Богослови кажуть, що церква — це корабель нашого спасіння, який пливе по неспокійному морю життя, долаючи хвилі пристрастей та гріхів, конфліктів та війн. Будівля храму Божого має особливу місію, адже тут людина залишає всі життєві негаразди, долає кордон між «земним» та «небесним» і духовно відкривається щирому спілкуванню зi своїм Творцем.

Історія сакральної архітектури наслідує всі злети та падіння суспільства, адже за часів атеїзму в нас безжалісно знищували кам’яні та дерев’яні храми, шедеври іконопису кидали просто у вогонь. Втрачено назавжди тисячі святих книг, розкрадено церковні речі для богослужіння. А коли виникло розумне й шанобливе ставлення до сакрального мистецтва як до скарбу нації — вже стало неможливо відродити все втрачене. Тому особливо актуальним є питання збереження нашої духовної та культурної спадщини.

Дерев’яні храми швидше руйнуються через спеціфику матеріалу. Будували їх переважно по селах, де більшість населення взагалі не сприймає столітні церкви як важливі пам’ятки культури, що їх треба охороняти. Натомість часто трапляються спроби «відновити» зовнішні стіни або інтер’єрні розписи «своїми силами», тобто без допомоги професійних художників та реставраторів.

Дослідники опублікували цифри — на території нашої країни існує 2 550 дерев’яних церков, що датовані XVI—IX століттями. Більшість із них — в Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Чернівецькій, Закарпатській, Волинській, Винницькій областях. Є також і сотні пам’ятників української дерев’яної сакральної архітектури на етнічних територіях: у Білорусі, Румунії, Польщі, Словаччині, Росії, Чехії.

Тисячі втрачених церков

Підвищена вологість, величезні щілини під вікнами та дверями, жахливі пошкодження даху — цей традиційний перелік проблем до болю знайомий кожному реставратору або ж просто небайдужому майстру, який опікується реанімацією старої церкви. Сучасний підхід до відновлення дерев’яної архітектури враховує вплив природних чинників: учені-фахів­ці обробляють деревину спеціальним антисептиком, який має надійно захистити храм від шкідливої дії вологи та грибків. Утім якщо сніг, дощ чи висока вологість є руйнуючим фактором, який спочатку діє зовсім непомітно, то вогонь стає дійсно просто катастрофiчною силою, яку важко зупинити.

Дивує парадоксальний факт — через безглузде ставлення до охорони пам’яток архітектури та небажання відповідальних осіб докладати власні зусилля до охорони храмів за роки нашої Незалежності згоріло більше церков, ніж знищено за роки атеїстичної радянської влади. Зокрема, на Львівщині за останні роки зникло більше тисячі храмів.

Так, лише у 2009-му, за інформацією в журналі Верховної Ради України «Віче», впродовж року в Західній Україні згоріло більше півсотні церков. А якщо зникає старий храм, церковне керівництво будує для вірян новий, проте ця споруда не може компенсувати втрату пам’ятки культури, бо вік деяких старих церков сягає 300-500 років.

Охорона ЮНЕСКО

Реставратори, які спеціалізуються на старих дерев’яних церквах, часто мандрують українськими селами та дослі­джують критичний стан церков, документують їхній аварійний стан, щоб за допомогою державних коштів та своїх наукових знань відтворити церкви. Поки все узгоджують, місцеві мешканці самотужки пробують «відреставрувати» храм.

Керуються добрими намірами: щоб не розвалилася свята церква. І вона трохи довше може простояти, але її художню цінність уже втрачено. Стару церкву, яка через погодні умови та вік утратила первісну форму та значно деформувалася, як правило, зовні покривають бляхою.

Після цього храм стає схожим на консервну банку. Про культурну пам’ятку вже мало що нагадує, хіба що спогади старих мешканців села.

Попри сумні факти, варто подивитися на проблему з іншого боку. Є по селах майстри, які вважають справою своєї гідності відновлення будівлі старого храму. У тому випадку, якщо столітня церква вже загинула, але науковці мають точну інформацію, як вона виглядала (зовнішньо та в інтер’єрі), талановиті майстри можуть старими прадідівськими засобами знову відродити церкву.

Вони точно знають, яку саме треба взяти деревину та яким методом скласти дошки, як запобігати грибку, вологості та іншим руйнiвним факторам. Щоправда, таких чудо-майстрів зов­сім небагато — вони ходять по селах, іноді працюють на спеціальних завданнях, бо вже відомі як справжні фахівці із золотими руками.

Дослідники вже давно пропонують на державному рівні зробити конкретні кроки для збереження сакральних архітектурних шедеврів, а саме: вивчити кожну пам’ятку, створити індивідуальний режимний паспорт, суворо заборонити некваліфікованим особам втручатися в процес відновлення храму.

Необхідно також зробити інвентарізацію храмів, та утворити позавідомчу комісію, яка результативно опрацює зібрану інформацію та об’єднає фахівців над комплексною реставрацією самої будівлі, а також і розписів в інтер’єрі та іконостасів. Нарешті після цього можна розпочати всі комплексні роботи з відтворення нашого національного культурного надбання.

Проте всі ці плани просуваються вперед лише завдяки власному ентузіазму зацікавленних науковців та майстрів. Відбуваються цей рух не так швидко, як потрібно для ді­євого захисту дерев’яних церков. Крім того, сам стан країни, яка має війну на сході, значно зменшує реальні шанси на плідну роботу зi збереження будь-яких культурних цінностей.

Українські фахівці зверталися до ЮНЕСКО з пропозицією щодо включення унікальної архітектури дерев’яних храмів України до списку Всесвітньої спадщини, маючи надію на конкретні кроки щодо збереження цих пам’яток. Утім маємо знати, що існують певні критерії відбору, а саме: церква повинна бути автентичною, мати історичну, культурну та мистецьку цінність, бути вже відреставрованою фахівцями-науковцями і мати всі сучасні системи сигналізації та засоби для пожежогасіння. До списку ЮНЕСКО внесені: церква Святого Юра в Дрогобичі (XV—XVII cтоліття), церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині та в Потеличі (XVI століття); церкви Святої Трійці в Жовкві та Святого Архангела Михаїла в Ужку (XVIII століття), а також церкви XIX століття: Собору Богородиці в Маткові; Вознесіння Господня в Ясіні й Різдва Богородиці в Нижньому Вірбіжі.

Перлини Святого духа

Фахівці-мистецтвознавці та історики, художники та реставратори, докладають чимало зусиль задля вивчення та збереження дерев’яних храмів у Наддніпрянщині, в Галичині та Поліссі та в інших регіонах нашої країни, бо вони є абсолютно унікальними. Найстарішою вважають церкву Св. Миколая у селі Середнє Водяне, її дерев’яні зруби датують 1428 роком. Святому Миколаю присвячений і храм у селі Колодне у Закарпатті — його побудовано у 1470 році під впливом готичного стилю. Сотні почорнілих дерев’яних будівель під гонтою викликають у місцевих вірян найтепліші почуття.

Деякі з таких храмів є пам’ятками архітектури, їх відреставровано та облаштовано під музеї. Кожна має свою історію і гідна уваги — зупинимося докладніше на історіях кількох. Вражаючою цифрою — 1777 роком — датується будівля Шелестівської церкви на честь Архiстратига Михаїла.

Закарпаття

Ця будівля є унікальною для Закрапаття — вона побудована в лемківському стилі. Створюючи архітектурний образ сакральної будівлі, обдаровані майстри вдало поєднали шатровий та барочний стилі. Наприкінці 1920-х років церкву було придбано православною громадою Мукачевого, після цього її перевезено, а потім — у 1972 році, вона потрапила на територію Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту в Ужгороді. Цікаво, що в побудові церкви використовували тільки дерев’яні цвяхи, немає жодного металевого.

За час свого існування церква зазнала неодноразових спроб ремонту, відновлення та реставрації, а на початку XX століття стіни зрубів було поштукатурено та побілено. Взимку 2008-го знов відбулися планові реставраційні роботи, при цьому деревину, яку використовували для виконання робіт, оброблювали спеціальним антисептичним засобом, який повинен захистити її певною мiрою від шкідливих навколишніх чинників.

Серед іншої деревини віддали перевагу міцному дубу з красивою текстурою на зрізі. Майстрів для реставрації Шелестівської церкви на честь Архiстратига Михаїла знайшли у Солотвині на Тячівщині, адже вони навчені прадавнім секретам роботи з деревом.

Як свідчить історія, до старовинної церкви Зішестя Святого Духа в Рогатинi Івано-Франківської області часто ходила молитися донька священика — майбутня Роксолана. Будівля храму одноверха, тризрубна, з квадратним центральним зрубом та гранчастим п’ятистінним вівтарем і подовженим бабинцем. Дату спору­дження — 1598 рік — вирізано просто на дерев’яній стелі.

Рогатин

Там дійсно нібито зупинився час: майже 400 років тому місцеві віряни молилися бiля вівтаря, який уже у 1650 році був створений на замовлення рогатинського братства. Фахівці вважають, що це перший на Галичині ренесансно-бароковий іконостас, його виконали майстри Львівської школи.

У 2006 році Управлінням туризму і культури Івано-Франківської ОДА разом iз Львівським філіалом Національного науково-дослідного реставраційного центру України було розроблено проект збереження цієї пам’ятки архітектури. Проведено заміри вологості деревини стін і підлоги, виявлено діяльність двох червононогого-точильника та жука фіолетового вусача; здійснено мікологічні обстеження з метою ідентифікації грибних культур та підбору антисептиків, а також і обстеження температурно-вологісних показників — зроблено часткову реставрацію.

Сьогодні храм Зішестя Святого Духа в Рогатинi перетворено на музей сакрального мистецтва. Насамперед на особливу увагу заслуговує церковний іконостас. Із 1983 року з’явилася можливість також побачити і твори іконопису, скульптури та різьби, а також церковне малярство Галичини XVI-XIX століть.

Імовірно, всі українці та багато хто з іноземцев добре знають, або ж просто чули, про церкву Святого Юра в Дрогобичі. Цю тризрубну будівлю було споруджено у стилі в XVI—XVII століттях у селі Надіїв, у 1657 році її перевезли до сучасного місцезнаходження, де нині вона належить краєзнавчому музею «Дрогобиччина». Величний храм збудовано в національних традиціях під впливом тогочасного європейського маньєризму. Квадратна у плані, побудована в чотири яруси церква має величний купол, побудований у стилі бароко.

Дрогобич

Дзвіниця церкви Святого Юра має певні риси оборонних дерев’яних башт, у поєднаннні з рисами суто сакральної архітектури. Церква унікальна за багатьма показниками — зокрема, має каплицю, яку добудовано на другому ярусі західної частини храму, — це Введенський приділ, що присвячений пресвятій Богородиці. Такі каплиці були дуже поширеними у XVII столітті в західноукраїнських церквах.

Проте, на жаль, вони майже не збереглися до сьогодення, тому що були розібрані в більшості храмів упродовж XVIII—XIX століть  Лише в церкві Святого Юра маємо зразок такої каплиці. До речі, також збереглися іконостас та  дивовижні розписи на стінах. Хто хоч би раз побачив ті образи, ніколи не залишиться байдужим до українського сакрального малярства.

Церква Святого Юра є пам’яткою національного значення, яка перебуває під опікою ЮНЕСКО.

Україна молода

Олена Шапіро, мистецтвознавець