Чи актуальними для людей в сучасному світі є народне мистецтво та культура? Відповідь на це питання шукали учасники VІI Ювілейних Гончарівських читань. Читання відбулися 24–25 листопада 2011 року в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» у Києві. Це – традиційний національний науково-мистецький форум, на який збираються дослідники традиційної культури з України і різних країн світу. Гончарівські читання започатковано 1994 року, щоб вшанувати ім’я видатного мистця, збирача і громадського діяча Івана Гончара.

Під час цьогорічного форуму відбувся Круглий стіл, де учасники заходу жваво поспілкувалися впродовж кількох годин, розглядаючи проблемні питання сучасної гуманітарної сфери і культурної політики держави.

Примітно, що для безпосередньої участі у Круглому столі, окрім широкого загалу учасників Читань, були запрошені фахівці з різних галузей не лише України, а й США та Європи. Серед них: Йоган Аман (викладач, керівник бюро «Міжнародна федерація Бодензеє в Україні», Австрія), Петро Гончар (художник, музеолог, генеральний директор НЦНК «Музей Івана Гончара»), Морган Вільямс (президент Американо­Української Ділової Ради, США), Олена Івановська (доктор філології, професор, завідувач кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка), Євгенія Крутоголов (начальник відділу монументального, образотворчого та народного мистецтва Міністерства культури України), Крістофер Міллер (Фулбрайтівський стипендіат, директор Центру студій Аппалачі «Лоял Джонс», США), Олександр Найден (доктор мистецтвознавства), Олеся Островська-Люта (керівник проектів і програм за напрямом «Культурне надбання» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України»), Олесь Пошивайло (доктор історичних наук, професор, директор Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України), Михайло Селівачов (доктор мистецтвознавства, професор Київського Національного університету культури і мистецтв), Мирон Стахів (директор Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні, США), Микола Ткач (кандидат історичних наук, доцент Національного університету культури і мистецтв). Модераторами круглого столу були співробітники Музею Івана Гончара – Ігор Пошивайло і Володимир Рак.

Розпочалася дискусія традиційними запитаннями про пріоритети культурної політики держави. Спершу фахівець Міністерства культури наголосила, що їхнє відомство підтримує народну культуру «не словом, а ділом». Мовляв, 2011 року вісімдесят молодих майстрів народного мистецтва віком від 14 до 35 років отримали президентські стипендії близько однієї тисячі гривень щомісяця. Окрім того, щороку за поданням Національної спілки майстрів вручають 5 відомчих заохочувальних відзнак за збереження народних традицій по 5 тисяч гривень кожна.

Євгенія Крутоголов, начальник відділу монументального, образотворчого та народного мистецтва в Міністерстві культури України:

«Я прекрасно розумію становище, в якому ми живемо: недостатня кількість бюджетного фінансування, і всі нормативно-правові акти даються важко, але те, що указ вийшов, це говорить все-таки про те, що держава приділяє свою увагу мистецтву, підтримуючи молодь».

Утім, генеральний директор НЦНК «Музей Івана Гончара» Петро Гончар переконаний: нагороди потрібно давати не обраним, а розробити цілісну програму підтримки народного мистецтва на селі, де у своїй більшості й мешкають народні майстри, які творять не виставкові, а більше вжиткові речі для повсякденного користування.

«Ще з радянських часів тягнеться традиція, що є «офіційне» народне мистецтво, яке «випасалося» тою ідеологією і працювало на виставки, і є традиційна культура, якою жив народ. І от мені здається, що до цього часу це відбувається. Тобто йде сувеніризація (від слова «сувенір») цієї культури, де все робиться на виставки й щоб показати, як гарно працює Міністерство культури… Але мова йде про підтримку отого справжнього життя на селі, мова про колективну сільську народну культуру, про збереження її суті… Ті ресурси, які Міністерство витрачає на премії, це тільки невеличка частка необхідного… А в основному треба розробити якусь стратегію підтримки справжньої народної культури. Бо Спілка майстрів опікується саме тими майстрами, які виготовляють роботи на виставки…».

Підтримав гендиректора Музею Гончара Микола Ткач, етнолог, кандидат історичних наук, доцент Національного університету культури і мистецтв:

«Народне мистецтво лише тоді буде актуальним, коли воно житиме, буде вжитковим. Тому необхідно, аби ці кошти направляли не на майстра, а на сам процес. Треба створити зацікавлене середовище, щоб в це середовище йшли, працювали, і друге – це створити можливість реалізації для вжитку. А якщо цього немає, а йде гонитва, хто кращий, кому більша премія… Це стосується не тільки народного мистецтва, а й мови – ви давайте тисячу призів за українську мову, а як не буде середовища, вона не житиме».

Ще категоричніше говорив Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України:

«Для української держави це мистецтво сьогодні не актуальне однозначно, для загальної маси громадян України це мистецтво також не актуальне, більш актуальним для них є китайський ширвжиток, в тому числі й кераміка та інші твори мистецтва. І залишається невелика частка української інтелігенції, ще менше працівників музеїв, і ще менше народних майстрів, які часто починають творити народне мистецтво завдяки бізнесу, заробітку, не усвідомлюючи, що і як вони роблять. Оце така, на жаль, картина сьогоднішньої України.
Ці премії та нагороди не вирішують суті, держава від цього не змінюється. Міністерство культури на сьогодні не формує державної політики в галузі культури, воно йде у фарватері тої політики, яку загалом формує Президент, Адміністрація і трішки Кабінет Міністрів…».

А от президент Американо-Української Ділової Ради Морган Вільямс висловив думку, що до підтримки традиційної культури має долучатися насамперед не держава, а бізнесові структури, так, як це роблять, наприклад, у США:

«Народне мистецтво дуже важливе для кожної країни і нації, а особливо для України, яка пройшла через періоди пригноблення. Сотні років ваші сусіди намагалися захопити ці землі і нав’язували вам свою культуру… Я думаю, що для України важливо правильно зрозуміти роль народного мистецтва (може, це важливіше саме для українців, аніж для інших народів). Уряд і урядові структури багато років не були зацікавлені в розвитку культури. Якщо ми порівняємо Україну з іншими націями, то серед українців найбільше загинуло митців саме через те, що вони хотіли розповісти через своє мистецтво правду про те, що відбувається в Україні.

Американсько-Українська Ділова Рада скрізь пропагує українське мистецтво: в нашому офісі у Вашингтоні ви побачите народні картини українських митців, дерев’яну народну скульптуру, багато української кераміки, зокрема з Опішні. В США є чудова традиція, коли величезні корпорації активно підтримують розвиток народного мистецтва і дуже бажано, ми над цим працюємо, щоб українські великі бізнеси також підтримували розвиток народної творчості».

За приклад успішної співпраці між бізнесом та культурним закладом можуть стати стосунки між Музеєм Івана Гончара та Фондом Ріната Ахметова «Розвиток України». Саме завдяки підтримці Фонду у 2011 році мандрівна виставка «Іван Гончар: звитяга одного життя» об’їхала всю Україну, стало можливим провести подібні круглі столи і семінари в різних регіонах держави, а також, власне, відбулися ці Ювілейні Гончарівські Читання.

Олеся Островська-Люта, керівник проектів і програм за напрямом «Культурне надбання» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» відгукнулася на численні запитання стосовно програмної діяльності цього фонду та можливостей отримання грантів:

«Народна культура – це культура, яка мусить бути висловлена сучасною мовою, оскільки наступне покоління розумітиме, можливо, інакшу мову, ніж це розуміло покоління 1950 – 60-х років. Наш фонд не підтримує народне мистецтво як таке, натомість ми підтримуємо інновації в царині культури, музейної справи. Музей не лише зберігає, а ініціює дискусію і запрошує людей для розмови – це є власне те, що ми розуміємо під інновацією, саме тому Музей Івана Гончара був для нас таким інноватором. Тобто, ми відшуковуємо подібні ширші погляди на народну культуру, форми її подачі, спроби залучити дискусію у стіни музею, перетворити музей на динамічний осередок…».

Ігор Пошивайло, заступник генерального директора НЦНК «Музей Івана Гончара», кандидат історичних наук, насамкінець зробив своєрідний підсумок роботи Круглого столу в контексті проведення Ювілейних Гончарівських читань:

«Цього року ми, як організатори форуму, ставили перед собою два основних завдання. По-перше, оскільки рік – ювілейний, то тема Івана Гончара має бути у фокусі уваги, і не лише нас, гончарівців. Запрошенням до конференції ми хотіли виявити, хто ще досліджує постать Івана Гончара і його справу, окрім нас. І друга тема наших цьогорічних зацікавлень – це інтерпретація, тлумачення, глибший погляд на різноманітні явища традиційної народної культури. Це – своєрідне продовження тривалої дискусії, яку започаткували майже десять років тому попередні Читання: від розгляду понять міжнародної термінології, явищ регресу і регенерації, традиційного й особистісного в народному до спроб визначити феноменологічні та світоглядні глибини народної культури. Цього року ми знову звертаємося до нашої головної теми – чи актуальна народна культура сьогодні взагалі? Якщо актуальна, то чим і для кого? Головним інструментом для такого аналізу мало б стати узгодження і усвідомлення термінологічних визначень, зокрема: що таке «самодіяльне», що таке «народне» і  «професійне», що ми називаємо «примітивом», «аматорством», «наївом», «кітчем»? Чи існують протиріччя між цими поняттями і наскільки глибокими та тривалими вони є?

Наше, музейне, гончарівське розуміння актуальності народної культури виходить більше з практики: будь-що потрібне, якщо цього вимагає суспільство. Ми з пієтетом говоримо про явища і предмети минулих кількох століть: про обряди, ритуали, ті самі рушники, вишиванки, писанки чи кераміку, робимо вечорниці в наших музеях, і часто недостатньо зважаємо на факт невідворотніх змін і трансформацій. Все плинне у цьому світі, культура і традиції змінюються.

Про це сьогодні говорив і Мирон Стахів, директор Програми академічних обмінів імені Фулбрайта в Україні. Він під час круглого столу торкнувся теми як американець, бо багато тих явищ, якими ми захоплюємося і цінуємо апріорі, подаємо світові з власної точки зору, бо ми це любимо, шануємо, це – частина нас самих, це наша святиня – рушник, ікона, вишиванка, писанка, коровай, кутя. Але чи це цінність для інших? Для тих самих чужоземців, які приїздять до нас, для молоді сьогоднішньої, зокрема міської? Чи звична для багатьох шанувальників і знавців народна культура актуальна для теперішніх нащадків селян, не стареньких бабусь, для яких це так само частина душі, а для поколінь, які були затягнені в комсомоли і колгоспи, які на суботниках будували «світле майбуття» на руїнах батьківських храмів, які виросли на абсолютно нових ідеологемах і цінностях? Чи їм потрібні усі згадувані вище атрибути старосвітського життя, чи для них актуальні народні пісні, звичаї, традиції? Дуже цікаво торкнутися цих дискусійних питань…

Ще думаю, актуальність традиційної народної культури залежить від її усвідомлення на багатьох рівнях… Чи ми розуміємо справжню глибину цих явищ, чи ми виберемо лише форму, естетичну сторону – красивий рушник, мелодійна пісня, гарний звичай, як, наприклад, на Різдво збиратися родиною, вшановувати предків і готувати 12 страв… – а те, що за цим стоїть, чи когось цікавить, комусь це потрібне?

Мені завжди хотілося, щоб ми фахово говорили про нашу культуру, бо на сьогодні бачимо дві основні тенденції в Україні. Перша – це міфологізація, коли люди починають інтерпретувати, пояснювати, тлумачити явища традиційної народної культури на свій власний розсуд, як їм подобається, не маючи для цього ні базової підготовки, ні власних досліджень. Десь почули чи прочитали чиюсь версію, вона їм сподобалася і починають вже самі захоплено розповідати про археологічні культури, давні культи, символізм орнаментів, магічну силу знаків. А офіційна наука, з іншого боку, розуміючи, що доказовості й методологічної бази для подібних інтерпретацій речей, що належать до духовної сфери, поки що не має, ігнорує чи заперечує такі твердження… От і виходять крайнощі.

Тому і вбачаємо місією нашого музею – налагодити зв’язок між музейниками, академічною наукою і «самодіяльною» – оцими народознавцями, майстрами. Застосувати теоретичні знахідки та розробки у практиці, аби зібрані докупи стараннями тисяч дослідників знання, заховані в книгосховищах, стали доступними суспільству в новій формі – у формі музейних програм, експозицій, майстер-класів… Аби цим активізувати широкі пошуки громадянами глибшого розуміння явищ своєї рідної культури…».

Огляд підготувала Катерина Качур, журналіст,
керівник проекту «РУКОТВОРИ – народне мистецтво online»,
науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»

Світлини – Богдан Пошивайло