Вбрання людей в кожну історичну епоху мало серед своїх компонентів різноманітні прикраси. У похованнях пізнього палеоліту археологи знаходять прикраси у вигляді підвісок та браслетів з бивнів мамонта, морських раковин і зубів тварин з отворами для нанизування. Ниток чи шнурів з тих часів не залишилося, але відомо з пізнішого археологічного матеріалу, наприклад, курганів в’ятичів, що намисто нанизувалось на шнур з кінського волосу. Можливо, що подібним шнуром користувались і в давніші часи. Ці примітивні прикраси були не лише декоративним компонентом вбрання, але відігравали також охоронно-магічну роль, що диктувалось світосприйманням первісної людини, намаганням знайти порозуміння з силами природи.

Якщо одяг був життєвою необхідністю в умовах холодного клімату, то з чим же пов’язана поява прикрас? Очевидно, що первісна людина, надаючи певним предметам значення оберегів, хотіла їх завжди мати при собі, щоб почувати себе безпечною перед довколишнім світом. Ці предмети почали відігравати також естетичну функцію, зберігши впродовж багатьох століть обидва значення. Елементи та мотиви орнаменту, наприклад, теж спочатку мали значення оберегів. Вигляд знака-оберега тішив і породжував почуття задоволення, з якого виникло розуміння красивого. Створювався синтез магічного і естетичного начал. Впродовж віків древній магічний зміст затирався, залишалась лише стара форма, яка сприймалась як звичайна прикраса, і навпаки, чим глибше заглянути в минуле, тим сильніше вимальовується її первинний зміст.

Намисто "писані пацьорки". Скло, інкрустація, розпис, позолота. Гуцульщина. ХІХ ст.

Прикраси одягу слов’ян IV -VIII століть

Численні та багатоманітні прикраси з металів придніпровських слов’ян середини першого тисячоліття дійшли до нашого часу як археологічні знахідки. Усі вони відлиті по восковій моделі із міді чи її сплавів, рідше срібла, іноді із використанням позолоти (не раніше VII ст.). Про розвинуте ювелірне ремесло древніх слов’ян свідчить цілий ряд виробів. Високими художніми якостями наділені прикраси з виїмчастими емалями, які відносяться до IV-V ст. Фібули, підвіски та бляхи з прорізними взорами відливалися з бронзи із заглибленнями (виїмками), котрі заповнювались емаллю червоного, зеленого, синього та білого кольорів.

Підвіски та бляхи з’єднувались між собою ланцюгами, кільцями або видовженими пластинками. Дійшли до нашого часу також знахідки перснів з ромбовидними прорізними або хрестовидними щитками та невеликі бляшки, що нашивались на одяг. Гладкі браслети завершувались кругами із зіркоподібними емалевими розетками в них. Вироби з виїмчастими емалями складали, очевидно, комплекс прикрас, який доповнював вбрання придніпровських слов’ян IV-V ст. Чітко окреслені форми, орнамент з комбінацій фігур трикутників, прямокутників, ромбів, прості врівноважені ритми композицій визначають його декоративні риси.

Намисто весільне. Скло, інкрустація, позолота, срібні монети, мідні дзвіночки "колокільця", латунні застібки-чепраги. Гуцульщина. Друга пол. ХІХ ст.

Особливістю жіночого вбрання VІ-VІІ ст. були застібки-фібули. В них знайшли своєрідне символічне відображення образи Богині-матері, берегинь, Перуна, Хорса, коней, птахів, риб та дивних фантастичних істот. Відомі також інші прикраси: скроневі кільця, намиста, підвіски. Цінну інформацію про прикраси того часу дають знахідки Мартинівського та Малоржавецького скарбів, серед яких: навушники від головного убору, сліди чілець, спіральні скроневі кільця, фігурки чоловіків у вишитих сорочках і коней з пишними гривами. Фігурки мають отвори для закріплення на одязі. Частина їх прикрашала жіночий стрій, частина – чоловічий…

Прикраси періоду Київської Русі

У Київській Русі ІХ-Х ст. центрами художніх ремесел були міста, а серед них, в першу чергу, Київ. У цих центрах художніх ремесел творилися нові форми декоративно-прикладного мистецтва, розширювався діапазон технічних прийомів. Прикраси цього часу відзначалися багатством форм та конструктивно-пластичних вирішень. Серед них – предмети з кованого дроту досить прості за виконанням: шийні гривни, чільця, браслети, скроневі кільця, які за формами і декором нагадували прикраси попередньої епохи. Появились також нові типи: різноманітні за формою ковтки, пластинчасті та пустотілі браслети, намиста з металевих намистин та різних за формою підвісок (круглих, овальних, лілієвидних, хрестовидних тощо), діадеми, низки колодочок, ланцюжки з пустотілих бляшок на шарнірах – рясна тощо, виготовлення яких вимагало складних технік і було пов’язане з розвитком міського ремесла.

Вироби складніших конструкцій виготовлялися методом спаювання великої кількості дрібних деталей. Вони багато декоровані зерню, сканню, ритуванням, черню, перегородчастою емаллю, коштовним камінням, перлами. З орнаментальних мотивів в них переважали розетки, трикутники, півмісяці, трьохлисники, радіальні промені, що проходили крізь концентричні кола, фігурки птахів, сиренів тощо. Майстри, які працювали при князівських дворах і виготовляли коштовні прикраси в найскладніших техніках на індивідуальне замовлення, одночасно робили і дешеві свинцеві та олов’яні відливки тих же виробів в кам’яних імітаційних формочках, що призначались для вбрання простих міщанок…

Намисто з "пугвицями". Корал, метал. Черкащина. ХІХ ст.

До найпоширеніших давньоруських жіночих прикрас належать скроневі кільця, що виготовлялись сільськими майстрами і відрізнялися між собою формами, характерними для певних слов’янських племен. Поряд з ними в уборі руської жінки мали широке застосування сережки, якими, як і скроневими кільцями, прикрашали волосся… Відомо, що носили сережки і в вухах…

Скляні браслети були приналежністю виключно городянок. Смаки у жительок давньоруських міст були не однакові. Киянки надавали перевагу фіолетовим і бірюзовим браслетам, полочанки – синім, тощо. У Чернігові та околицях розповсюджені були сині, зелені, коричневі.

Персні ж у Київській Русі носили як жінки, так і чоловіки та діти, хоча це переважно жіноча прикраса. Одягали їх на праву або на ліву руку, а часом на обидві. Кількість одночасно одягнених перснів коливалась від одного-двох до чотирьох-п’яти, іноді до десяти на обох руках. Сільські майстри виготовляли в основному мідні, рідше срібні персні з простим геометричним орнаментом. Найпростіші персні з гладкого дроту часом ускладнювались у профілі, прикрашались щитками, вставками з каменів та кольорового скла. У Києві в ІХ-ХІ ст. користувались більше рубчастими перснями, а в ХІІ-ХІІІ ст. виготовлялись персні-печатки та каблучки…

Намисто з гірського кришталю та сердоліка – досить часте серед археологічних знахідок. За широтою ареалу розповсюдження на східнослов’янських землях археологи ставлять червоне сердолікове намисто поряд з шиферними пряслицями. Цікаві факти з археологічних розкопок. У садибі купця, розкопаній у Києві, було знайдено 1274 намистини з гірського кришталю та 65 з червоного сердоліка. Використовували гірський кришталь і в сережках з ажурним срібним обрамленням. У Києві були відкриті чотири давньоруські майстерні, де виготовлялись речі з бурштину, що були, без сумніву, розраховані на масове виробництво і задоволення запитів як міста, так і села. Серед залишків житла київського купця археологи зібрали близько 8 кг дніпровського бурштину, який використовувався на виготовлення намиста, перснів, хрестиків та інших виробів. Більша частина бурштину, знайденого в Києві, мала червонуватий відтінок. Такого кольору набирав звичайний жовтий бурштин, пропечений в глиняних горщиках…

Якщо в прикрасах ранніх слов’ян переважала декоративна стихійність, неврівноваженість, то у виробах руських майстрів проступає більша впорядкованість, краса відчувається як організованість ритму, а благородна вишуканість, урочистість поєднуються з багатою творчою фантазією і вигадливістю. У прагненні руських жінок принарядити себе гармонійно підібраними прикрасами проступало почуття міри, простоти та художній смак. За своїми художніми особливостями давньоруські прикраси значною мірою відрізнялись від масивних, грубуватих у художньому відношенні прикрас фінських, литовсько-латиських та болгарських сусідок. Татаро-монгольське нашестя 1240-го р. негативно позначилось на розвитку багатьох галузей декоративно-ужиткового мистецтва Русі, зокрема Києва, проте не зупинило його.

Жіночі прикраси XV-XVIII століть

Згадки в літературних джерелах про золотарів (так в Україні часто називали майстрів-ювелірів) свідчать, що це ремесло розвивалось у ХІV-ХVІ ст. в українських містах Львові, Києві, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Галичі, Белзі та ін. Основними металами для виготовлення жіночих прикрас тоді було золото і срібло. Наділені високими пластичними якостями, ковкістю, ці метали гарно відбивають світлове проміння та дають можливість моделюванням об’ємів і форм утворювати цікаві світло-тіньові ефекти.

Часто застосовувались у прикрасах кольорові шляхетні камені, які в ХV-ХVІ ст. цінувались не за високу якість і чистоту, яскравий блиск чи матеріальну вартість, а головним чином за їх колір – ніжну голубінь сапфіра, таємничу зелень смарагда, гарячий колір яхонта. Камінчики могли бути довільної форми, з природними недоліками, нерівномірного забарвлення, бліді. їх оправляли у такому ж вигляді, монтуючи кожен окремо, часто на віддалі один від одного, в орнаментованому емаллю, черню, карбуванням гнізді. Підхід до каменів змінився в другій половині XVII ст., коли їх все рідше стали сприймати як кольорові плями на полискуючому тлі металів. Такі зміни відбулись внаслідок тісних контактів ремісників цієї галузі з Константинополем, звідки, в основному, завозили до Львова та інших міст кольорові камені, розкішно оздоблені ювелірні вироби грецьких майстрів, насамперед зброю, кінську збрую, а також у зв’язку з переїздом до деяких українських міст золотарів-греків. З того часу у місцевих виробах з’являється характерне для Сходу різке зіставлення смарагдів і рубінів, розміщених у вигляді розеток або інших орнаментальних форм. До кінця XVII ст. ускладнюються огранення алмазів від простішої, т.зв. «грецької грані», до складнішої – «розами» і «брильянтами», які потім в дорогих виробах витісняють інші камені…

Найповніші відомості про виробництво жіночих прикрас ХVІ-ХVІІ ст. пов’язані з золотарством Львова. Тут поряд з русинами працювали німецькі, шотландські, голландські, угорські, італійські, польські, вірменські та єврейські майстри. В їх виробах своєрідно поєднались європейські орієнтації на ренесансні та барокові форми з місцевою національною основою, створивши характерні художні особливості львівських виробів: скульптурну об’ємність, складні орнаментальні обриси, поліхромію. У надзвичайно широкому асортименті продукції львівських золотарів жіночі прикраси займали важливе і почесне місце. Для оволодіння майстерністю і хистом їх виготовлення учні-підмайстри вправлялися впродовж багатьох років, а при завершенні навчання з двох виробів, які кожен підмайстер мав виготовити, щоб одержати звання майстра, обов’язковим був перстень з кольоровим каменем.

Види золотарських виробів, що доповнювали і прикрашали вбрання тогочасного міського жіноцтва, досить численні. Це вінці-діадеми, металеві філігранні намиста, масивні ланцюжки, шпильки-аграфи, якими приколювали пір’я до головних уборів, запонки, підвіски, браслети, персні, сережки, брошки тощо. Значна кількість виробів, таких як: філігранні намиста, підвіски, браслети тощо монтувались з окремих деталей, котрі накладались одна на одну чи скріплювались між собою. Переливаючись іскристими барвами сапфірів, яхонтів, діамантів в обрамленні філігранного мережива кожна окрема така деталь сприймалася як самодостатня прикраса, оскільки була композиційно завершеною і цілісною орнаментальною формою. Прикраси добре вписувались в структуру моделювання і крою жіночого вбрання…

У кінці XVII – першій половині XVIII ст. натомість значного розвитку зазнало золотарське ремесло в Києві, містах Лівобережної України: Ніжині, Глухові, Чернігові та ін. Цей період став епохою розквіту старого українського золотарства. Майстри користувались тут майже всіма відомими техніками: кування, лиття, паяння, різьблення, витягування дроту тощо. Для оздоблення виробів застосовували ритування, карбування, позолоту, філігрань, чернь, емаль…

Популярні, а часто обов’язкові у вбранні українського жіноцтва були такі нагрудні прикраси, як дукачі, що виготовлялись з монет, медалей західноєвропейського і російського виробництва чи повторів з них. На медальйонах зображались також сюжети місцевої православної іконографії. Золотарі старанно обрамляли підвіски (монети, медалі, іконки-медальйони) монтуючи впритул по периметру спіралі зі смужок металу та тонко виплетені з кількох дротів косички, які разом утворювали легку, майже мереживну рамочку. Для підвішування припаювали одне або три вушка. Дукачі з одним вушком носили на ланцюжку, стрічці або серед намиста. Ті, що мали три вушка, прикріплювались трьома короткими ланцюжками до великого. З другої пол. XVIII ст. почали робити спеціальні брошки («банти», «решітки», «мотилі») у вигляді ажурних орнаментальних пластинок із зображеннями кошиків з квітами, птахів, листя, гілок, розеток, коронок, херувимів тощо, гарно прикрашених кольоровими скельцями та камінчиками.

Дукачі з бантами носились як поодинока підвіска на червоній стрічці, займаючи центральне місце в наборі нагрудних прикрас. Акварелі 80-х рр. XVIII ст. до альбому О.Шафонського із зображенням характерних українських типів у національних строях яскраво демонструють, що дукач був центральною, парадною, організовуючою весь нагрудний ансамбль прикрасою як у костюмі «знатних госпож», так і «посполитих» жінок…

Сережки, які виготовлялись українськими золотарями в ХVII-ХVIIІ ст., мали просту чітку будову і, найчастіше, кілька елементів нескладних геометричних форм. До вушка у вигляді дужки з замочком або гачка прикріплювались розетки, прямокутні щитки, прикрашені каменями, кольоровими скельцями, а до них – підвіски з камінчиків або скляних намистин…
Заміжні жінки найчастіше носили сережки без каменів або з одним каменем, а дівчата любили більше барвисті, з різнокольоровими камінчиками. Доньки козацької старшини до святкового вбрання одягали сережки з довгими підвісками і з великими каменями.

Прикраси для пальців рук – персні, напалки – призначались як для жінок, так і для чоловіків. Асортимент металів, з яких виготовлялись персні і обручки, ширший, ніж в інших видів прикрас. Це не тільки срібло та золото, але і мідь, залізо, олово. Напалки виготовлялись у вигляді масивного персня і носились на вказівному пальці. Жуковини на верхній частині мали круглий, квадратний або прямокутний щиток з різьбленим декором, часто іменну печатку або герб. Поверхня кілець у перснях часто різьбилась або покривалась кольоровою емаллю. Основне декоративне навантаження несла верхня частина персня, де монтували металевий кастик з кольоровим камінчиком гранчастої або овальної форми. В архівних документах XVII ст. обручки фігурують як атрибут вінчального обряду. В одному з таких документів звертається увага на те, що матеріал, з якого виготовлені обручки, був різний у молодого і молодої… Персні і обручки були невід’ємним компонентом ансамблю прикрас у вбранні всіх соціальних пластів українського народу. Це засвідчується і тією роллю, яку відігравали ці предмети в обрядах і увагою до перстенів у народній ліриці…

Намисто. Корал, метал. Друга пол. ХІХ ст.

У числі широко вживаних прикрас було і намисто з червоного коралу. У розмовній мові воно дістало назву «доброго», «щирого» намиста. Корал вважали також благодійним і лікувальним. В «Травнику – лікарському пораднику» XVI ст. вказується, що того, хто носить коралове намисто, ніякі чари не беруть. Побутувала віра в те, що коли жінка здорова, то корали на ній мають червоний колір і гарний блиск, а коли захворіє, то вони біліють і блякнуть.

Завозили в Україну корал, найчастіше з Венеції, рожево-червоного, рожевого та рожево-сіруватого кольорів. Цінився він залежно від чистоти, розміру, блиску. У разках нанизували намистини однієї форми, але різного розміру, укладаючи коралини з більшим діаметром по середині, а з меншим – по краях.

Характерною особливістю намиста (з коралу, перлів та ін.) було те, що до нього прикріплювали оздоблені каменями хрести, золоті монети. У багатьох документах згадуються червінці, зігнуті в трубочку або намисто, перенизане зігнутими в трубочку монетами… Це не лише впливало на різке збільшення матеріальної вартості і без того дорогого в ціні намиста, але і на його естетичний вигляд, декоративні якості. Таке поєднання відмінних за матеріалом, формою, кольором елементів збагачувало орнаментальну фактуру та колорит прикрас, урізноманітнювало їх ритміку…

Уявлення про намисто українських жінок було б далеко не повним, якщо не згадати про бурштинове. Виготовляли його з місцевого матеріалу, який добували на Волині, в деяких місцях Середнього Придніпров’я, у Прикарпатті. Намистини вирізували гострим ножем, надаючи їм круглої або гранчастої форми досить великого діаметру і нанизували більші посередині, менші – по краях, укладаючи довгу низку, що сягала нижче середини грудей.

Іконографічні та писемні джерела засвідчують, що в XVII – XVIII ст. заможніші українські жінки і дівчата, шляхтянки, дочки і дружини козацької старшини більше вживали в своєму вбранні намиста з перлів, гранатів, коралу, золотих монет, ланцюжки, дукачі, хрести, оправлені коштовним камінням. Ці прикраси завдяки теплому полиску золота, іскристій грі кольорових каменів, переливчастій матовості перлів найкраще поєднувались з їх одягом, який шився з дорогих оксамитів, атласів, парчі, штофу майже завжди з великими яскравими квітами, обшивався золотими шнурами, зимове вбрання опушувалось соболем і підбивалось іншими цінними хутрами. З подібних матеріалів виготовлялись і головні убори «кораблики» для літа і круглі шапочки для зими. Чобітки носили найбільше з червоного сап’яну, вишиті блискучими шовковими нитками, золотою і срібною канітеллю на високих срібних підківках, літом – черевики також з сап’яну…

Жіночі прикраси ХVІ-ХVІІІ ст., крім свого декоративного значення, посідали і ряд інших, серед яких важливими були значення капіталу і соціального престижу. Останнє пояснює той факт, що навіть найбідніші жінки намагались не поступатись перед заможними і підтримувати естетичну норму вбрання – носити намисто, дукачі, сережки тощо. Іноземний подорожній О. фон Гун в 1805 р. був вражений вбогістю українських сіл поблизу Яготина, але разом з тим відмітив, що шийні прикраси селянок часто коштували більше, ніж весь дім. Він також зарисував з натури селянську дівчину в «наряді» – кораловому намисті з дукачем…

Без сумніву, жіночі прикраси в цю епоху займали перше місце серед тих матеріальних цінностей, в які вкладались зібрані гроші. Так, в середовищі львівського патриціату і міщанства кількість прикрас (клейнотів, біжутерії) набирала вражаючих розмірів. Посмертні інвентарі справляють враження переліку товарів ювелірних крамниць.

Досліджуючи українське народне вбрання, на це значення прикрас звернув увагу Я.Головацький і підкреслив, що в ті часи було звичним відкладати собі певну суму грошей на господарський оборот, а решту грошей зберігати у вигляді нетлінного капіталу в коралях, дукатах та інших коштовних прикрасах, які передавались з покоління в покоління. На випадок потреби можна було віддати свої дорогоцінності в заставу – покупець на такий товар завжди знаходився. Це значення прикрас зберігалось у селянському середовищі і значно пізніше. Панувало переконання, що «у купі гроші держаться, як намисто на шиї висить, а продати – то й гроші розійдуться».

Значення жіночих прикрас як матеріальних цінностей простежується в давньому звичаї дарувати намисто з коралу, перлів та золотих монет, дукачі та ін. до церков як підвіски до ікон… В Покровську церкву м. Нікополя після падіння Запорізької Січі були перенесені скарби з Січової церкви, серед яких чимало жіночих прикрас, подарованих запорозькими козаками: тридцять вісім низок дрібних перлів і три низки крупних з червоними коралами та золотими червінцями, п’ятдесят ниток великих і дрібних коралів з червінцями і бурштином. Звичай переріс у традицію, яка міцно вкорінилася в народному побуті. Ніжинський золотар XVIII ст. викарбував на шаті ікони зображення, що нагадують дукачі, а місцевий варіант т.зв. «Лоретської» ікони характерний намальованими на одязі Богоматері підвісками, подібними до дукачів. В сільських церквах на Галичині, що зберігались як пам’ятки архітектури, ще в 60-70-х рр. ХХ-го ст. зустрічались намиста зі справжнього коралу, підвішені до ікон.

Витяг та світлини з монографії Ганни Врочинської “Українські народні жіночі прикраси ХІХ – початку ХХ століть”. – Київ, Родовід, 2007. 

Докладніше з виданням можна ознайомитися у бібліотеці Музею Івана Гончара (робота в читальному залі з 11.30 до 16.00).