Іван Макарович Гончар… Мені поталанило в житті на Гончарів, адже ми були близькими друзями і з Олесем Терентійовичем, і звичайно, з Іваном Макаровичем. На той час була особлива атмосфера, створена навколо Івана Гончара. Було дуже образливо, що така людина, такий великий патріот України, такий талановитий, – і так страждає.
З Іваном Гончаром ми познайомилися в 1960-х роках. Добре пам’ятаю ту першу зустріч. Я також дещо колекціонував, але не в такому обсязі, як Гончар. Найбільше мене зацікавлювало українське образотворче мистецтво кінця ХІХ – початку ХХ століть, і кожна картина у моїй уяві пов’язувалася з піснею. Тож я довідався, що в Івана Макаровича є роботи художника Васильківського, якого я дуже люблю. Домовився про зустріч і коли приїхав до його хати, то очі почали розбігатися, навіть про Васильківського забув. Коли – Іван Макарович нагадує: “А Васильківський?” Мене захопили дукачі, намиста, вишиванки, я таких ніколи не бачив. Був надзвичайно схвильований і вражений, що одна людина такий внесок робить у наше народне мистецтво. Потім я оглянув твори Васильківського і ми потоваришували.
Гончар хотів і мою колекцію побачить. Це вже було незадовго до його смерті. Коли він завітав до мене, ми випили по келиху вина і почали говорити. Я відчував, що він не може відкритися до кінця, та і я не хотів, аби він відкривався. Тоді така була прикра ситуація: зустрілись два українці, два патріоти, а все ж десь щось не домовляли, не змогли відкрити один одному свою душу.
Перед Іваном Гончаром я завжди схиляв свою голову. Дивовижна людина. Фронтовик. Адже він ще молодим міг загинути, але оберіг його Господь Бог, аби він зібрав таку унікальну колекцію. А ще було мені дуже боляче, що цю непересічну людину недостатньо шанували, навіть давили, нищили, обмежували. Треба було мати характер Івана Макаровича, щоб усе те витримати. Гончар був дуже доброю людиною, лагідною, й водночас, надзвичайно мужньою. Його характер, як кремінь, міцний. У ньог був нечувано великий заряд якогось оптимізму. Я навіть дивувався: коли я так настраждався всього того, то напевно зламався б. А він був справжній воїн, мав свою мету, самозречено йшов до неї, ніякі заборони не могли змусити його змінити свій напрямок.
За все це Івана Гончара дуже поважали. Пам’ятаю, мене цікавили козацькі думи, і якось Максим Тадейович Рильський тепло згадував Гончара як козака, оберігача козаччини і звеличувача тієї епохи та й направив мене до нього.
Івану Макаровичу дуже подобалася народна пісня. Коли з’являлася пісня “Чом, чом, земле моя”, він цікавився де її було написано. А ще він дуже любив пісню на слова Олеся “Синиця плаче”, інколи навіть наспівував її, але тоді вона фактично була заборонена. Якось Іван Макарович запитав чи не співаю я “Ґетьмана” і порадив увести в свій репертуар цей романс Лисенка. Не всі пісні, звісно ж, звучали зі сцени, а вдома у нього співали вільно. Якось я заспівав “Віє вітер степовий”, він дуже сприяняв цю пісню близько до серця, адже там – “заплаче Україна”, “заплаче стара ненька”. Він був великий лірик у душі.
А ще Іван Гончар часто говорив про ту страшну руїну, яку зазнала Україна, про страждання і лихоліття українського народу, про страшну татаро-монгольську навалу, про нищення культових і мистецьких пам’яток. Мене дуже цікавила історія українського народу, бо мріяв стати режисером. Тож запитував у Гончара про український стрій, його регіональні особливості тощо. Думаю, що і Григорій Вірьовка бував у нього з цього ж приводу, оскільки, прагнув, аби у його народному хорові відбилися всі регіони України.
Іван Гончар часто розпитував мене про мою рідну Буковину, яка була гідно представлена в його колекції. А взагалі, він мав одну мету – Україну. Спілкування з ним вселяло віру в майбутнє нашої незалежної держави. Іван Макарович щиро вірив у відродження України, українського народу… І з цією вірою він жив. Гадаю, інакше він не зміг би творити без такої великої віри.
Дмитро Гнатюк
Скорочений варіант аудіозапису інтерв’ю від 31 жовтня 2000 року
