Як пишуть до Великодня писанки із прадавніми орнаментами, готують оздоблені по-місцевому паски, водять під церквою гаївки у Надвірнянському районі Івано-Франківської області. Все це, а й навіть більше, зафіксували співробітники Музею Івана Гончара під час експедиційного виїзду на Прикарпаття.
2-7 травня 2013 року музейники об’їздили села Гвізд, Фитьків, Цуцилів, Чорний Потік. На основі своєї мандрівки зняли 28-хвилинний документальний фільм (розміщений внизу сторінки), в якому побачите кадри з буденного життя гуцулів, почуєте їхній говір та співи, а також роздуми Петра Івановича Гончара, який очолював дослідницьку подорож, з приводу сучасного побутування традиції.
Петро Гончар, генеральний директор НЦНК “Музей Івана Гончара”:
“Мета експедиції – записати Великодні традиції на Західній Україні, оскільки в нашому архіві цього немає, а ці традиції вже відмирають. І зараз ми бачимо, що це форма вже осучаснена і люди не все зберігають. Відбувається пристосування до сьогоднішніх умов.
Тут же Європа поряд, багато зараз їздять закордон на роботу і тут все міняється на стільки швидко, що ця традиція набуває кітчевого характеру, на жаль. Але тут традиція таки найбільш збереглась – бо не було грубого атеїзму, як у нас, починаючи з революції 1917 року, тут тільки у повоєнний час. Рим (Ватикан) – це ж не держава як така, щоб тримати людей, а якщо взяти Росію, то це імперія, яка намагалася нівелювати всі національні прояви, в тому числі народні традиції”.
Місцева мешканка:
“При радянській владі були закрили церкву, не дозволяли святити паску, але діти забавлялися, подоляночку водили біля церкви, але від маленьких дітей був маленький спрос, а от дорослі вже боялися. І от з роками традиція померла, а коли вже дозволили за самостійності України, то ми проводимо всякі фестини, свято села, ми стараємося відновлювати оті старі звичаї”.
Петро Гончар:
“В радянський час священники боролися за свою церкву, за виживання і зрозуміло, що тільки з народом, з його культурою можна вижити. Говорять, що наша дохристиянська культура була дуже глибока і християнство пристосувалося до неї, до її традицій. Фольклор відбиває співіснування дохристиянської і християнської культур”.
В одному селі Надвірнянського району священники навіть створили етнографічний музей, де зібрали автентичні предмети одягу та побуту українців. Кажуть, здавна на Галичині священник був дуже великим авторитетом, організовували просвіти. І якщо сільське чи народне спершу здавалося соромливим чи його “встидалися”, то якщо священник це підтримував, значить традицію сприймали добре.
Петро Гончар:
“Традиція, яка була раніше, зараз втрачає сакралізаційну форму, залишається тільки культурологічна. Дівчатка тут
говорили, що їх у школі навчили, це не дід-баба навчили, тому що так треба або ж для розвитку духовності чи сакрального відношення до природи, а просто так у школі їх навчили, бо це красиво.
Але сільська традиція – це те, що ще зберегло українців і українське середовище, якщо у місті приживаються ці форми, значить все буде”.
Олена Чебанюк, фольклорист, учасник експедиції:
“На сьогоднішній день автентики як такої вже не збереглося, але вона перейшла в іншу форму, такий собі організований фольклоризм. Автентика стала частиною культури для самоідентифікації.”
Документальний фільм “Експедиція “Великдень””
Петро Гончар (фото), Володимир Хоменко (відео), НЦНК “Музей Івана Гончара”
Один відгук