…найвищою вершиною весняної радості було свято Великодня, яке опановувало своєю величністю всіх від малого до старого. Навіть сама підготовка до цього свята була якась особливо урочиста. Прибирали сільські двори, білили хати знадвору та всередині, прикрашали чим тільки найкращим. Готували святковий одяг, пекли і варили, смажили і коптили. По всій вулиці нісся специфічний великодній запах. А я перед цим святом був зайнятий як ніхто. Я писав писанки не лише для своїх потреб, але й виконував замовлення родичам чи сусідам. Я ще малював картини для оздоблення своєї хати. Наша передвеликодня святкова хата нагадувала скоріше світлицю-музей. Вся в рушниках, домороблених килимах та ряднах, вибілених, мистецьки витканих скатерках, обліплена моїми малюнками. А оскільки треба було й собі щось підробити на святкові потреби, то я малював картини і на замовлення, тобто на продаж. І так до пізнього вечора великодньої суботи, після першого церковного дзвона все припинялося.
Вночі спали чи не спали, та всі піднімалися і збиралися на всеношну до церкви, приготовлячи для посвяти паски, порося, крашанки, писанки та все інше, що треба було посвятить і вирушали підводою до церкви. Вдома залишилася малеча. Я вже був більш дорослим учнем 4-го чи 5-го класу, також їхав до церкви, де вистоював службу до посвяти пасок, бо дуже любив церковні великодні урочисті співи – ірмоси, які виконувалися в той час зрозумілою рідною мовою. Це був період становлення автокефальної церкви і велась запекла боротьба автокефалістів із синодально-славянщиною. Все село розкололося на дві ворогуючі групи віруючих-автокефалістів (їх була більшість) і славяністів, а церква була одна в селі. От в наслідок змагань вони поділились церквою чергуванням відправами служби в церкві: одна неділя належала автокефалістам, друга – славяністам. А оскільки Великдень був один, то одна служили раніше, а другі пізніше. На цей раз рано до світа служили автокефалісти. Після всеношної урочистої великодньої служби увесь церковний клір з півчою та хоругвами виходив з церкви на посвячення пасок. Це було чудове видовище. В два ряди церву оперізували люди з пасками, поросятами, крашанками і писанками та іншим. Під урочистий гул дзвонів три рази навколо церкви обходили церковні служителі з посвятою пасок у супроводі хорових великодніх пісень. Посвячення пасок до світа закінчувалось і після цього окуповували церкву славяністи, які служили до півдня.
Після посвячення пасок люди ріками розливалися по вулицях села, пішки та підводами добиралися до своїх домівок. Наша підвода також везла повнісінько пасажирів, бо на ній були не лише свої, а й родичі чи сусіди. Удома були урочисті розговіни, їли свячене. І якщо в будні ми, дітвора та дорослі, обідали сидячи на підлозі, то в такі великі свята, як Великдень чи Різдво, всі сідали за стіл, перед тим прочитавши відповідну молитву. Після довгого посту все було безмежно смачним. Після урочистого обіду ішли хто гулять, а хто досипать недоспаної ночі. А ми, хлопці, – на траву качать крашанки чи гуляти навбитки, чия крашанка міцніша.
На вулицю вивертала святково прибрана молодь – дівчата і парубки, які грали, співали, водили хороводи та гуляли в довгої лози. І так до пізної ночі. Дзвони на дзівниці дзвеніли цілий день, які нагадували про Великдень.
Зі спогадів Івана Гончара про святкування Великодня у його рідному селі Лип’янці на Черкащині
Менше століття минуло з того часу, як свято Великодня було кульмінаційним весняним дійством у багатьох українських селах, зокрема й у Лип’янці. Сьогодні більшість обрядодій, етапів підготовки та святкування зведені до мінімуму: фарбування крашанок, випікання пасок та їх освячення. Втрачається найважливіша складова Великодніх свят – духовний зміст. Більшість людей вже не дотримуються традицій великого посту, як стану очищення душі та підготовки до великої радості – Воскресіння Христа. Молодіжні та дитячі забави і веснянки теж не звучать після святкової служби біля церкви.
Спробу повернути традиції Великодня в середовище їх споконвічного побутування здійснили співробітники музею Івана Гончара, ініціюючи поїздку до села Лип’янка Черкаської області. Там, у хаті видатного скульптора, етнографа та громадського діяча Івана ГОНЧАРА сільських дітей навчали розписувати писанки за давніми зразками та традиційною технологією. В Світлий Четвер перед Великоднем лип’янські жінки випекли паски в печі, яка не використовувалася вже більше 10-ти років. Випечений хліб та розписані писанки залишили в хаті на святковому столі до провідної неділі.
Захід відвідали представники районних відділів культури та освіти. Здивовані та зацікавлені дійством, що відбулося, вони обіцяли вже з осені розпочати запроваджувати в сільських школах гуртки та студії з писанкарства. Для лип’янських дітей майстри від музею залишили в подарунок писачки та взірці писанок для подальшої роботи та опанування традиційної технології писанкарства в рамках шкільних творчих програм. Бо, на жаль, до приїзду музейних співробітників про це в селі вже ніхто не пам’ятав.
Лип’яни та співробітники музею Гончара вирішили зробити таке дійство доброю щорічною традицією з надією, що цей досвід пошириться серед місцевих жителів та дійде до інших сусідських сіл.
Мирослава Вертюк, старший науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара”
Світлини Петра Гончара
