13 вересня 2012 року о 18:00 в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара” відкриється новий виставковий проект “НАЇВНІ”, присвячений українським художникам, котрі у той чи інший період своєї творчості зазнали впливу наївного (народного) мистецтва. Серед авторів – Марія Синякова (1890 – 1984), Віктор Пальмов (1888 – 1929), Анатолій Сумар (1933 – 2006), Тетяна Яблонська (1917 – 2005), Віктор Гонтарів (1943 – 2009), Петро Гончар (*1949).

Проект здійснюється у співпраці з Національним художнім музеєм України та Дирекцією виставок Національної спілки художників України. Організатори висловлюють подяку Дмитру Горбачову, Глібу Івакіну, Євгену Карасю, Лідії Лихач, Аллі Маричевській та Ганні Сумар, а також Ганні Вівчар, Юлії Литвинець та Костянтину Солоніну за сприяння його організації..

Триватиме виставка до 25 листопада.

«Найбільш довгоплинна течія в українському мистецтві ХХ століття»

Від початку ХХ століття категорія наївного вторглася до царини професійного мистецтва. Пікассо, влаштовуючи 1908 року показову вечірку на честь Митника Руссо, з притаманним йому відчуттям часу лише зафіксував тенденцію, що стала реакцією на вимогливість та обраність головних стилей століття попереднього – реалізму, академізму, символізму тощо. Гоген, Міро, Клеє, Дюбюффе, Шагал, Ларіонов та Гончарова – найвідоміші, творчість яких уцілому або ж частково зазнала її впливу. Ольга Лагутенко продовжує ряд іменами Михайла Бойчука (зауважимо – школа цього майстра, твори якого за незначними винятками практично не збереглися, вимагає осібного виставкового дослідження), Давида Бурлюка, Марії Синякової, Бориса Косарєва, Василя Пічети, Василя Єрмилова і робить важливий висновок: «Неопримітивізм став найбільш довгоплинною течією в українському мистецтві ХХ століття».

З цього переліку до складу виставки «Наївні» увійшли чотири акварелі Марії Синякової (1890 – 1984) – художниці, творчість якої перебуває на перетині суспільних та особистісних зрушень, епох, кордонів. Її яскравий краснополянський цикл традиційно долучають до авангарду – явища типово міської, урбаністичної культури, однак у ньому так багато селянської поетики, що мешканці навколишніх сіл, за легендою, подеколи викрадали їх і прикрашали ними свої скрині. Під впливом довколишніх подій змінюється тематика аркушів художниці – так у мистецтві середньовіччя ліву частину триптиху із зображенням раю врівноважували картини пекла правої. «Бомба» (1916) набуває символічного звучання ще й з огляду на біблійну трактовку сцени, у якій смертоносна зброя набирає рис комети, що сіє нещастя, а оголені постаті – перших людей, яких ангел карає вигнанням. 1922 року Синякова переїздить до Москви, щоб решту свого довгого життя провести за межами батьківщини (згадаємо – цього ж року країну назавжди полишає Бурлюк, який мав неабиякий вплив на формування поглядів художниці та часто відвідував її у Красній Поляні, що під Харковом).

З Бурлюком перетнувся шлях й іншого художника – Віктора Пальмова (1988 – 1929), згодом лідера українського неопримітивізму наступної декади. Напочатку 1920-х вони подорожують Японією, а вже 1924-о на запрошення ректора Київського художнього інституту Івана Врони Пальмов приїздить до Києва. У спогадах Сергія Григор’єва, тодішнього студента інституту, він постає «кремезним, з важкою ходою, чоловіком, більш схожим на хороброго моряка, впевненого у собі», а ще високоосвіченим шанувальником нової поезії, зокрема Володимира Маяковського, з яким був у дружніх стосунках. Незадовго до несподіваної смерті творчість художника набула особливої інтенсивності, про що свідчить збірка Національного художнього музею Украї\ни, з якої на виставці демонструється шість полотен.

1959 року у своїй київській «кімнаті художника», що на Володимирській, Анатолій Сумар (1933 – 2006) створює «Нахабіно» та «Вулицю Леніна». Прагнучи надолужити втрачений країною час – роки передвоєнного, воєнного та повоєнного лихоліття – він сміливо експериментує зі стилем, формою, змістом. У зазначених творах головним засобом художньої виразності є невибаглива, схожа на дитячі каракулі лінія, забарвлена чистими відкритими кольорами. Олег Сидор-Гібелінда написав, що картини Сумара були і залишаються картинами вільної людини. Погоджуючись з цією думкою, додамо – вітчизняне мистецтво знає небагато прикладів такої творчої розкутості, яку можна відшукати у цих та інших працях художника.

1963 року влада країни публічно засуджує художника як такого, хто «довгий час нахабно популяризує формалізм і сам наслідує абстракціоністів». На хвилі розголосу помешкання Сумара відвідують численні представники творчої інтелігенції, зокрема вже відома на той час Тетяна Яблонська (1917 – 2005). Внесок останньої у розвиток українського мистецтва є незаперечним, і все ж крок, який вона робить згодом, важко переоцінити. У свої полотна середини 1960-х Яблонська привносить світ народного життя з його темами, умовністю та декоративністю, відкриваючи творчий метод, який не втратив актуальності досьогодні. Художниця не приховує своєї майстерності та високої фахової культури – її полотна переконливо свідчать про можливість поєднання колективного та індивідуального, традиційного та модерного, національного та універсального.

Яблонська вказала шлях для подальших стилізацій народного, з-посеред яких чільне місце займають праці харків’янина Віктора Гонтаріва (1943 – 2009). Творча еволюція художника характерна для покоління семидесятників (чи не останньої «білої плями» на мапі сучасного українського мистецтвознавства) – на виставці вона пролягає від «Осіннього базару у Седневі» (1982) до «Світанку» (2003). Гостра соціальність та прихований драматизм, а, подекуди, й реалізм перших робіт поступаються місцем понадчасовій поезії, властивій народній картині. Окремо слід назвати пейзажі Гонтаріва, у яких спогади дитинства переплітаються з реальними враженнями від українського села, а мрії – з довколишньою дійсністю.

Завершують корпус творів, вибраних для виставки «Наївні», полотна Петра Гончара (*1949) – одного із засновників та активного учасника відомого у 1990-х угрупування «Братство Пр. Аліпія». Важко назвати іншого сучасного українського художника, у творчості якого естетика наївного сягнула б такої програмної та послідовної реалізації. Здійснюється вона на трьох рівнях – образотворчому, знаковому та вербальному. За останнього слова української народної пісні «Ой брязнули ключі…» (2008) перебирають на себе решту ознак традиційного малярства і промовляють самі з себе, формуючи не тільки композиційний, а й образний лад картини. Подібне зустрічаємо лише в концептуальному мистецтві 1960-х років, у Гончара ж цей універсальний прийом отримує нове, національне забарвлення.

На зламі 1980 – 1990-х елементи наївного посіли важливе місце у творах представників так званої нової української хвилі, а згодом – у художників останнього, наймолодшого покоління. Його автори сміливо змішують категорії високого та низького, ілюструючи тезу, що про серйозне і складне можна розповідати просто і невигадливо, нерідко з гумором. Їх творчість також заслуговує окремої уваги і, сподіваємось, стане темою нового виставкового проекту.

Валерій Сахарук, куратор виставки

Додаткова інформація: 280 52 10