співали, про що говорили? Етнограф Лідія Григорівна Орел при зустрічі тихенько попередила: «Будь обережна, тобою там також цікавилися!» Не могла я тоді ще збагнути, що відбувається у суспільстві, і що крамольного у відвідинах митця? Усвідомлення прийшло згодом. Та мій перший візит в хатній музей на Новонаводницькій не став останнім. Навпаки, я стала частіше там бувати, адже темою своїх наукових студій у Київському художньому інституті обрала народні картини «Козаки Мамаї», яких у колекції Івана Гончара було аж п’ять. Сиділа годинами перед «Мамаями», перемальовувала композиції, вивчала атрибутику речей, віднаходила їх матеріальні аналоги серед раритетів музею – згодом про це вийшла моя невеличка книжка. Іван Макарович щоразу виносив мені зі своєї робітні нові джерела, мистецькі альбоми, заборонені тоді книжки з історії України М. Грушевського, Д. Яворницького, Н. Маркевича та інших. Він радів, що я не боялася щоразу приходити до нього, і взятися за таку «непопулярну» на той час тему. Всі роки спілкування з Іваном Макаровичем стали для мене школою. Я прислухалася до його розмов з відвідувачами, захоплювалася його майстерністю оповідача. Пам’ятаю, не раз він журився, як швидко з обріїв зникає український краєвид, зокрема, із сумом кидав погляд на верхівки ракет новостворюваного музею, на металеві лати «Родіни-матері», що спотворили мальовничі пагорби над Дніпром. Йому все боліло: розриті могили, понищені собори, затоплені села (деякі встиг замалювати), зрубані верби, меліоровані річки. Сам образ господаря дому був мені чимось дуже близьким, ніби давно знайомим. А своїм збиральницьким хистом нагадував Дмитра Яворницького, про якого я тоді була начитана. У середині 1980-х років Іван Гончар задумав написати спогади „Як це починалося» – про своє життя і як створювався музей.
Згодом я познайомила господаря музею з Олександром Пошивайлом, який тоді вивчав опішнянську кераміку. Ми допомагали Івану Макаровичу прибирати в його оселі, протирати пил з експонатів. Після Чорнобильської катастрофи я з дітьми вирушила до Опішного, допомагати створювати заснований там на початку 1986 року музей гончарства. А Іван Макарович просив нас відшуковувати по селах давні фотографії необхідні для поповнення альбому «Україна й Українці». Ми щоразу привозили йому такі світлини, він обіцяв їх перефотографовувати. Та на той час ще не було досконалої техніки для сканування фото – тож не міг Іван Гончар розлучитися з оригіналами давніх світлин, вклеював їх на аркуші альбому, а власникам повертав фотокопії. Люди бувало сердилися, ми намагалися їм пояснити, що фотографії їхніх родичів потрібні для збереження національної пам’яті, що ті світлини можуть безслідно зникнути, як це часто і траплялося після відходу старшого покоління. Пригадалося, як ми запросили до музею Гончара майстрів Олександру Селюченко, Олександру Великодню, Гаврила та Явдоху Пошивайлів, наших батьків – для їхнього покоління то була подорож у дитинство, бо кожен із них поринав у рідне середовище краси, у якому виріс. І всі дивувалися, як вдалося одній людині стільки добра назбирати та зберігати вдома? Мріяв Іван Макарович виліпити погруддя майстрів, але встиг – лише портрет О. Селюченко.
Незабутніми стали відвідини І. Гончара кобзарем Олексієм Чуприною, з яким були ми знайомі раніше, їздили на Шевченківські вечори до Ленінграду, відвідували його у Каневі, де він щоліта грав на Тарасовій могилі. Того вечора Іван Макарович попросив мене вдягнутися в український народний стрій із його збірки і ми сфотографуватися разом з О.Чуприною на тлі картини «Козак Мамай». Мій брат зафіксував ту мить, яка нині мені вже видається цілком символічною: як передача пам’яті, як естафета збереження музейних скарбів – нині вже десять років я працюю в музеї його імені.
Відтоді минуло вже багато років. Хатній музей Івана Гончара перетворився на Український центр народної культури і нинішнє покоління, яке його відвідує, вже не мусить давати комусь пояснення, чому вони прийшли до Гончарової світлиці… Образ Івана Макаровича – немов живий. Його незрима присутність у побільшених в людський зріст давніх світлинах, у ликах святих із народних ікон, у барвах і орнаментиці вишиваних сорочок і рушників, у кожному святі, на вечорницях, у спілкуванні з відвідувачами, в народній пісні, що часто лунає тут – у щоденному житті музею. Але, вочевидь, дух Гончара не заспокоїться, допоки не постане у всій повноті потужний осередок народної культури, про що він мріяв і що заповідав. І тим відповідальнішим стає кожен наш крок у музейній справі, ніби перебуваєш під недремним оком незабутнього Івана Макаровича, котрий, немов надчутливий камертон налаштовує духовні стежки кожного його соратника і духовного побратима, аби в єдиній упряжці таки витягнути воза української культури на зоряний Чумацький шлях і йти далі поза обрій до заповіданого пращурами осяйного Вирію.
Тетяна Марченко-Пошивайло,
мистецтвознавець,
заступник директора з науково-просвітницької роботи НЦНК “Музей Івана Гончара”
