Ким для мене був Іван Макарович Гончар… Ми – студенти Київського університету, які зайшли на факультет журналістики 1979 року, Усі  головно з села тут, у Києві, зіштовхнулися з чужинецьким середовищем і потрапили по суті в гетто. Нас було на групі десь четверо – п’ятеро, що постійно чулися українцями. Ми не були ще національно свідомі, а просто природньо були самі собою. Ходили у вишиванках, повсюди розмовляли українською. Цього було вже задосить, аби нас одразу викликали в КГБ на Рози  Люксембург – зробили нам зауваження – чи не закрався до нас бува буржуазний націоналізм. Саме там я вперше почув, що є якась категорія буржуазного націоналізму і націоналізму, власне, як такого. До цього мені ці речі були не знані. А потім була хата Івана Макаровича. Ми прийшли туди удвох з Миколою Гриценком. Там уперше відчули багатство українського мистецтва, зокрема народного. Там побачив експонати з Київщини і Кагарлика зокрема, що їх зібрав І. Гончар. Через ту хату, колекцію, що в тій хаті була, став цікавитися народним мистецтво.

Ми почали вивчати строї, наївну картинку, іконопис – чим, скажімо, різниться Київська, Черкаська ікона від ікони Полісся. Це був пізнавальний перший етап, перший крок. Тут власне не йшлося за якісь ідеологічні засади чи політичні напрямні. Одначе виходило на  те, що навіть саме перебування у садибі-музеї було уже небезпечне. Згодом Веніамін Кушнір сказав мені про те, що вся хата простежувалась на відстані : хто і як туди заходив, хто і з чим виходив. Ми навіть гадки не мали про те, що за нами весь час поважно наглядали. Докопуючись, чому саме ці студенти ходять до цієї садиби. Я гадаю, що завдячуючи таким людям як Іван Макаровим та Веніамін Кушнір, у нас сформувався стрижневий національний дух. Вони сформували мене уже як свідомого українця. Формувало, хоч як це дивно, і саме КГБ. Там ставили дуже глибокі питання, самі давали на них відповіді. Я поступово почав занурюватися в українську історію, – у довершення до всього стала праця М.Грушевського ”Хто такі українці і чого вони хочуть”, яку вони поклали мені під подушку. Зрозуміла річ, я її прочитав. Потім вони мене викликали: один із так званих моїх товаришів доніс на мене, що я читаю заборонену літературу, яку кагебісти самі й підсунули.

Потім був Веніамін Кушнір. Його розповіді про українську трагедію, зокрема про голод в Україні. Іван Макарович не намагався вести таких розмов, і я розумію чому – не хотів нас поставити, сказати м’яко, у незручну ситуацію, аби ми ніде словом не прохопилися і слово не накликали на себе якоїсь біди. Одначе його манери поведінки, одяг, власне сам спосіб життя, спокійно врівноважено і ґрунтовно говорили самі за себе. Я порівняв би Івана Гончара з Михайлом Яворницьким, з огляду на те, що Гончарева подвижницька робота як колекціонера дає високе право відчувати Україну. Дає школу життя. Навіть не так школу як світлий самозречений приклад. Як може одна людина зробити для нації  так багато і стільки корисного, примножити і зберегти її культуру. Я знаю, що цю колекцію хотіли передати і закрити у котромусь із музеїв. Приміром, п. Росошинська постійно прагнула, щоб увесь цей скарб перейшов у музей Декоративно-вжиткового мистецтва на території Києво – Печерської лаври, де вона проводила. Покласти у сховище і щоб він там лежав, небачений і незнаний ніким. Я думаю, має бути величний і багатий центр Івана Гончара, де всі ті скарби, які він зберіг для України і для нас , могли бути виставлені. З рештою, Іван Гончар мав таке ім’я і такий авторитет, що йому не можуть заперечити. На його безцінному досвіді мають виростати послідовники і продовжувачі його великої справи. Я хотів би принагідно згадати такого колекціонера, як Михайло Струтинський у Косові. Він зібрав розкішні зразки гуцульського мистецтва. У куплених у Косові ним же квартирах лежить колекція: ікони, вишивки усіх регіонів Гуцульщини, кахлі… Це просто унікальні речі, і цьому всьому треба давати достойний вид. Колекція чекає розумної голови, дбайливих рук, проситься до серця та розуму спраглого за високим мистецтвом відвідувача.

Хочу думати, що І. Гончар усе усвідомлював і не бідкався, що саме начебто через ЦЕ його викинули з партії. То була певна сконкретизована сувора чесна і чиста гра. Іван Гончар, розумів, що ці скарби можуть зникнути, як позникали архіви Гургули, Архипенка. З огляду на це, треба було мати певну позицію, діяти виважено і розумно. Власне, оте ходіння по лезу притаманне таким людям, як Іван Гончар, Б. Антоненко – Давидович, – шістдесятникам, які, будучи неформальними провідниками нації, збирали і формували національну еліту саме націоналістичного спрямування. Це був далеко не інтернаціональний культурологічний Клуб творчої молоді.

Іван Макарович мріяв читати лекції – вони були ще неписані. Читаючи їх у своїй садибі, завжди імпровізував, захоплювався, розповідаючи – чи то про трипільську кераміку, якою сьогодні так хвацько гендлюють, чи то писанку, символіку, якою до нас промовляють з тисячоліть.

Згадуються в одній з кімнат зібрання з чудовими стародавніми світлинами. То була ще одна мрія мистця, котра не здійснилась: видати історико-етнографічний альбом „Україна і українці”. Натомість маємо задосить некваліфікованих, сіро і нецікаво виданих альбомів, які своїм змістовим наповненням дискредитують національну культуру і національне мистецтво загалом.

Я думаю, час І Гончара ще не настав, як не приспів час справжньої України. Уся ця нинішня совдепна бутафорія, яка прозябає на наших теренах – це не та Україна, яку хотів бачити і чути Іван Макарович. Він ніколи не блудив би в структурах правлячих кланів, які донищують сьогодні в Україні українське життя. Іван Гончар стояв би на захисті саме українського життя, українського мистецтва, утверджував би саме українську Україну. Це власне і є наше головне покликання: не розчинитися в космополітизмі, що нині покотом, лавиною суне через усю Україну. І ми як були, так і дотепер перебуваємо в окупаційному режимі. Тому нам сьогодні вельми потрібні Іван Гончар і його голос. Нам потрібні оті скрижалі, ота чистота національного, справжня національна позиція. Іван Макарович – це справді була наша національна еліта. Саме та, як сказав би Є. Маланюк, яка могла б сказати, що я – то є Україна, я – то є національна культура. Те, що я зібрав, репрезентує наш національний світ.

Я впевнений, що музей буде, він має бути, завдячуючи сподвижництву сина Івана Макаровича – Петрові, який багато робить задля того, щоб утверджувати справу розпочату батьком.

Нарешті “V Гончарівські зібрання” набули національного спрямування на відміну від попередніх, на яких ті ж космополіти несли нісенітницю, пропагуючи своє колективне і несучи ідеологію поза національною державою, ідеологію дискредитації національного, чіпляючи етнічному ярлики то хуторянств, то шароварництва. До речі, у хаті Івана Макаровича народилась ідея створення Національної асоціації мистців (НАМ). І скільки суперечок було, як назвати нашу першу виставку! Ми назвали її саме “Хутір”. Хутір як ідея незнищенності національного, чистоти національного духу, його самодостатності.

Пригадую, коли почали цькувати журнал „Образотворче мистецтво”, Івана Макарович безпосередньо сам дзвонив голові тодішньої Спілки художників В.А.Чепелику, щоб журналу дали спокій, бо нарешті це мистецьке видання тримає національну позицію. Те, що я залишився на посаді головного редактора в „Образотворчому мистецтві”, також є заслуга Івана Макаровича Гончара.

Неодноразово з Іваном Макаровичем велася мова про те, чи можна власне без ідеології формувати, гуртувати націю, будувати державу? І тому музей Івана Макаровича – це ідеологічний заклад, з тієї причини, що через його колекцію можна долучитися до формування національної ідеології, без якої Україна просто не відбудеться як національна держава.

Хочу кілька слів сказати про Івана Гончара як людину. Я захоплювався його неспокоєм. Він постійно був у пошуці. Це не людина настрою. Для нього характерна висока дисципліна та культура думки і творчої праці, що притаманне шляхетним людям. Головне він не був фальшивий. За цією людиною не було брехні, гри і театральщини. Усе його життя – це утвердження нашого автентичного світу. Хочу без зайвої патетики сказати, що Іван Макарович – то героїчна і мужня людина: відмовився від будь-яких привілеїв, у принципі жив аскетично – усі свої заробіткиі можливості віддавав справі колекціонування.

Україна і українська культура – традиційна, автохтонна, автентична , – бажання зберегти цю культуру давали можливість Іванові Гончару поєднувати колекціонування і особисту творчість.

Своєрідним було представлення Іваном Макаровичем своїх мистецьких творів. Демонстрував їх лише на велике і вимогливе прохання. Дуже легко щиросердечно їх дарував, не акцентуючи уваги на тому, що це його творчі роботи. Особисто я від нього не чув якогось загостреного випинання свого „я”: це я намалював, це мої скульптури, це моя творчість. Він напрочуд глибоко захоплювався традиційною українською культурою. Просто у тому світі жив, говорив, що то є краса, наша винятковість, – в отій вишивці, в тому одязі нашому. То була гордість за те, що то його нація все це зробила і ми маємо свою таку культуру багату. Нам треба просто її зберегти. Нас молодих він хотів переконати, що це справді неповторне, і ми зобов’язані збагнути і утверджувати цей світ. Це було для нього головне.

Я пишаюся з того, що перша моя робота в „Образотворчім мистецтві” – це інтерв’ю з Іваном Гончарем. Це був 1989 рік. Він переконував, що необхідно зробити музей, говорив про багатство наших художників, нашого народного мистецтва, про те, скільки наших художників змушено було піти в Росію, в Петербург, за кордон і там працювати на чужу культуру. Це була також трагедія велика, що наші люди покинули свою землю, покинули працювати тут і десь розвіялись по світах. Але в основному він думав про те, як зробити музей з цих усіх скарбів, які він зберіг і привіз до своєї хати. Я думаю, що це ми нарешті мусимо виконати. Уже 10 років Незалежності, а музею Гончара ще досі немає.

Він не просто давав нам  зрозуміти, що ми українці. Завдяки йому ми стали на націоналістичну позицію. Це був перший етап становлення нас саме як національно свідомих. Від нього світло світило, пізніше від Заливахи, від Шабатури Стефи, від Лесі Крип’якевич, Романа Крип’якевича, Це був національно свідомий вплив.

Я приводив до нього багатьох. Приводив цілі класи, навіть зі своїми учителями, колегами своїми, просив, щоб знайомі залучали своїх дітей. З Вишгорода нашого, куди я потрапив працювати, з вишгородськими хлопцями, з якими я створював „Рух”, товариство „Просвіта”, ми приїжджали до Івана Макаровича. У нас велася ціла війна за те, щоб у Вишгороді відкрити, хоча б єдину українську школу. Українських шкіл не було зовсім. То був 1987-1988, 1989-го вони мене вигнали з роботи, і я мав тікати до Києва, бо був одним з керівників товариства української мови з Олександром Дробахою. Іван Макарович написав листа, підтримав мене. Потім до Вишгорода приїхали Раїса Іванченко, Неоніла Крюкова. Це нам допомогло відкрити у Вишгороді третю школу українську. Це була найкраща школа, яка постала 1989року, єдина українська школа.

Багато з ним говорили про Межигірський монастир, він багато розповідав про Дзвінкову криницю, про Ольжичу гору і мріяв зі мною туди поїхати. Та разом ми і не виїхали туди. Він дуже хотів, щоб ми потрапили на Ольжичу гору  подивитися руїни Борисоглібськом церкви. Я казав, що відтоді, коли він там був і ті руїни бачив нічого не змінилося. Єдине, що Гончар хотів побачити, те місце, де була резиденція княгині Ольги. Там чоловік копав криницю і натрапив на камінь, потім почав бити ломом, той лом упав і чути було гомінкий звук. Іван Макарович розповідав про підземний хід від Вишгорода аж до Києва. Може десь там бібліотека Ярослава Мудрого! Він хотів піти, дослідити. Але усе так і лишилося в минулому…

Від нього я дуже багато чув про Леопольда Ященка. Іван Макарович його дуже любив. Казав, що його „Гомін” – це щось виняткове. Звертав увагу на їхні хорові строї. Порівнював з хором Вірьовки. Дивувався, як можна жінці в 50 років одягти на голову дівочий віночок. Одяг штампований, нецікавий. Гончар постійно ставив Ященка як приклад, як зразок кришталево чистої людини.

…Знаєте, є така фраза в Ліни Костенко „Не всі в Україні хворі Україною”. Для нього окрім пісні це були ще й релігійні свята. У нього було загострене відчуття Різдва. Він світився, розповідаючи про різдвяні обряди, коляди. Після таких розмов я по-іншому дивився на всі свята, які страви мусять бути на столі в той святий вечір, і вже як до дійства підходив, як до чогось рідного тобі. Він любив розповідати про красу того чи іншого регіону, яка там архітектура церкви. Ця радість від того, що просто він бачить свій світ, бачить красу того світу, досконалість архітектури, культуру побуту, відчуває глибину пісні, захоплюється витонченою пластикою танцю. Розповідав про толоки. Журився, що сьогодні цього не бачимо, як толоками будувались, мазали хати. Отакий був настрій національної культури, село таки ставило хати. Раділо, тішилось, веселилось попри весь той наступ суслівської системи. Все те етнічне, традиційне, було присутнє. Я йому казав, що в Києві – неможливо, що Київ мені душу виїв. Мовляв доводять, що Київ мать городов рускіх й так далі… Нащо відповідав, хай від’їдуть десь за кілометр од Києва і подивляться – чиї там села, чия земля, хто її обробляє. Так можуть мислити, говорити тільки окупанти, що кучкуються в столичному місті. То не наше, то проти нас, антиукраїнське.

Він знав, йому своє робить . Як казав Євген Маланюк зауважив свого часу: „Буде, як буде, а ти Марку грай.” Він співав свою пісню, грав свою мелодію. Відіграв. Чисто. Чесно. Достойно.

Микола Маричевський,
головний редактор журналу «Образотворче мистецтво»