Побачити як вишивали наші прапрабабусі наприкінці ХІХ – на початоку ХХ століття до 8 жовтня можна в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”. До Дня Незалежності там відкрили виставку близько сотні автентичних вишиваних сорочок з фондових колекцій музею, зібраних з різних куточків України Іваном Гончарем та його сином, теперішнім директором Музею Петром Гончарем.

Тетяна Пошивайло, мистецтвознавець, заступник директора НЦНК “Музей Івана Гончара”:

“Наша виставка показує те, які корені цієї вишиванки, звідки вона виростала, наші діди-прадіди творили це диво з див. Починаючи з білої нитки і поступово зафарбовуючи в кольори, вони досягали оцієї краси. Думаю, кожен з вас, зайшовши на цю виставку, віднайде свою сорочку, ту, яка ближча до серця”.

Повнозростові сорочки оздоблені узорами, виконаними численними техніками й нитками різних кольорів, які були притаманні тому чи іншому регіону.

Юрій Мельничук, майстер вишивки, заступник директора НЦНК “Музей Івана Гончара”:

“Вишиванка – це перша одежина, яку людина одягає на своє тіло. Ми зараз сприймаємо вишиванки як річ практичну, яка прикрашає нас. На жаль, у більшості своїй вишивці ми відводимо декоративну роль, але в першу чергу вишиття наносилося на сорочки з сакральною, обереговою метою. І так як рушники освячують різноманітні ритуали та обряди, так і вишиванка освячує людину. На Гуцульщині синонімом терміну “сорочка” є слово “лудина”, тобто людина, продовження людини.

Колись сорочка виготовлялася із дотриманням чистоти пропорцій, кольористики, орнаменту, залежно від того, який вік, стать, який соціально-майновий статус людина займає в суспільстві.

Є багато ритуально-обрядових вишиванок, які в певних регіонах одягалися для різних обрядодійств. Від народження і до смерті кожного українця супроводжують рушники і вишиванки. Не можна вишити якийсь узор і носити його від дитинства і до старості, тобто протягом життя це будуть різноманітні візерунки, які змінюватимуться також і в кольористиці. Ми знаємо, що популярними серед українців є червоне і чорне, але якщо взяти молодь, то червоного там буде більше, і чим старшою стає людина, то стає і більше чорного. Червоний колір активності, який збурює наші енергії, поступається чорному, який вбирає, поглинає й утримує енергію. Старші люди, які є хранителями й передавачами мудрості, зазвичай носять чорні вишиванки. Хоча певні регіони мають власні обличчя, зокрема на Поділлі надзвичайно поважають чорний колір.

Всім відома праця “Вишивка Східного Поділля” Тетяни і Євгена Причепій. Мати Євгена Причепія Євдокія відсвяткувала 95-й ювілей, і в пана Євгена зберігається весільна сорочка його матері, яка вишита свастиками виключно одним чорним кольором.

Якщо взяти, наприклад, маму Ніни Матвієнко, яка говорила: “та який завгодно: темнокоричневий, зелений, синій, фіолетовий, але тільки не чорний колір”, тобто на стільки пересторога була. І здається ж Поділля від Житомирщини недалеко, але який контраст. А Полісся, яке багате на червоний колір не тільки для молодих, а й для старших людей.

Відрізняється і характер розміщення вишивки. Наприклад, чітко розрізняються сорочки Правобережжя і Лівобережжя по своїй конструкції. Наприклад, полтавчанки вишивають пишно рукави, уставки або полики, подоли, зовсім не звертають увагу на манжети і комірці. Їм цього не треба, це зовсім інша земля, якою є наприклад Правобережна Україна, яка знаходиться на українському кристалічному щиті. А що собою являє цей щит? Це гранітні породи, які мають свій природній радіаційний фон.

Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, ви знаєте, що постраждала у багатьох людей, а особливо жінок, щитовидка, хапнувши радіоактивний йод. Як захищається подолянки від природньої радіоактивності? Вона дуже добре вишиває шию, комір, погрудки, також манжети. І ще в багатьох місцевостях спеціально на горловій чакрі вишивають оберіг-символ, переважно ромб із ріжками, тобто мотив повної свастики, дуже сильний елемент. Тобто таким чином вона рятує свою щитовидку від опромінення.

Коли з’явилися фабричні анілінові барвники, то наша вишивка зараз стала дуже різнобарвною. Насправді, давня вишивка є лаконічною в колористиці, тобто це є основна п’ятірка кольорів: білий, червоний, чорний, синій і жовтий. Але завжди коли розглядаємо вишиття, обов’язково повинні враховувати білий колір полотна. Наша давня традиція передбачає, що ми використовуємо як арії, як біла раса цивілізації, зокрема слов’яни, сини світла, білий колір атрибут Отця, тобто це вогонь, світло, сонце й поклоніння йому у білому кольорі. Тобто хати добре вибілюються ззовні і з середини, вибілюється добре полотно на рушниках і сорочках, і біле вишиття притаманне усім регіонам України.

Зараз сучасники можуть дилетантськи пояснити, що в наших предків колись не було кольорових ниток. Та їх було стільки і в такій вишуканій гамі, тому що природні барвники дають різноманітне забарвлення, яке не повторюється. Виготовлення цих ниток – це весь час творчість. Сучасні анілінові барвники дають нібито велику палітру, але рвучкі й часом їдкі кольори спотворюють відчуття і сприйняття вишивки. Людям треба звертатися до тих давніх традицій, щоб виховувати цей смак.

В центрі нашого залу ви побачите костюми різних регіонів для того, щоб побачити як сорочка побутувала. Ми українці любимо традицію, але чи кожен із нас може похвалитися зібраним костюмом своїх предків, як наприклад пишаються баварці чи скандинави, які влаштовують такі фестивалі, що напевне нам ще треба трохи до того націоналізму в гарному розумінні цього слова дорости. А в нас якщо сорочку вдягнув, то такий вже націоналіст і свого часу, ви знаєте, як люди страждали через носіння вишитих сорочок…”.

Виставку доповнюють унікальні архівні матеріали – світлини з альбому Івана Гончара «Україна й українці». Серед світлин українських родин у вишиваних сорочках вирізняються фотопортрети М. Грушевського, І. Франка, О. Пчілки, Лесі Українки, І. Косач, Лесі Леонтович, В. Шухевича, О. Петрусенко, К. Білокур, сестер Байко, В. Чорновола і самого засновника музею – Івана Гончара.

Богдан Пошивайло (фото)