Інсталяція Петра Гончара в рамках проекту „Етнографічні небилиці” у Музеї Івана Гончара – доволі проста по виконанню, але мультиасоціативна в своєму характері. Складені насипом в центрі залу яскраві етнографічні речі – сорочки, рушники, запаски, обступлені по периметру безликими кухвайками. Найперша асоціація – такими простими формами художник Петро Гончар наштовхує свого глядача на нинішній реванш денаціоналізаторів в Україні, у всіх цих яскравих речах в центрі залу збита в сумбурний гурт заради самозахисту українська ідентичність перед наступом недалекого „кухвайкового” уніфікованого, безликого авторитарного минулого. Дивно, але чомусь в цій аналогії здається , що після Майдану в центрі залу були б звалені саме кухвайки, а етнографічні яскраві предмети ніби розсовували простір довкола минулого, з його моральною поразкою. Нинішні ж „кухвайки” мають здатність стискати національний простір, і хочеться вірити , що це стискання пружини перед її або зламом або відпруженням.
Сам Петро Гончар про цю уніфікацію говорить наступне: “Фуфайка – ще одна візуальна формула української культури ХХ століття… Це підміна української національної культури фуфайкою. Підміна насильницькою більшовицькою темою класової нерівності. Як кажуть “чим гірше тим краще”.
Питання актуалізації авторитарного побуту як антитези самовираженню, свободі і творчості, залишатиметься актуальним в українському суспільстві доти, доки ми не очистимо власну свідомість і власний життєустрій від рецидивів радянської свідомості. А ці рецидиви переслідують нас всюди в нашому життєвому просторі – від монументалістики і архітектури до побутових звичок. І самою лише грошовою бідністю це не пояснюється.
Петро Гончар говорить про те, чому саме кухвайки: “Я навіть думав, що ця “хвороба суспільства” є тільки в центральних регіонах України, а на заході цього немає. Але майже в останні дні перед відкриттям поїхав на Гуцульщину. І навіз звідти купу фуфайок”.
Але ж мова про необхідність через деталі бачити ціле, а ціле не позбавлене можливості реваншу минулого, якої б моральної поразки це минуле не здобуло. „Етнографічні небилиці” – лише евфемізм перед історичними загрозами, і там де уява митця і фантоми загроз висловлена інструментарієм митця, і не обовязково про ці загрози і фантоми говорити в публіцистичній тональності, але національна рецепція побудована таким чином, що будь-яке явище, навіть творче, українська уява сприймає в першу чергу як застереження. Колись, на завершення СРСР митці пробували розшивати узорами кухвайки і навіть бурки – шиті валянки ручної роботи, що теж виглядало як своєрідна евфемізація якщо не минулого, то неоковирного сьогодення. Заношені кухвайки з колекції Петра Гончара – це не евфемізація, це в першу чергу – застереження.
Застереження, котре прочитується навіть непідготовленим візіонером. Але це ще й стресовий фактор, котрий не дає ослабнути чутливому розумові в обороні власної ідентичності. Адже кухвайкова денаціоналізація виглядає цілковитим дитячим лепетом перед денаціоналізацією через глобальні інструменти, через ІТ-глобалізацію. Ця остання не несе загроз свободі особи. Вона навпаки розширює поле цієї свободи, свободи самовираження, але яким буде місце національного в цьому ІТ- глобальному, в інформаційній епосі – ось справжній виклик для кожного національно ідентифікованого живого розуму. Застережень з минулого тут не достатньо.
Володимир Цибулько, blogs.korrespondent.net
