Марія Овксентіївна Приймаченко (Примаченко) – художниця, творчість якої прекрасне, дивовижне,утаємничене, і до кінця незбагнене явище, – упродовж майже століття привертає до себе увагу шанувальників мистецтва, дослідників, художників, культурологів, мистецтвознавців. Жінка з нелегкою долею, малописьменна, була визнана зіркою першої величини у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва» (Белград, 1984 р.).

Наївне мистецтво – річ не така вже й наївна. В сучасному енциклопедичному словнику цей термін тлумачать так – стиль творчості самодіяльних художників, які не отримали професійної освіти. Цей стиль остаточно сформувався у XX столітті, коли в усьому світі виріс загальноестетичний інтерес до таких художників як А.Руссо, Н.Піросмані, М.Приймаченко та І.Генералич. Дитяча безпосередність та простота відображення – основні риси творчого методу, але саме в «наївних» роботах відкриваються такі архетипічні безодні, що голова йде обертом. Сучасна культура без наївного мистецтва приречена на стагнацію і саме тому в ньому шукають джерело натхнення та витоки гармонії сучасні художники.

Творчість Марії Приймаченко – це взірець композиційної гармонії, неповторної, тільки їй притаманної сонячно-яскравої палітри кольорів, дивовижної космогенності, вражаючої фантазії і невичерпної народної мудрості. Її ім’я безперечно може стати поруч із уславленими художниками минулого століття – Пікассо, Матіссом, Шагалом… «Приймаченко, – стверджував видатний художник М.Глущенко, – художник єдиний з-поміж свого роду. В ній уособлена естетика нашого народу». Злетівши до світових вершин, Марія Приймаченко залишилася саме українською художницею, яка об’єднала в собі витоки українського живописного і поетичного фольклору, що походить ще з сивої давнини українського родоводу. Неперервність традиції досягла в її творчості такої образної мови, що, здається, в ній зберігся досвід усіх незчисленних поколінь народних митців. У своїх творах Марія Приймаченко передавала радість буття, невичерпну віру в добро, яке завжди перемагає зло, любов до всього прекрасного, створеного самою природою на землі.

Народний художник України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка Марія Овксентіївна Приймаченко народилася 12 січня 1909 року (30 грудня 1908 року) в селі Болотня на Київщині в родині селянина Овксентія Григоровича. Батько був родом з сусіднього села, пішов у «прийми» в сім’ю дружини Параски Василівни.Так і прозвали його в селі Приймаченком. З прізвиська Овксентій Григорович згодом отримав і прізвище.

З часом в документах загубилася літера «й» і вже в паспорті Марії Овксентіївни її прізвище писалося – Примаченко. Пройде багато років і Марія Овксентіївна одну з своїх робіт підпише:

«Квіте черемшина й лист опадає
А хто у приймах не бував
той гора не знає
Іде Приймак і у дудочку свище
Ховай доньку хліб і сало
бо йде Примачище».

Родина була творчо обдарована і талановита. Батько був теслярем, любив дерево і роботу з ним, та й іншої всякої роботи не цурався. Руки в нього були працьовиті, за що не брався – все вдавалося. Мати чудово вишивала, саме в неї Марія й перейняла любов до краси, яку народжували золоті руки майстринь, і скоро вже сама навчилася вишивати. З-під її голки виростали квіти, злітали пташки, плелися орнаменти. А ще в хаті завжди лунала пісня – рідні чудово співали і грали на нехитрих музичних інструментах. Любов до народної пісні Марійка пронесе через усе своє життя і виплесне її на білий папір своїх малюнків – заспівають, заграють кольори. Дитинство дівчинки було затьмарене тяжкою хворобою – поліомієлітом (як вважали фахівці). Сама ж вона припускала, що то був переляк, або, як кажуть у народі, їй це наврочили. Три доби кричала Маруся, так боліло, поки батько не запріг коня і не відвіз її на підводі до баби Киндорихи. Біль стих та одна ніжка у неї поступово покривилася і стала набагато коротша за іншу, на все життя Марія залишилася знівеченою. Без допомоги милиць, а в кращі часи ціпка, вона не могла пересуватися.

Але, незважаючи на важку долю, Марія прожила щасливе і яскраве життя. Вона пізнала любов – коротку, як спалах зірки (її чоловік – Василь Маринчук загинув на війні); щастя материнства – син Федір Васильович Приймаченко, заслужений художник України – її найкращий учень, онуки – Петро та Іван, теж художники. Дочекалась Марія і правнучок. Родина завжди була поряд з нею, але головним в її житті було мистецтво. А почалося все, як згадувала Марія Овксентіївна, з одного випадку… Якось, ще малою дівчинкою, пасла вона гусей на луках і побачила дивну птицю, задивилася на неї, а та скинула пір’я зі свого крила, неначе знак подала. На тому місці, де впало пір’я, з-під бережка річки виднілися різнокольорові нерівні смужки. Маруся одразу помітила їх і, підійшовши до берега, почала довбати. Це був синій глей. Набрала його в пелену, принесла додому та й розмалювала ним хату. Сині квіти, що розцвіли на стінах та печі, сподобалися усім. Маленький сусідський хлопчик навіть розплакався і не йшов з хати, поки йому не віддадуть синю квітку – така вона була яскрава, неначе жива. Майбутня художниця почала використовувати й інші природні фарби. І ось в хаті заспівали жар-птиці, розцвіли казкові квіти. Стали запрошувати Марійку сусіди, щоб їхні оселі розписала – і вона з радістю створювала диво. Подивитися на її малюнки приїздили навіть з сусідніх сіл. Так прийшла до неї перша народна слава.

У тридцятих роках Марія вже була відомою майстринею вишивання, її рушники та панно експонувалися на районних та обласних виставках народної творчості та відрізнялися від традиційних українських візерунків самобутніми малюнками. Саме завдяки вишивкам з Марією Овксентіївною познайомилася Тетяна Михайлівна Флору – відома майстриня з ткання та вишивки, їй настільки сподобалися вишивки Марії, що вона приїхала до Болотні особисто познайомитися з нею. Флору була вражена хатніми розписами і малюнками в альбомі, які побачила у Приймаченко. Тетяна Михайлівна запропонувала Марії поїхати до Києва, де при Всеукраїнському державному музеї були організовані Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткання, кераміки, різьбярства, декоративного розпису. У 1936 році вони були реорганізовані в Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко (пізніше на базі школи виникло художньо-промислове училище, а в наш час – створено Київський Державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну). Директором у той час був П.М. Рудяков. Школа ця містилася в одному з корпусів Києво-Печерської Лаври. Саме там були розташовані майстерні і гуртожиток. Серед учнів були такі майстри: з Петриківки – Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ганна Пилипенко, сестри Віра та Ганна Павленки; з Київщини – Параска Власенко; з Черкащини – Макар Муха; з Вінниччини – гончари брати Яків та Аким Герасименки, Іван Гончар, Федір Олексієнко та багато інших. Сьогодні їхні імена складають славу української культури, а їхні твори зберігаються в музеях і є національним культурним надбанням. Викладачами там були відомі художники та майстри: архітектор-художник Василь Кричевський, провідні художники Анатолій Петрицький, Іван Падалка, Василь Касіян, Михайло Дерегус, керамісти Олександр Грядунов, Павло Івченко, ткалі Тетяна Флору, Наталія Вовк та багато інших. Це був золотий час для слухачів школи та їхніх учителів.

Талановиті й натхненні – вони взаємно збагачували один одного. Саме в цей час і приїхала до Києва Маруся Приймаченко. Важкою і довгою була дорога, ще й в Києві не одразу знайшли школу. «Намаялися. Брат вже й повертати вирішив, та я вперлася – вези. Приїхали до Лаври, а там на другий поверх треба піднятись. Сил вже нема. Стою і плачу, та чую пісня луна «Летить галка через балку» да так гарно співають, от на той спів я і пішла, – розповідала мені художниця. – Піднялась, а там дівчата сидять, малюють. Ой, Боже мой! Такі гарні краски. Я і кажу – дайте мені бумаги і красок. А Параска Власенко каже мені: «Як можеш – то берись. А не можеш – не берись». Та мені аби пензля в руки. Взяла і зразу рушник намалювала. Вони листок забрали і дали другий, усі дивляться, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу, такої раніше і не бачила. Підійшов директор, подивився на мої малюнки і каже: “Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вище став. Берем її. Ведіть її до кімнати отдихать”.

Роки навчання і перебування в школі були наповнені творчою працею, новими враженнями і знайомствами. Марія Овксентіївна була скромною, сором’язливою дівчиною. Вона стидалася свого каліцтва і навіть до їдальні соромилась іти. Тоді шефство над нею взяла Параска Власенко, яка теж була з села, працювала ланковою в колгоспі (вирощувала буряки). Марія побоювалася її спочатку- «серйозна людина» – відчуваючи, з якою повагою ставляться до Власенко усі навкруги. А та – оточила її теплом і щирістю. Сама приносила їжу до кімнати, з усіма знайомила, допомагала в усьому. Дівчата потоваришували. Ніжні почуття до подруги Марія зберегала все життя. Параска Власенко, надзвичайної творчої сили художниця, шкода, що мало про неї написано і Україні ще треба відкривати її заново для всього світу.

Життя в Києві було зовсім не схожим на її сільське повсякдення, тут Маруся відкривала для себе нові обрії. Вона засиджувалася в майстерні і її не можна було відірвати від творчої роботи. Спілкуючись із вчителями та слухачами школи, вона вперше відчула себе художником і зрозуміла, що головним в її житті буде мистецтво. В Києві Марія Овксентіївна створила ряд видатних акварельних малюнків із зображенням фантастичних звірів і птахів, ілюстрацій до байок. Творчо експериментувала в кераміці. Втім, більше до душі Марійці припала гуаш – фарба яскрава, чиста, яка наче сама просилася на білий ватман. Її роботи відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві у 1936 році.

Самобутні, наївні, яскраві – вони привернули увагу журі та були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це був великий успіх. Марія Овксентіївна у цей час перебувала в лікарні – їй вирівнювали ногу (робили декілька складних операцій), щоб уможливити користування протезом. До неї в палату прибігли лікарі, ще якісь незнайомі люди, вони по радіо почули про нагороду, принесли їй квіти, раділи, гомоніли, вітали; фотограф умовляв посміхнутись, а Марійка дивилася на них і плакала від болю і щастя. Вона ще довго перебуватиме в лікарні, поки загояться рани, там же навчиться користуватись протезом, і вийде з лікарні ступаючи на обидві ноги. Час проведений в лікарні вона буде згадувати як світлий період свого життя, настільки персонал лікарні опікувався нею.

У тому самому 1936 році малюнки Марії Приймаченко були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, потім у Ленінграді (Санкт-Петербурзі) – і знову нагороди. Про неї пишуть в газетах, говорять по радіо – Марія стає відомою у СРСР. Її роботи входять до складу значних виставок радянського мистецтва, які демонструвалися у Польщі (Варшава), Китаї (Пекін). У 1937 році малюнки Марії Приймаченко («Птах», «Коричневий звір» та інші) вразили відвідувачів першої міжнародної виставки у Франції (Париж). Серед тих, хто познайомився з живописом художниці, були – Пабло Пікассо, Марк Шагал, Луї Арагон. В Парижі Марію Приймаченко разом з Параскою Власенко та Іваном Гончаром нагороджують медалями. Художниця згадувала, що її медаль і медаль Івана Гончара надіслали на адресу Гончара перед самою війною і вона десь загубилася.

Перед війною Марія повернулася додому – в свою Болотню. Вона вже була знаною художницею, впевненою в собі особистістю, яка поверталася в родину не тільки зі славою, але й везла усім подарунки, придбані за гроші, зароблені мистецтвом. Вона привезла дивні речі – патефон з платівками (перший на селі), швейну машину, металеве ліжко, яке прикрашали блискучі кульки. В картині «Левна кроваті» художниця намалювала дивовижного стомленого лева, саме в такому ліжку. Маруся скоро навчилася шити на машинці й одягла всю рідню. Кроїла вона на око – прикладе «до фігури», потім ножицями «чик-чик» і готово. На будь-який смак. Треба було дядькові «толстовку» – зшила. Всім сусідськім дівчатам пошила модні «як в городе», сукні. Сама Марія була вродлива, як у піснях співають – «біле личко, карі очі», вона мала довгі чорні коси – і любов прийшла щира і взаємна.

Ще в Києві, в Лаврі, познайомилася вона із земляком Василем Маринчуком (лейтенант-орденоносець, брав участь в боях на Хасані). Проте щастя було недовгим, прийшла біда – почалася війна. В березні 1941 року народила Марія сина, а вже в серпні в Іванків увійшли німці. Страшний був час. Голод, страх, лють. Загинув на фронті коханий, так і не побачивши сина, фашисти розстріляли брата Івана і ще вісімдесят людей з села. Забрали все, що було в хаті. Навіть знайшли в припічку – згадувала художниця – сховані документи, малюнки, газетні та журнальні статті про неї. Пошматували геть усе. Нарешті восени 1943 року звільнили Болотню та Іванків. Прийшла перемога… Та рани від війни залишилися у серці назавжди. Відгуки того болю ми не раз зустрічаємо в її роботах: «Солдатські могилки», «Загроза війни», «Будь проклята війна», «Замість квіток ростуть бомби», «Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона», «Квіти – перемозі. Засвітило сонце заплаканим матерям, які побачили своїх синів», «Букет нашій армії» та інших. Післявоєнний період життя Марії Приймаченко був важким, та вона, як і вся країна, поступово відновлювала сили. Ростила сина, доглядала стареньких батьків і створювала життєрадісні, яскраві панно.

Поряд із нею були неначе два світи. Світ, в якому жили всі, і світ, який належав тільки Марії. В її світі жили чудернацькі звірі, співали дивовижні птахи, літали риби і коні, паслися барвисті корови з людськими очима, а добрий сильний лев захищав господиню від ворогів. А які квіти цвіли там у неї, з ними і поспілкуватись можна. От і ділилась художниця своєю радістю з усіма, зображуючи свій світ на папері. Марія була шульгою. А, як стверджують вчені, саме ліваки здатні мислити ірраціонально і досягти в творчості великих успіхів. Прообразом її квітів, птахів, звірів є природа, яку художниця трансформує творчим генієм своєї неповторної індивідуальності. «Я моря любила, воду любила. Ходжу бережком на болоті, там жабка стрибає, там риба пливе. Чую “чирк”, – це крокодил чиркає під сороку. Дивлюсь – верба нахилилась, а на ній крокодил. А біля крокодила – обезянка, жонка його. Вон в норку, а вона на вербі. Оттак за звіра заміж підеш: у нього – своє, а в тебе – своє». В 1960-ті роки у Марії Овксентіївни з’явились перші учні, які стали приходити до неї вчитись малювати. Отже, на селі відкрилася студія. Художниця вчила дітей прислухатися до природи…

Цей період у житті був найбільш плідним: з-під її пензля вийшли найвідоміші роботи, більшість з яких зберігаються в музеях. Твори художниці з великим успіхом експонувалися на багатьох виставках в СРСР та за кордоном. І скрізь твори М.Приймаченко вражали глядачів, викликали у присутніх щире захоплення, полонили їхню уяву назавжди. В 1966 році М. Приймаченко за цикл “Людям на радість” (1960-1966) удостоєна звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка.

У 1970 році М. Приймаченко присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України, а у 1988 році – почесне звання народного художника України. Про художницю знімають фільми за сценаріями В.Савєльєва «Діалоги з народними майстрами Марією та Федором Примаченками», Г.Мєстєчкіна «Сотвори своє сонце», видають альбоми «Марія Приймаченко» (упорядник Г.Мєстєчкін, 1970 р.), «Марія Приймаченко» (автор-упорядник Н.І.Велігоцька, 1989 р.). Пізніше з’явилася книжка «Добрый лев Марии Приймаченко» (автор Г.Островський, 1990 р.)…

Талант художниці визнаний у світі, але сама Марія Овксентіївна прожила з родиною все своє життя у тихому поліському селі, яке розташоване у 30-тикілометровій зоні Чорнобиля. Її доля, доля її родини, поєдналась з долею інших людей, котрі так чи інакше потерпіли від атомного лиха. В ті чорні дні чорнобильської трагедії, як і в страшні часи війни, Марія рятувала свої картини. Вона розповідала мені про ті жахливі події, коли гнали худобу, «як у війну, цілу ніч їхали машини і світили фарами і ніхто нічого не розумів…»…

Майже всі сюжети Марії Приймаченко народилися саме на цій квітучій поліській землі і розійшлися по всьому світі в назвах картин: «Поліська весна», «Звірі з Болотні», «Поліське весілля», а також серія картин «Болотнянські звірі». Марія Приймаченко любила свою батьківщину віддано і ніжно. “Наше рідне люблю – от і все. Бо то у нас на Україні віками робиться… Все вишите – красиве, і ніхто не повторить його ніде”, казала вона. Пишаючись своєю рідною країною, вона в назвах своїх робіт підкреслювала цей нерозривний зв’язок: “Українська корова з кукурудзи”, “Українські лошадки гуляють по землі”, “Українська кобра, як встане то до неба дістане”, «Буслики, буслики, як я вас люблю, що ви не покидаєте родину свою”.

У 1994 році М.О.Приймаченко була нагороджена Почесною відзнакою Президента України. Це перша нагорода від незалежної України і остання в її земному житті. Вісім років Марія Овксентіївна була прикута до свого ліжка. Та мені здавалося, що це ліжко є центром всесвіту і весь світ обертається навколо нього.

Художниця малювала, складала свої підписи, приймала гостей з усього світу, цікавилась новинами, навчала і багато згадувала. Якось вона розповіла мені свій сон: «Приснилося мені, неначе я на небі і так там гарно, яскраво, весело. Дивлюсь – стоїть стіл, а на ньому ватман і краски. І голос мені говорить: «Малюй». А я питаю: «А вихідні у вас є?» – мені кажуть: «Нема». Тоді я кажу: «То краще я ще на землі помалюю, а сюди ще встигну. Ще поживу» – пояснила вона мені свій сон. І пожила ще два роки.

Пішла від нас велика трудівниця 18 серпня 1997 року. Одна з улюблених тем Марії Приймаченко, до якої вона часто зверталася – це космічна тема. Вона любила зоряне небо і населяла його своїми крилатими істотами – горбокониками, русалками, птахами. Навіть на Місяці вона садила городи, плекаючи свої чарівні мрії – «На місяці, на вершечку, там посіяв Роман гречку, а сонечко осміхається гостям, собі сподівається. Буду гріти і пекти, гостям до мене не дійти». Одну із своїх робіт художниця підписала: «Будуть рости квіточки, будуть збирать діточки, будуть до могили нести, а моя могила в небо полетіла».

Мрія Марії Приймаченко здійснилася за допомогою професора астрономії К. Чурюмова, на прохання Всеукраїнського благодійного фонду Марії Приймаченко. Зірка №14624, яка розташована між Марсом та Юпітером, отримала ім’я «Марія Приймаченко». Світлоносною Жар-птицею злетіла вона у зоряне небо на своєму крилатому горбоконику і залишилась там назавжди.

Художник, поет, вчитель, мислитель, мати, бабуся – неосяжна, геніальна українська мадонна в барвистій хустці. Коли Марії Овксентівні виповнилося 60 років, вона намалювала картину, на якій зобразила себе, одягнену в національне вбрання, начебто вона сидить на стільці біля хати і чекає гостей, а на містку стоять шість молодих дівчат і хочуть підійти, однак міст не дістає берега. Роботу вона підписала «Літа мої молодії. Зупиніться хоч на калиновім мості та прийдіть до мене в гості». Через 20 років художниця повторила роботу і на мосту стояло вісім дівчат. Роки ідуть, ніби вода тече в річці, але життя не припиняє свого руху, і народяться на нашій землі нові генії…

Витяг та світлини з альбому “Марія Приймаченко. Мистецький альбом з приватних колекцій”. Київ, “Оранта”, 2007. – 344 с.

Докладніше з виданням можна ознайомитися у бібліотеці Музею Івана Гончара (робота в читальному залі з 11.30 до 16.00).