У столичному музеї імені Івана Гончара відкрили нову виставку “Наївні”. В експозиції куратор наважився на експеримент: помістити в одній залі роботи українських художників, які працювали в різний час та з різними техніками, але були об’єднані наївним підходом до інтерпретації навколишнього світу.
Валерій Сахарук, куратор виставки:
– В цьому проекті мені захотілося показати інтервал 20-го століття: два автори початку століття – Марія Синякова та Віктор Пальмов, середини – Анатолій Сумар та Тетяна Яблонська, а також два наші сучасники – Віктор Гонтарів та Петро Гончар. Цих авторів насправді дуже важко поєднати, бо вони творили в різний час, в кожного своя манера дуже яскраво виражена і не подібна до інших авторів, але їх об’єднує підгрунтя їхньої творчості – це відношення до світу, в якому вони живуть. Я ще говорив, чим відрізняється українська культура від західної. Західна культура є дуже прагматичною, скажімо так, пізнє Середньовіччя, коли був спільний християнський світ, початок Відродження, вона почала рухатися в напрямку наукового пізнання дійсності і фактично кульмінацією того всього був реалізм 19 століття. Натомість українська культура зберегла автентичність, простоту, щирість, якої фактично бракує західній. Мені здається, що це ті риси, які об’єднують авторів цієї виставки.
Петро Гончар, художник, директор НЦНК “Музей Івана Гончара”:
– Якби ж я знав, що говорити, то я б не малював, а так я не знав, що казати, то взяв і намалював. В наїві сюжет може працювати набагато більше, коли людина не вміє малювати. В Америці вже немає диференціації чи то академічне чи наївне, то просто твір мистецтва. Я малюю, бо мені це подобається. Це найбільший аргумент того, що я роблю. Я доводжу картину до того стану, поки вона мені не сподобається. І потім я спостерігаю, що я спустився чи піднявся до наїву.
– То все-таки спутився чи піднявся?
– Я вважаю, що все-таки піднявся, бо в наїві найбільше щирості. У професіонала це від розуму, а в наїві це від серця.
Останній Теплий день. Віктор Гонтарів. 1987
Ой брязнули ключі… Петро Гончар, 2008.
Лебеді. Тетяна Яблонська, 1966
Село. Ніч. Віктор Пальмов. 1928
Свято. Петро Гончар, 1994-2002
Світанок. Віктор Гонтарів. 2003
Осінній базар. Седнів. Віктор Гонтарів. 1982
Володимирська гірка. Анатолій Сумар. 1960
Володимир Рак, реставратор:
– Художник наївного спрямування – це художник, який не має освіти і користується своїм власним життєвим досвідом і художньою інтуїцією. Отже, його естетика – це індивідуальна естетика, а перед нами твори абсолютно не наївні. Гонтарів, наприклад, академік, він пройшов величезну школу, просто користувався формальними узагальненнями наївних художників, які не знають і не вивчили всіх анатомічних нюансів людини, тому малювали, як уявляли. Їхні твори може трохи наближені до дитячого малюнку.
В російській термінології існує термін “примітивізм” – це професійні художники, які користуються саме зовнішніми формальними ознаками наївного. Також у них є термін “примітив” – це те, що відповідає нашому слову наїв. Тобто це виставка примітивізму… Отже, це професійні художники високого класу, які просто користуються зовнішніми ознаками, вони звичайно прагнуть досягти тієї безпосередності наївного художника, тієї правди, але всеодно це інтелектуальні твори.
Доба початку ХХ століття – це втрата природних реакцій художників. Домінували стиль модерн, академічна система. Не тільки художники, а людство прагнуло повернути собі власну природу. Інтелектуалізм, який є сьогодні, відриває людину від власної природи. Головна проблема цивілізації – це повернути людину до самої себе. А наївний художник і не вміє інакше малювати, він тільки малює внутрішню правду. Через це ХХ століття у величезній мірі зверталось до первісних культур, до наївних і правдивих художників.
Текст – Катерина Качур; 24tv.ua
Світлини – Богдан Пошивайло
